В.В. Сазонов, А.В. Крижантовський, С.В. Кучанська

В.В. Сазонов, А.В. Крижантовський, С.В. Кучанська

ПОЛІТОЛОГІЯ

Частина 2

(Політична система суспільства)

 

Курс лекцій

для студентів всіх форм навчання

 

 

Одеса – 2007 р.

 

 

Вступ

 

Процес переходу України до демократичних форм державного будівництва ставить перед її народом завдання оволодіння основами сучасної політичної науки, нормами цивілізованої взаємодії громадян у єдиній державі та в міжнародних відношеннях. Історії розвитку цивілізацій свідчать, що без глибоких змін у політичної свідомості громадян неможливі прогресивні суспільні перетворення.

З 1989 року політологія введена у якості навчальної дисципліни у програмі вищих навчальних закладів України. Кредитно-модульний курс лекцій з «Політології» складений в умовах методологічного плюралізму, світоглядного суверенітету особи, прагнення до творчого пізнання різноманітних процесів розвитку суспільства, порівняльного аналізу різних підходів до понять та практики політичного життя.

Викладення матеріалу відповідає програмі з політології та вимог Міністерства освіти та науки в напрямі Болонського процесу.

Досвід формування державності України показує, що низький рівень політичної освіти та політичної соціалізації значної частини громадян є проблемою на шляху руху до демократично-правового суспільства.

Мета курсу лекцій “Політологія” – допомога студентам всіх форм навчання ознайомитись з основами сучасної політичної науки, формувати у них політичну культуру.

 

 

Тема 1. Політична система суспільства

 

1.1. Сутність і структура політичної системи.

1.2. Функції і типологія політичних систем.

1.3. Політична система України.

 

Вступ

Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. Суспільна влада функціонує, утворюючи складну мережу взаємо­зв'язків і взаємозалежностей, основою пізнання яких є вивчення політичної системи. Ще Г. В.-Ф. Гегель відзначав, що "справжньою формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її".

Полі­тична система може виступати в різних видах:

§ з одного боку, вона є об'єктивно існуючою системою, що розвивається у політичному просторі й часі, у певному суспільному середовищі і є підсистемою суспільства як цілого:

§ з іншого боку, вона може виступати і як теоретична модель, що є адекватним відображенням об'єктивно існуючої системи в мисленні.

Ефективність функціонування політичної системи суспільства значною мірою залежить від рівня теоретичного пізнання її, а змістовність концепції політичної системи визначається зрілістю політичного життя, послідовністю використання у науковому пізнанні системного методу.

Пізнати політичну систему означає розкрити її сутність і якісну і специфіку, структуру і функції, зв’язки із зовнішнім середовищем, історію виникнення, розвитку й занепаду, а також вивчити інтегративні, системні фактори, що забезпечують її цілісність, стабільне функціонування і саморозвиток.

Отже, аналізуючи політичні системи слід застосовувати такі аспекти системного підходу, як компо­нентний, структурний, функціональний, інтегральний, комунікаційний.

Система — це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють.

Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є суспільство. Як система воно функціонує і розвивається на основі саморегулювання (а не внаслідок діяльності якоїсь сили, що стоїть над або поза суспільством).

Тому суспільство повинно мати спеціальну підсистему, призначену для саморегулювання. Нею якраз і є політична система, що перебуває у складних структурно-функціональних взаємо­зв'язках з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною.

На іншому рівні аналізу кожна з цих сфер виступає цілісною системою і до неї можна застосовувати системний метод.

Великий внесок в його опрацювання зробили американські вчені: основоположник структурно-функціонального аналізу в соціології Т. Парсонс та його послідовники в політології Д. Істон, Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дейч та ін. Побудову першої теоретичної моделі політичної системи» пов'язують з ім'ям Д. Істона та його працею "Політична система" (1953).

Актуальність проблеми обумовлена наступними факторами:

· предметом політичної науки;

· практичними завданнями реформування всіх складових політичної системи;

· необхідністю залучення до процесу демократичних перетворень в суспільстві громадян з високим рівнем свідомості, політичної культури та активної участі у політичному житті суспільства.

Функції і типологія політичних систем

Взаємодія рі­зних компонентів політичної системи суспільства забезпечує її функціонування й розвиток, а також вико­нання низки загальних функцій політичної системи стосовно середовища (тобто суспільства, де вона діє).

Функції політичної системи суспільства. (Див.: схема №2).

Специфіка функціонування будь-якого суспільства вияв­ляється через функції політичної системи:

визначення мети і завдань розвитку суспільства, вироблення програми його життєдіяльності;

мобілізація ресурсів суспільства для досягнення поставлених завдань;

інтеграція всіх елементів суспільства, підтримування його цілісності та стабільності;

обов'язковий для всіх громадян розподіл цінностей у суспільстві;

5) легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення полі­тичної системи, на досягнення відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

6) політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність суспільства;

7) артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

8) агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

9) стабілізація.

 

Крім загальних функцій політичної системи щодо середовища її існування, окремі компоненти політичної системи суспільства виконують і свої специфічні функції. Також окремі функції політичної системи суспільства знаходять свою реалізацію протягом різних стадій її функціонування.

Типи політичних систем.

Поняття політичної системи суспільства являє собою високий рівень абстракції. Кожна країна має свою уні­кальну й неповторну політичну систему, специфіка якої зумовлена особливостями соціальне - культурного, еко­номічного і міжнародного середовища її існування, істо­ричними традиціями розвитку самої політичної системи. Разом із тим порівняльний аналіз дозволяє класифіку­вати усю багатоманітність політичних систем за окре­мими групами-типами. (Див.: схема №3).

У політології використовують різні типології політичних систем залежно від того, які критерії (підвалини) застосовано для їх класифікації. Так, за характером взаємодії з середовищем політичні системи поділяють на відкриті й закриті. За класифікаці­єю Р. Арона та У. Ростоу, залежно від типу суспільства політичні системи поділяють на традиційні, тоталітарні і модернізовані демократії.

За типологією Г. Алмонда, що виходить із критеріїв політичної культури та ролевої структури (характеру взаємодії між собою різних політичних інститутів), існує чотири основні типи політичних систем:

1) англо-американська (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, ос­новні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

2) континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

3) доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різ­них політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;

4) тоталітарна (концентрація влади в руках бюрок­ратичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

Пер­ші два типи є демократичними За цією класифікацією, для англо-американського типу характерні однорідна політична культура та автономні політичні партії, групи захисту інтересів і засоби комунікації вона асоціюється із стабільністю, в той час як континентальний європей­ський тип з його подрібненою (сегментарною) політич­ною культурою і взаємною залежністю між партіями і групами — з нестабільністю.

Третій тип політичних систем характерний для країн, що розвиваються; його відзна­чають недемократичність нестабільність конфлікти між численними соціальними групами, порізненими за етні­чною і расовою приналежністю, мовою, кастою, релігією, регіоналізмом.

Тоталітарним політичним системам влас­тиві однорідна політична культура, високий рівень інтег­рації суспільства, чого однак досягнено через насильст­во та придушення опозиції.

Поділ політичних систем на демократичні й недемо­кратичні дуже поширений у сучасній політичній науці та політичній практиці. Основи такої типології базуються на використовуванні двох критеріїв характеру політич­ного режиму і рівня розвитку громадянського суспільства. Поняття «політичний режим» характеризує засоби і методи виявлення політичної влади. Політичні режими, що переважно спираються на такий метод вияву полі­тичної влади, як насильство, вважають недемократичними.

Демократичний політичний режим базується на волевиявленні більшості через голосування, а в реаліза­ції цієї волі спирається на закон.

Наступним поняттям, використовуваним для виявлення сутності тієї чи іншої політичної системи, є «громадянське суспільство», під яким розуміють автономну й безпосередньо не залежну від держави систему громадських інституцій, між особистих та між групових відносин. Мова йде про такі інституції, як родина, церква, засоби масової інформацією інститути культури, професійна наукові та інші недержавні організацією об'єднання тощо. Через них люди виявляють і реалізують свої приватні інтереси і потреби. Громадян­ське суспільство є своєрідною мембраною, прикордон­ною сферою між політичною системою і громадським середовищем. Рівень розвитку громадянського суспіль­ства визначає ступінь незалежності громадян від держави. Співвідношення між громадянським суспільством і дер­жавою є однією з найважливіших характеристик полі­тичної системи. Визначивши характер політичного режи­му й рівень розвитку громадянського суспільства у тій чи іншій країні, ми можемо з'ясувати сутність (визначити тип) конкретної політичної системи.

Демократична політична система базується на демо­кратичному політичному режимі й розвиненому грома­дянському суспільстві. Громадянське суспільство обмежує державу, передаючи або розподіляючи з її інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, со­ціальній і духовній сферах громадського життя. Деталь­нішу характеристику демократичної політичної системи буде подано в одній із подальших тем курсу.

Недемократичні політичні системи часто позначають терміном «автократія» (від грецького autokrateia — самовладдя, самодержавство). Автократію розуміють як необмежену владу однієї особи або групи осіб. Із дав­нини аж до XX ст. автократія була домінуючою формою виявлення політичної влади. Тиранія у Давній Греції, диктатура й цезаристська імперія в Давньому Римі, дес­потія на Сході, абсолютна монархія у середньовічній Європі — ось деякі історичні форми автократії.

У XX-ХХI ст.ст. автократичні системи поділяють на автори­тарні й тоталітарні. Ті й інші базуються на недемократич­ному політичному режимі. Принципова відмінність між ними полягає у ставленні до громадянського суспільства.

Для авторитарної політичної системи (авторитаризму) характерною є необмежена влада однієї людини (диктатора, монарха) або групи людей (політична партія, військова хунта та ін.), яка забороняє і придушує всіляку діяльність, що загрожує її позиціям. Безжальна (або надто жорстока) стосовно своїх суперників, авто­ритарна система доволі нейтрально ставиться до діяльності яка не загрожує її правлінню. Держава, як правило, не втручається у приватне життя людини; громадянське суспільство чи окремі його інститути зберігають віднос­ну автономію.

На відміну від авторитаризму, тоталітарна політична система прагне контролю над усіма сферами громадсь­кого життя, втручається у приватне життя людини. Ав­торитаризм вимагає слухняності, тоталітаризм — поко­ри й обожнювання. Характерною рисою тоталітарної системи є ідеологічний контроль. Громадський інститут, що здійснює ідеологічний контроль (політична партія, церква тощо), підкоряє собі державні структури, гро­мадські організації засоби масової інформації

Тоталі­таризм — це специфічний феномен XX ст., оскільки лише технологічні можливості індустріального суспільства дозволили здійснити ефективний політичний та ідеоло­гічний контроль над усіма сферами суспільства.

Детальніша класифікація політичних систем пов'яза­на з визначенням особливостей форм державного кері­вництва та форм державного ладу (устрою) в різних країнах (про що мова піде в інших Темаах).

Політичні системи багатьох країн мають перехідний (від тоталітаризму до авторитаризму, від авторитаризму до демократії та ін.), або проміжний, характер Поєд­нують у собі елементи тоталітаризму й авторитаризму, авторитаризму і демократії. В останньому випадку ви­користовують термін «частково демократичні системи». Такі політичні системи існують, як правило, у країнах, що розвиваються, де громадянське суспільство відносно нерозвинене, а політичні режими зберігають доволі ба­гато ознак авторитаризму.

Існування й розвиток (трансформація, а можливо, й заміна) певного типу політичної системи залежать від рівня й умов розвитку суспільства, його економічної та соціальної організації, від історичних традицій.

Фактори ефективності політичної системи (див.: схема №4).

Функціонування політичної системи обумовлене наявніс­тю відносин з іншими політичними системами. Кожна політич­на система має свої ознаки й характеристика форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються, політологія ставить перед собою важливе за­вдання з вироблення класифікації тобто типології політичних систем.

Розв'язання цього питання почалося ще за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Аристотель, запропонував­ши шестичленну систему:

§ монархія — тиранія, аристократія (правильні форми);

§ олігархія, політея — демократія. (неправильні форми);

 

Значно пізніше, коли політич­на система почала набувати структурних рис, марксизм, спи­раючись на класові пріоритети, виводив типологію з соціаль­но-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. Нині на Заході існує багато різних типологій, що спираються на різноманітні критерії.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типи політичних систем: військові та громадянська консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладе­но ступінь і глибину зв'язків з навколишнім середовищем і зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний крите­рій — наявність усіх складників); мікроскопічні макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані демократичні авто­ритарні й тоталітарні.

 

Досить поширеною е типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем:

· ліберально-демократичні;

· ради­кально-авторитарні (комуністичні) системи;

· традиційні (збереження наявних соціальних відносин);

· популістські (властиві кра­їнам третього світу);

· авторитарно-консервативні.

 

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні.

В основу типології російсько­го вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки:

1) природа полі­тичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризмі тоталітаризм);

2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація);

3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

 

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці.

До того ж політична система суспільства — досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого виз­начається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Політична система України

Під політичною системою України розуміють сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів і ідей, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільством.

Політична система України, як і політичні системи більшості інших пострадянських країн, являє собою пе­рехідну форму, для якої характерні здійснення демокра­тичних перетворена подолання спадщини тоталітаризму в політичній, соціально-економічній та духовно-ідео­логічній сферах.

В Україні сформувалися і конституційне закріплені демократичні політичні інститути та форми виявлення політичної влади. Однак громадянському су­спільству ще властиві певна нерозвиненість а також досі збережена залежність від державних структур.

Для ви­значення політичних систем країн, що здійснюють перехід від комуністичного варіанту тоталітаризму до демокра­тичного суспільства, часто використовують визначен­ня «посткомуністичні політичні (суспільні) системи», або «посткомунізм».

Україна обрала демократичний тип політичної системи.

Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту парламентсько-президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

Політична система України характеризується як:

· відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну в наслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т.ч. й в середині державного механізму;

· система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

· молода самостійна система, фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій парламентаризму та досвіду самостійного функціонування;

· централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

· система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

· перехід від закритої до відкритої;

· система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

З точки зору особливостей політичної природи інститутів влади політична системи України характеризується як:

ü перехідна до правового типу парламентсько-президентської республіки;

ü легітимна для більшості населення;

ü перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

ü миролюбна, неагресивна:

ü позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

ü система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи „соціальної держави ",

ü світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

ü етатизована (одержавлена);

ü система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

ü система з політичним домінуванням певних соціальних верств „реформованої традиційної номенклатури", нової „номенклатури", „нуворишів", олігархічних кланів та ін.

 

Основними напрямами формування і розвитку політичної системи України є:

 

Ø побудова демократичної соціальної правової держави;

Ø утвердження громадянського суспільства;

Ø подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

Ø зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

Ø вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Ø створення механізму втримання та противаг основних гілок та інститутів влади.

Ø втілення в практику положень конституційної реформи та консолідації суспільства. (Див.:додатки1, 2.)

Висновки

Таким чином, аналіз існуючих політичних систем і політичного життя су­спільства приводить до наступних висновків.

В основі функціонування політичної системи лежіть розбіжність особистого суспільного життя, тому основна задача політичної системи - регламентація діяльності та поведінки людей. В політичних системах незалежно від їх природи, існує безперервний поділ влади між її елементами, влада концентрується в руках організованої меншості.

Суб’єкти політичної системи можуть переслідувати різні або протилежні цілі, що являються джерелом внутрішніх конфліктів. Ці конфлікти можуть усуватись шляхом згоди та насилля.

Функціонування кожної політичної системи обумовлене наявністю тих чи інших відносин з іншими політичними системами.

Сутність політичного образу життя суспільства характеризується як процес виробництва (відновлення) політичних зв’язків між людьми і елементами політичної системи. Специфіка політичних зв'язків визначається політичною діяльністю.

Політична діяльність - це одна з форм соціальної активності людей, яка направлена на реалізацію їх політичних інтересів. Кінцевою метою всякої політичної діяльності є оволодіння та використання людьми державної влади для захисту своїх життєвих інтересів.

Магістральним шляхом удосконалення політичної системи є її демократизація, в основі якої лежить процес підвищення статусу людини як суб’єкта політичної діяльності, поваги людської особистості та верховенство закону.

 

 

Схема №1

Схема №3

 

Схема №4

 

Додаток1.

Універсал

Національної єдності

Усвідомлюючи відповідальність перед Ук­раїнським народом та складність нинішньої по­літичної ситуації,

Шануючи волевиявлення народу, здійснене у демократичний спосіб на виборах 26 березня 2006 року,

Прагнучи зважено і відповідально виріши­ти політичні проблеми і приступити до розв'я­зання нагальних завдань економічного, соціаль­ного та гуманітарного розвитку,

Прямуючи до загальнонаціонального при­мирення, яке вважаємо ключем до майбутнього України та інструментом для вирішення сучас­них проблем нашого суспільства,

Запроваджуючи традицію національного політичного і суспільного діалогу задля вирі­шення успадкованих і набутих проблем держав­ного життя,

Засвідчуючи, що стрижнем консолідації на­роду е безумовне додержання принципів демо­кратії та поваги до прав людини, дотримання європейського вибору України,

Підтверджуючи незмінність і незворотність зовнішньополітичного курсу України, зокрема на інтеграцію у Європейський Союз, та з метою по­силення її міжнародного авторитету,

І в діях, і у вчинках неухильно керуючись національними інтересами України, проголошує­мо спільну волю до об'єднання зусиль задля ре­алізації таких пріоритетів національного розвит­ку, як висока якість життя громадян, конкурен­тоспроможна, заснована на знаннях економіка, ефективна та справедлива влада, інтегрована у глобальні процеси та поважана у світі держава, погоджуємось на першочергове здійснення

ПЛАНУ ДІЙ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ:

1. Збереження суверенності і цілісності, уні­тарності та соборності України - непорушних принципів існування держави.

2. Подальше гарантування і неухильне до­тримання прав людини. Послідовний розвиток таких безумовних надбань демократичної Украї­ни, як свобода слова, вільне вираження поглядів і переконань.

3. Спираючись на встановлену чинною Кон­ституцією України організацію державної влади, продовження удосконалення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні, ство­рення збалансованої системи "стримувань і про­тиваг" між Президентом України, Верховною Ра­дою України та Кабінетом Міністрів України, відновлення дієздатності Конституційного Суду України.

4. Забезпечення політичними силами відповідності прийнятих і подальших рішень всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування Конституції України та законам Ук­раїни.

5. Створення політичних та правових умов для безперешкодної діяльності опозиції у вибор­них органах влади усіх рівнів. Недопущення ко­рупції у політиці.

6. Реформування структур виконавчої вла­ди та унеможливлення політизації державної служби через першочергове прийняття Законів України "Про Кабінет Міністрів України" та "Про державну службу" (нова редакція), підготовле­них для внесення Президентом України до Вер­ховної Ради України.

7. Продовження судової реформи відпові­дно до схваленої Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні.

8. Забезпечення невтручання політичних сил та їх представників у діяльність правоохо­ронних органів, судів і Національного банку Ук­раїни.

9. Реформування правоохоронних органів відповідно до європейських стандартів, приве­дення кримінального законодавства, криміналь­ного судочинства у відповідність із стандартами і рекомендаціями комітету міністрів Ради Євро­пи, Європейського Союзу та рішеннями Євро­пейського Суду з прав людини.

10. Стимулювання розвитку місцевого са­моврядування, підвищення його ролі і статусу шляхом забезпечення фінансово-економічної спроможності та реформування адміністратив­но-територіального устрою.

11. Реалізація антикорупційної політики на всіх рівнях влади через, зокрема, підтримку за­конодавчих ініціатив Президента України у цій сфері.

12. Всебічний розвиток і функціонуван­ня української мови як державної та мови оф­іційного спілкування у всіх сферах суспільно­го життя на всій території України - як осно­ви самоідентифікації народу і держави. Га­рантування кожному громадянину вільного використання у всіх життєвих потребах рос­ійської чи іншої рідної мови відповідно до Конституції України та Європейської хартії ре­гіональних мов або мов меншин.

13. Розвиток культури та відродження ду­ховності Українського народу, забезпечення цілісності мовно-культурного простору.

14. Дотримання свободи віросповідання. Поважне ставлення до об'єднавчих прагнень віруючих усіх православних церков без втручан­ня держави та політичних сил у цей процес.

15. Підвищення добробуту громадян Украї­ни, боротьба з бідністю засобами ефективного та адресного соціального захисту, гарантування гідної оплати праці та справедливого пенсійного забезпечення.

16. Становлення середнього класу через трансформацію політики доходів населення, роз­виток підприємництва та стимулювання ство­рення нових робочих місць.

17. Підвищення доступності та якості осві­ти, популяризація здорового способу життя, пе­реорієнтування системи охорони здоров'я на людський розвиток та створення національних центрів боротьби з туберкульозом, з ВІЛ/СНІДом, Національного центру серця, Національного інституту раку, Всеукраїнського центру охорони здоров'я матері і дитини.

 

18. Запровадження принципів науково-тех­нічного та інноваційного розвитку, досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні не ниж­че ніж 5%, стимулювання створення щороку не менше 1 млн. робочих місць.

19. Проведення структурних реформ в еко­номіці. Проведення податкової реформи, яка пе­редбачає зниження податкового тиску на еконо­міку з розширенням бази оподаткування, у тому числі шляхом поступового запровадження по­датку на нерухомість (податку на багатство) та єдиного соціального внеску з фонду оплати праці.

20. Забезпечення енергетичної безпеки Ук­раїни, підвищення ефективності використання природних ресурсів, енергоносіїв, впроваджен­ня енергозберігаючих технологій.

21. Підвищення ефективності сільського господарства та уваги держави до селян. Запро­вадження не пізніше 1 січня 2008 року повноцін­ного ринку землі з одночасним матеріально-організаційним забезпеченням та створенням необхідної нормативно-правової бази (законів України про кадастр, ціну на землю та інших).

22. Гарантування та захист державою прав власності.

23. Підвищення доступності та якості кому­нальних послуг шляхом розвитку конкурентних відносин у житлово-комунальній сфері.

24. Налагодження ефективного економіч­ного співробітництва з усіма зацікавленими зов­нішніми партнерами, керуючись інтересами Ук­раїни. Невідкладне прийняття необхідних для вступу до Світової організації торгівлі змін до законодавства та вступ до цієї організації до кінця 2006 року на прийнятних для України умовах.

25. Продовження курсу європейської інтег­рації України з перспективою вступу України до Європейського Союзу. Неухильне виконання Пла­ну дій "Україна — ЄС", невідкладний початок пе­реговорів щодо створення зони вільної торгівл і між Україною та Європейським Союзом.

26. Завершення робіт щодо участі України у діяльності Єдиного економічного простору на принципах різнорівневої та різношвидкісної інтеграції з урахуванням норм і правил Світової організації торгівлі. Створення на першому етапі зони вільної торгівлібез обмежень та вилучень в межах ЄЕП.

27. Взаємовигідна співпраця з НАТО у відпо­відності із Законом України "Про основи націо­нальної безпеки України" (у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу). Вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками ре­ферендуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур.

Ми переконані, що втілення зазначених пріо­ритетів суспільного розвитку має стати визначаль­ним критерієм формування та діяльності коаліції, яка опиратиметься у своїй роботі на нові суспіль­но-політичні механізми взаємодії, зокрема:

1. Розробку й запровадження регулярних публічних консультацій щодо важливих питань суспільного розвитку та державного будівницт­ва, Із залученням до діалогу, зокрема, позапар­ламентських політичних сил, об єднань грома­дян та Інших учасників суспільно-політичного процесу:

2. Формування ефективних механізмів гро­мадського контролю за діями влади. Забезпе­чення прозорості та підзвітності органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування.

3. Забезпечення відповідності діяльності органів влади національним інтересам України, стратегічним пріоритетам розвитку, інтересам окремих громадян, шляхом, зокрема, залучення політичних партій та громадських організацій до участі у підвищенні ефективності кадрової по­літики в державі.

Ми переконані, що реалізація положень цьо­го Універсалу, які будуть покладені в основу діяльності коаліції депутатських фракцій у Вер­ховній Раді України і Кабінету Міністрів України, можлива лише за умови національної єдності та згуртованості політичних сил.

Ми віримо, що взаємодія всіх органів вла­ди, політичних партій та їх фракцій у законодав­чому органі та органах місцевого самоврядуван­ня, громадських організацій, людей, які користу­ються незаперечним авторитетом у суспільстві, при втіленні зазначених пріоритет згуртує сус­пільство.

Ми готові здолати розбіжності об'єднати свої зусилля, використати всі можливості задля покращення життя Українського народу і забез­печення процвітання нашої Вітчизни.

 

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ В. ЮЩЕНКО

ГОЛОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 0. МОРОЗ

ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР УКРАЇНИ Ю. ЄХАНУРОВ

Від фракції Партії регіонів В. ЯНУКОВИЧ

Від фракції «Наша Україна» Р. БЕЗСМЕРТНИЙ

Від фракції Соціалістичної партії України В. ЦУШКО

Від фракції Комуністичної партії України П. СИМОНЕНКО

Київ, 3 серпня 2006 року

Думська площа.. - 2006. 18 серпня.

 

Вступ

 

В політичній системі суспільства держава посідає особливе місце і тому не випадково, що довгий час проблеми політики ототожнювались з проблемами держави. Це зумовлено тим, що саме в державі концентрується реальний зміст основного питання політики – питання про владу.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається призначенням її в суспільстві. Вона виступає як:

- політична організація громадянського суспільства;

- носій влади в суспільстві;

- представник усього населення на даній території;

- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень обов’язкових для виконання всім населенням;

- джерело всього політичного в суспільстві;

- виразник загального інтересу;

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

- головний суб’єкт політичного суверенітету;

- основний стабілізатор суспільного життя.

У світі існує 200 держав і їх кількість продовжує зростати. Вони різняться своєю історією, досвідом становлення та розвитку.

Актуальність проблеми обумовлено наступними факторами:

 

по-перше, предметом політичної науки. Держава - це інституціолізована політична влада;

по-друге, багатоваріантністю визначення держави та наявністю різних концепцій держави;

по-третє, складним механізмом функціонування її в політичної системі суспільства;

по-четверте, проблемами національного державотворення в Україні;

по-п’яте, перманентним (безперервним) характером реформ в сфері державного будівництва, які потребують консолідованої позиції національної еліти та різних політичних сил;

по-шосте, відповідальними завданнями держави у внутрішньої та зовнішньої політиці.

 

 

Соціальна держава.

Нині Україна обрала модель свого розвитку. Такою моделлю є соціальна держава.

М. Грушевський, роздумуючи про місце України серед інших держав, вважав, що її майбутнє – у побудові соціально відповідальної держави.

Соціальна держава - це тип організації державного та громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на “гідне життя”.

Соціальна держава (держава загального благополуччя) - держава, яка прагне забезпечити громадянина достойними умо­вами існування, соціальною захищеністю, а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвих праг­нень, розвитку особистості.

Діяльність такої держави направлена на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної спра­ведливості. Вона згладжує майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабшим і обездоленим, турбується про збереження миру в суспільстві.