Механізм функціонування політичної системи.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Механізм функціонування політичної системи.



Д. Істон таким чином охарактеризував класичну теоре­тичну модель механізму функціонування політичної сис­теми.

Із середовища на «вхід» (або «ввід»; «support», за Істоном[1]) надходить інформація та дії, що є вимогами або підтримкою.

«Вимоги» можна визначити як дії і судження індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. На­приклад, несвоєчасна виплата зарплатні робітникам держбюджетної сфери може викликати акції протесту з їхнього боку, скорочення бюджетного фінансування військово-промислового комплексу стимулює вимоги зміцнення обороноздатності. Крім вимог, до політичної системи над­ходить також інша подібна інформація: сподівання, су­дження, мотивації, ідеології, інтереси і переваги членів відповідної системи. Нагромадження великої кількості ви­мог, часто взаємно суперечливих, призводять до переван­таження системи. Кількісні параметри перевантаження пов'язані з чисельністю вимог (наприклад, перенасиче­ність парламентського порядку денного великою кількістю законопроектів), а якісні — з їхньою складністю (скажімо, необхідність водночас вирішувати протилежні завдання — скорочення податків і ліквідацію заборгованості бю­джетним сферам).

Щоби зводити вимоги відповідно до можливостей системи, треба здійснювати такі функції:

Висловлення вимог (або «артикуляція інтересів» — термін уведено відомим американським політологом Г. Алмондом). Найрізноманітніші суспільні групи — від некерованого натовпу до зібрання бізнесменів чи з'їзду політичної партії — можуть брати участь у процесі артикуляції інтересів. Як правило, формулювання й передавання вимог, звернених до політичної системи, здійснюють групи тиску.

Регулювання вимог. Вимог завжди багато, отже, якщо їх потік не фільтрувати й не спрямовувати відповідними каналами передавання інформації (каналізувати), то система може ними похлинутися. Регулювання вимог, за

Д. Істоном, здійснюють у двох формах: структурній і культурній.

При структурному регулюванні процес фільтрації й передавання вимог іде через спеціальні структури (їх називають «воротарями»). Структурами, що регулюють вимоги (пропускають одні вимоги й затримують інші), є політичні партії, вищі (елітні) верстви суспільства, парламентарі, спеціалізовані державні органи (наприклад, відділи роботи з листами і зверненнями громадян у різних державних установах). Деякі структури водночас реалізують функцію виявлення вимог та їх регулювання (наприклад, профспілки не лише висловлюють вимоги трудівників, але й здійснюють їх фільтрацію, а також контроль за ними). У свою чергу органи політичної влади можуть угадувати насамперед очікувані вимоги. Такі дії сприяють ліквідації вибухонебезпечного характеру вимог, підвищують популярність політичних структур та їх керівників, задовольняють інтереси певних соціальних груп.

При культурному регулюванні процес допущення або обмеження вимог визначають норми, цінності й погляди, загальноприйняті у певному суспільстві. Культурні заборони можуть стосуватися і змісту вимог (наприклад, країнам, де сповідують ортодоксальні мусульманські традиції, не властиве висунення вимог, пов'язаних із відміною обмежень на вживання спиртних напоїв), і форми їх вираження (наприклад, у західних демократіях політична культура забороняє або обмежує використання насильства для виявлення політичних вимог).

Незважаючи на фільтрацію й регулювання вимог, система все ж може потрапити в ситуацію перевантаженості. Тут у неї є два способи виходу із кризового стану:

§ посилити перепускну потужність комунікаційних ліній (через спеціалізацію кадрів, збільшення кількості органів та чиновників, які розглядають вимоги) або

§ скоротити приплив вимог.

3) Скорочення вимог. За допомогою цієї функції приплив вимог систематизують, упорядковують, зводять до певної кількості альтернатив, які й подають потім політичній системі. Д. Істон називає це сполученням, «комбінацією вимог», а Г. Алмонд — «агрегуванням інтересів».

У західних демократіях цю функцію найчастіше виконують політичні партії. У своїх передвиборних програмах вони прагнуть узгодити взаємно суперечливі інтереси різних груп (наприклад, претензії й вимоги з боку профспілок та організацій підприємців) до такої міри, яка є в той час можливою або прийнятною. У пострадянських політичних системах функцію агрегування інтересів найбільшою мірою виконують уряди (кабінети міністрів). Це пов'язане з тим, що у пострадянських країнах протилежні інтереси артикулюють, висловлюють і захищають не стільки певні соціальні групи (лобі), скільки конкретні відомства і регіони.

Функції регулювання і скорочення вимог є об'єктивно необхідними, однак зловживання ними з боку «воротарів» може привести до стихійного «збудження» середовища, послаблення й кризи політичної системи. Відчуваючи з боку середовища постійний тиск через вимоги, політична система потребує й шукає в цьому середовищі підтримку своїх дій та свого існування.

«Підтримка» («опора», «support», за Д. Істоном) охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі: голосування під час виборів, сплату податків, дотримання законів, патріотизм тощо.

Інакше кажучи, йдеться про сили, що підтримують систему, даючи їй можливість зберегтися попри тиск середовища.

 

Д.Істон розрізняє три типи підтримкивідповідно до об'єкта їх застосування:

1) Підтримка політичного суспільства в цілому. У цьому випадку американський політолог має на увазі необхідний мінімальний консенсус у суспільстві для збереження його політичної єдності. Це особливо актуально для багатонаціональних країн, співтовариств, сегментованих за ознакою національна релігійних та інших подібних відмінностей.

2) Підтримка політичного режиму. Цей різновид під­тримки Д. Істон розуміє як прихильність членів суспіль­ства до певних «правил гри», які охоплюють норми функ­ціонування політичної системи (конституційні, правові, моральні), політичні цінності (плюралізм, толерантність, свобода, демократія), розподіл владних ролей.

3) Підтримка політичних авторитетів (органів влади або конкретних політичних лідерів). У цьому випадку мова йде про підтримку «влади» як такої, що її уособ­люють або органи, наділені відповідними владними по­вноваженням або персоніфікують авторитетні й попу­лярні політичні лідери.

Означені три типи підтримки не обов'язково діють сукупно. Громадянин тієї чи іншої країни, прихильний до національної співдружності може не схвалювати іс­нуючий політичний режим або відмовити у підтримці на виборах нині діючому керівникові країни.

Форми підтримки можна класифікувати таким чином:

1) матеріальна підтримка (сплата податків та інших стягнень, надання послуг системі, наприклад, праця на громадських засадах або військова служба);

2) дотримання законів та інших норм, наявних у пе­вній системі;

3) участь у політичному житті (голосування під час виборів та інші форми політичної активності на підтри­мку системи);

4) шанобливе, поважне ставлення до влади, держав­ної символіки та офіційних церемоній, увага до офіці­альної інформації.

Найважливішим механізмом селекції вимог і підтри­мки у сучасному демократичному суспільстві є вибори органів влади та інші подібні до них форми політичного волевиявлення громадян (референдуми, плебісцити).

Політична система трансформує й переробляє «введені» до неї вимоги і підтримки (Д. Істон називає це процесом конверсіїу кінцевий «продукт» («вихід» системи; «outputs») — авторитетні рішення щодо розпо­ділу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здій­снення (економічна, соціальна, зовнішня політична та ін.). На виході системи можуть бути нові закони, інші нормативні акти, субсидії, пільги, інформаційні кампанії тощо. «Символічні» дії влади або вищих посадових осіб (наприклад, політичні заяви) Д. Істон дорівнює за зна­ченням нормативним (зобов'язуючим) актам. «Продукт» функціонування політичної системи треба відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень і запроваджуваної політики.

Функції виходу можна узагальнити так:

1) функція нормотворчості. Вона охоплює вироблення авто­ритетних правил, які визначають і регулюють форми пове­дінки людей і груп у суспільства Тут під «нормами» ро­зуміють не лише закони, а й нормативні акти, що є прерогативою органів виконавчої влади та інших дер­жавних установ;

2) функція застосування правил. Вона пов'язана із уведен­ням правил чи законів у дію. Реалізація цієї функції пе­реважно є сферою компетенції виконавчих органів та адміністративної бюрократії, але тут також мають вико­нувати певні дії й правові структури, а іноді й законо­давчі органи;

3) функція контролю за додержанням правил. Вона перед­бачає інтерпретацію законів і дії, пов'язані з визначен­ням фактів порушення норм та накладанням відповід­ного стягнення на порушників. Це переважно справа судових та правоохоронних органів;

4) функція політичної комунікації. Вона забезпечує поширення, передавання політичної інформації між керівни­ками й керованими, а також між різними складниками системи.

Механізм функціонування системи має в собі й еле­менти зворотного зв'язку, через які «продукти» політич­ної системи впливають на наступні вимоги і підтримки. що «вводяться» до системи. Теорія цей механізм визна­чає через поняття «петля зворотного зв'язку».

«Петля зворотного зв'язку» складається з двох процесів, що утворюють замкнений цикл: а) «вихідні системи» та їх наслідки (тобто адаптація влади у певній ситуації; b) потік зворотної інформації (повідомлень) про стан системи та про наслідки регулюючої діяльності органів влади.

Зворотний зв'язок є основним механіз­мом усунення напруженості у суспільства але функцію цю можна реалізовувати лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи. Фундаментальне значення зворотного зв'язку для полі­тичного життя полягає не тільки при виправленні зроб­лених помилок, але й при переорієнтації системи, по­шукові нових цілей та шляхів їх досягнення.

Д. Істон не надто детально проаналі­зував «вихід» політичної системи, а також самий процес «конверсії». Увага політолога переважно була звернена на характер і форми взаємодії політичної системи і зовніш­нього середовища її існування. Його схема має загальний характер, отже, з цієї точки зору її можна застосувати до аналізу різних суспільств (соціально-культурного і соці­ально-економічного середовища) та різних типів полі­тичних систем.

Типи політичних систем.

Поняття політичної системи суспільства являє собою високий рівень абстракції. Кожна країна має свою уні­кальну й неповторну політичну систему, специфіка якої зумовлена особливостями соціальне - культурного, еко­номічного і міжнародного середовища її існування, істо­ричними традиціями розвитку самої політичної системи. Разом із тим порівняльний аналіз дозволяє класифіку­вати усю багатоманітність політичних систем за окре­мими групами-типами. (Див.: схема №3).

У політології використовують різні типології політичних систем залежно від того, які критерії (підвалини) застосовано для їх класифікації. Так, за характером взаємодії з середовищем політичні системи поділяють на відкриті й закриті. За класифікаці­єю Р. Арона та У. Ростоу, залежно від типу суспільства політичні системи поділяють на традиційні, тоталітарні і модернізовані демократії.

За типологією Г. Алмонда, що виходить із критеріїв політичної культури та ролевої структури (характеру взаємодії між собою різних політичних інститутів), існує чотири основні типи політичних систем:

1) англо-американська (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, ос­новні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

2) континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

3) доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різ­них політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;

4) тоталітарна(концентрація влади в руках бюрок­ратичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

Пер­ші два типи є демократичними За цією класифікацією, для англо-американського типу характерні однорідна політична культура та автономні політичні партії, групи захисту інтересів і засоби комунікації вона асоціюється із стабільністю, в той час як континентальний європей­ський тип з його подрібненою (сегментарною) політич­ною культурою і взаємною залежністю між партіями і групами — з нестабільністю.

Третій тип політичних систем характерний для країн, що розвиваються; його відзна­чають недемократичність нестабільність конфлікти між численними соціальними групами, порізненими за етні­чною і расовою приналежністю, мовою, кастою, релігією, регіоналізмом.

Тоталітарним політичним системам влас­тиві однорідна політична культура, високий рівень інтег­рації суспільства, чого однак досягнено через насильст­во та придушення опозиції.

Поділ політичних систем на демократичні й недемо­кратичні дуже поширений у сучасній політичній науці та політичній практиці. Основи такої типології базуються на використовуванні двох критеріїв характеру політич­ного режиму і рівня розвитку громадянського суспільства. Поняття «політичний режим» характеризує засоби і методи виявлення політичної влади. Політичні режими, що переважно спираються на такий метод вияву полі­тичної влади, як насильство, вважають недемократичними.

Демократичний політичний режим базується на волевиявленні більшості через голосування, а в реаліза­ції цієї волі спирається на закон.

Наступним поняттям, використовуваним для виявлення сутності тієї чи іншої політичної системи, є «громадянське суспільство», під яким розуміють автономну й безпосередньо не залежну від держави систему громадських інституцій, між особистих та між групових відносин. Мова йде про такі інституції, як родина, церква, засоби масової інформацією інститути культури, професійна наукові та інші недержавні організацією об'єднання тощо. Через них люди виявляють і реалізують свої приватні інтереси і потреби. Громадян­ське суспільство є своєрідною мембраною, прикордон­ною сферою між політичною системою і громадським середовищем. Рівень розвитку громадянського суспіль­ства визначає ступінь незалежності громадян від держави. Співвідношення між громадянським суспільством і дер­жавою є однією з найважливіших характеристик полі­тичної системи. Визначивши характер політичного режи­му й рівень розвитку громадянського суспільства у тій чи іншій країні, ми можемо з'ясувати сутність (визначити тип) конкретної політичної системи.

Демократична політична система базується на демо­кратичному політичному режимі й розвиненому грома­дянському суспільстві. Громадянське суспільство обмежує державу, передаючи або розподіляючи з її інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, со­ціальній і духовній сферах громадського життя. Деталь­нішу характеристику демократичної політичної системи буде подано в одній із подальших тем курсу.

Недемократичні політичні системи часто позначають терміном «автократія» (від грецького autokrateia — самовладдя, самодержавство). Автократію розуміють як необмежену владу однієї особи або групи осіб. Із дав­нини аж до XX ст. автократія була домінуючою формою виявлення політичної влади. Тиранія у Давній Греції, диктатура й цезаристська імперія в Давньому Римі, дес­потія на Сході, абсолютна монархія у середньовічній Європі — ось деякі історичні форми автократії.

У XX-ХХI ст.ст. автократичні системи поділяють на автори­тарні й тоталітарні. Ті й інші базуються на недемократич­ному політичному режимі. Принципова відмінність між ними полягає у ставленні до громадянського суспільства.

Для авторитарної політичної системи (авторитаризму) характерною є необмежена влада однієї людини (диктатора, монарха) або групи людей (політична партія, військова хунта та ін.), яка забороняє і придушує всіляку діяльність, що загрожує її позиціям. Безжальна (або надто жорстока) стосовно своїх суперників, авто­ритарна система доволі нейтрально ставиться до діяльності яка не загрожує її правлінню. Держава, як правило, не втручається у приватне життя людини; громадянське суспільство чи окремі його інститути зберігають віднос­ну автономію.

На відміну від авторитаризму, тоталітарна політична система прагне контролю над усіма сферами громадсь­кого життя, втручається у приватне життя людини. Ав­торитаризм вимагає слухняності, тоталітаризм — поко­ри й обожнювання. Характерною рисою тоталітарної системи є ідеологічний контроль. Громадський інститут, що здійснює ідеологічний контроль (політична партія, церква тощо), підкоряє собі державні структури, гро­мадські організації засоби масової інформації

Тоталі­таризм — це специфічний феномен XX ст., оскільки лише технологічні можливості індустріального суспільства дозволили здійснити ефективний політичний та ідеоло­гічний контроль над усіма сферами суспільства.

Детальніша класифікація політичних систем пов'яза­на з визначенням особливостей форм державного кері­вництва та форм державного ладу (устрою) в різних країнах (про що мова піде в інших Темаах).

Політичні системи багатьох країн мають перехідний (від тоталітаризму до авторитаризму, від авторитаризму до демократії та ін.), або проміжний, характер Поєд­нують у собі елементи тоталітаризму й авторитаризму, авторитаризму і демократії. В останньому випадку ви­користовують термін «частково демократичні системи». Такі політичні системи існують, як правило, у країнах, що розвиваються, де громадянське суспільство відносно нерозвинене, а політичні режими зберігають доволі ба­гато ознак авторитаризму.

Існування й розвиток (трансформація, а можливо, й заміна) певного типу політичної системи залежать від рівня й умов розвитку суспільства, його економічної та соціальної організації, від історичних традицій.

Фактори ефективності політичної системи (див.: схема №4).

Функціонування політичної системи обумовлене наявніс­тю відносин з іншими політичними системами. Кожна політич­на система має свої ознаки й характеристика форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються, політологія ставить перед собою важливе за­вдання з вироблення класифікації тобто типології політичних систем.

Розв'язання цього питання почалося ще за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Аристотель, запропонував­ши шестичленну систему:

§ монархія — тиранія, аристократія (правильні форми);

§ олігархія, політея — демократія. (неправильні форми);

 

Значно пізніше, коли політич­на система почала набувати структурних рис, марксизм, спи­раючись на класові пріоритети, виводив типологію з соціаль­но-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. Нині на Заході існує багато різних типологій, що спираються на різноманітні критерії.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типи політичних систем: військові та громадянська консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладе­но ступінь і глибину зв'язків з навколишнім середовищем і зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний крите­рій — наявність усіх складників); мікроскопічні макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані демократичні авто­ритарні й тоталітарні.

 

Досить поширеною е типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем:

· ліберально-демократичні;

· ради­кально-авторитарні (комуністичні) системи;

· традиційні (збереження наявних соціальних відносин);

· популістські (властиві кра­їнам третього світу);

· авторитарно-консервативні.

 

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні.

В основу типології російсько­го вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки:

1) природа полі­тичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризмі тоталітаризм );

2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація);

3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

 

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці.

До того ж політична система суспільства — досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого виз­начається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Політична система України

Під політичною системою України розуміють сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів і ідей, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільством.

Політична система України, як і політичні системи більшості інших пострадянських країн, являє собою пе­рехідну форму, для якої характерні здійснення демокра­тичних перетворена подолання спадщини тоталітаризму в політичній, соціально-економічній та духовно-ідео­логічній сферах.

В Україні сформувалися і конституційне закріплені демократичні політичні інститути та форми виявлення політичної влади. Однак громадянському су­спільству ще властиві певна нерозвиненість а також досі збережена залежність від державних структур.

Для ви­значення політичних систем країн, що здійснюють перехід від комуністичного варіанту тоталітаризму до демокра­тичного суспільства, часто використовують визначен­ня «посткомуністичні політичні (суспільні) системи», або «посткомунізм».

Україна обрала демократичний тип політичної системи.

Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту парламентсько-президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

Політична система України характеризується як:

· відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну в наслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т.ч. й в середині державного механізму;

· система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

· молода самостійна система, фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій парламентаризму та досвіду самостійного функціонування;

· централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

· система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

· перехід від закритої до відкритої;

· система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

З точки зору особливостей політичної природи інститутів влади політична системи України характеризується як:

ü перехідна до правового типу парламентсько-президентської республіки;

ü легітимна для більшості населення;

ü перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

ü миролюбна, неагресивна:

ü позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

ü система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи „соціальної держави",

ü світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

ü етатизована (одержавлена);

ü система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

ü система з політичним домінуванням певних соціальних верств „реформованої традиційної номенклатури", нової „номенклатури", „нуворишів", олігархічних кланів та ін.

 

Основними напрямами формування і розвитку політичної системи України є:

 

Ø побудова демократичної соціальної правової держави;

Ø утвердження громадянського суспільства;

Ø подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

Ø зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

Ø вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Ø створення механізму втримання та противаг основних гілок та інститутів влади.

Ø втілення в практику положень конституційної реформи та консолідації суспільства. (Див.:додатки1, 2.)

Висновки

Таким чином, аналіз існуючих політичних систем і політичного життя су­спільства приводить до наступних висновків.

В основі функціонування політичної системи лежіть розбіжність особистого суспільного життя, тому основна задача політичної системи - регламентація діяльності та поведінки людей. В політичних системах незалежно від їх природи, існує безперервний поділ влади між її елементами, влада концентрується в руках організованої меншості.

Суб’єкти політичної системи можуть переслідувати різні або протилежні цілі, що являються джерелом внутрішніх конфліктів. Ці конфлікти можуть усуватись шляхом згоди та насилля.

Функціонування кожної політичної системи обумовлене наявністю тих чи інших відносин з іншими політичними системами.

Сутність політичного образу життя суспільства характеризується як процес виробництва (відновлення) політичних зв’язків між людьми і елементами політичної системи. Специфіка політичних зв'язків визначається політичною діяльністю.

Політична діяльність - це одна з форм соціальної активності людей, яка направлена на реалізацію їх політичних інтересів. Кінцевою метою всякої політичної діяльності є оволодіння та використання людьми державної влади для захисту своїх життєвих інтересів.

Магістральним шляхом удосконалення політичної системи є її демократизація, в основі якої лежить процес підвищення статусу людини як суб’єкта політичної діяльності, поваги людської особистості та верховенство закону.

 

 

Схема №1



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.232.99 (0.014 с.)