Сутність «азіатського способу виробництва» полягає у використанні тотального одержавлення і відсутності власності в населення.

Панівним класом стає бюрократія, яка регламентує все життя суспільства і деспотично ним управляє за допомогою потужної державної машини.

В умовах «розвиненого соціалізму» – це була номенклатура, котра зараз звертаючись до мімікрії намагається вжитися в нові ринкові структури і зберегти за собою економічні важелі.

Азіатський спосіб виробництва з позиції формаційного підходу не знаходить своєї історичної ніші, бо як показує досвід, він існував не тільки у східних деспотіях, але набув небаченого розмаху і в епоху космічних ракет. Це категорія з іншої системи координат. Таке тоталітарне одержавлення виникає, коли потрібно вирішувати складні завдання, які вимагають мобілізації всіх сил суспільства, швидка модернізація та інше.

Метод один, що в давній Ассирії двадцять п’ять століть тому, що в державі інків у Перу п’ять століть тому, що в Радянському Союзі у XX столітті. Згадаємо спорудження Дніпрогесу, Магнітки, Біломорканалу та інших будов п’ятирічок в період індустріалізації, та і пізніше – освоєння БАМУ, цілини та інше.

Тоталітаризм ХХ століття – це сплав феодалізму з давньодержавною деспотією. І як би не називалась ця деспотія: націонал-соціалізмом, реальним соціалізмом – мова іде про одне і теж – тоталітаризм, це чума ХХ століття.

Причина появи тоталітаризму в ХХ столітті – феодальна реакція, реакція відживаючої, але ще живучої феодальної структури. Причому в Германії та Італії ця реакція носила націоналістичний окрас, в Росії – комуністичний.

Майже всі імперські держави, які вступили в початку ХХ століття в перехідний період (Росія, Китай, Японія, Германія), але не завершивши політичну модернізацію, попали в руки тоталітаризму.

При всій різниці початкових умов переходу завершився він криваво і тоталітарно. Піднялися контреформістські сили, які спиралися на імперсько-ізоляціоністські традиції. Ці контреформісти безжалісно докінчили тільки що народжувану демократію і перетворили справу реформаторів в його протилежність: починання Тимчасового уряду завершилося режимом Сталіна, а на зміну

Сунь-Ят-Сену в Китаї прийшов Мао, замість Ф.Еберта на політичну арену піднявся Гітлер. Історично ця реакція була не довговічна (Германія, Італія, Східна Європа).

Соціальні характеристики тоталітарних режимів полягають у наступному.

По-перше, це суспільство є переважно безсуб’єктним,

по-друге те, що його структура в силу цього виявляється досить аморфною, принципово «усіченою» у порівнянні з нормальною структурою будь-якого типу нормального не тоталітарного суспільства.

У першому випадку це означає, що:

1) повне, абсолютне підкорення волі людини державі веде до повного знищення в людині людського. Таке суспільство зводить нанівець переважну більшість не тільки індивідуальних, але і сукупних групових, масових суб’єктів, перетворюючи їх в об’єкти державного управління, які позбавлені можливості самостійно, вільно, за власним розумінням та бажанням діяти та мислити. Одержавлене суспільство перетворює людей у агентів своєї тотальної волі, багато з яких стають потім дійсно агентами державної „охранки”;

2) усі попередні багато чисельні та різноманітні суб’єкти соціальної поведінки і свідомості заміщаються в цьому суспільстві переважно одним-єдиним суб’єктом, який є втіленням структури влади.

Що стосується другої соціальної характеристики тоталітарного суспільства, то головне тут те, що панівна влада разом з тим незримо розчинена у всій соціальної тканині суспільства пронизує сутність практично кожного живучого в ній індивідуума.

У політичному розумінні тоталітарне суспільство, особливо ХХ століття, – це суспільство, в якому існує повний тотальний контроль держави над всім її життям, що знаходить своє відображення в одержавленні всіх легальних організацій, забороні демократичних інститутів, фактичної ліквідація конституційних прав та свобод, мілітаризації виробництва і всього суспільства, жорсткої репресії стосовно опозиції, як і будь-якого прояву інших поглядів взагалі і т.д.

Тоталітаризм, як специфічне породження ХХ століття виріс у ненависті до демократичного руху із заперечення демократії в тому вигляді, в якому вона була ідеологією лібералізму.

Суть тоталітаризму – в заміні юридично законних правових основ влади чисто ідеологічними постулатами. В такому суспільстві ідеологія бере на себе функцію легітимації влади. Відбувається ідеологізація влади замість її демократизації і правового оформлення. Це і є джерело тоталітаризму ХХ-XXI століть.

Вибух тоталітаризму в минулому столітті не був історичною випадковістю. Як правило він перемагав в країнах, які не пройшли до кінця процес економічної модернізації, які знаходяться під владою самодержавних та імперських режимів і не готових через це до швидкого переходу до правового устрою.

Характерною рисою тоталітарного режиму є тотальна брехня. Чорне на очах людей називається білим, знищення власного народу називається патріотизмом, дурість, наглість та продажність – розумом, честю та совістю і т.д.

Той хто говорить неправду сам починає вірити в свої слова, для нього не існує об’єктивної діяльності, бо ж у нього є влада, в наслідок цього можливість змінити все: майбутнє, справжнє минуле.

Через це однією із найважливіших ознак тоталітаризму є міфологізована свідомість мас, яка тяжіє до спрощеного і водночас цілісного сприйняття світу, оперуючи при цьому не стільки абстрактними узагальненнями, скільки наглядно чутливими асоціаціями.

Існує обмежений набір цінностей і антицінностей, ворожі сили персоніфікуються в тому, чи іншому гурті „ворогів народу” чи „ворогів нації”.

Механізм тоталітарного режиму в ХХ столітті обов’язково пов’язаний з наявністю квазіідеологічної тотальної мети. Це може бути тисячолітній рейх, соціалізм в СРСР і Китаї. Засоби досягнення тотальної мети – тотальна війна, великий стрибок, репресії, голодомори та ін.

Прикладами тоталітаризму є метод здійснення влади при Сталіні в СРСР, при Гітлері в Германії, при Муссоліні в Італії, при Пол-Поті в Кампучії, та ін.

Таким чином, тоталітарний режим характеризується в галузі економіки – повним одержавленням засобів виробництва.

У політичній сфері – це харизматичний тип влади, який використовує величезний бюрократичний апарат.

В силу мілітаризації господарства та гігантоманії соціальна область зведена до рівня примітивного казарменого існування широких прошарків трудящих з одного боку і застряглих в нестриманому використанні бюрократії (номенклатури)

Духовна сфера характеризується повним нівіліруюванням особистості, низьким рівнем культури та науки, пануванням єдиної ідеології.

Тоталітаризм володіє досить високою властивістю мобілізації ресурсів, концентрації для досягнення вузько обмежених цілей. Тоталітарна система дуже ефективна в період війни. Її живучість проявляється також у створенні величезного апарату соціального контролю і примусу, якій жорстко придушує всяку опозицію.

І все ж таки тоталітаризм історично приречений режим. Це суспільство-самоїд, яке існує головним чином за рахунок багатьох природних ресурсів, засобів, що накопичені раніше, та сверхексплуатаціі переважної більшості населення.

Тоталітаризм – закрите суспільство, яке не пристосоване до глибокого якісного оновлення, своєчасному врахуванню змін, які відбуваються у світі. Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні керівники є полоненими утопічною за суттю своєї ідеологією та пропагандою.

Тоталітарна модель суспільства помилково заперечує такі досягнення людської цивілізації, як ринок, конкуренцію, свободу особистості. Вона руйнує мотиваційну сферу господарської передбачливості, заміщує господаря, тимчасово породжує соціальне утриманство.

Все це рано чи пізно веде до кризи тоталітарних режимів їх переходу до демократії чи авторитарному режиму.

Таким чином, тоталітаризм – це режим всеохоплюючого репресивного примушування громадян до виконання владної волі, яке ніяк не відбиває існуючого права, не спирається на закон. Це суспільство, яке тотально, всеохопно, регламентоване владою, етатизоване суспільство, що є придатком держави, в якому панує цілковитий, тотальний державний контроль над усіма сферами життя.

Порівняльний аналіз основних елементів названих вище, а також автократичного, анархічного та охлократичного режимів можна здійснити використовуючи дані, які наведені в таблиці №2,3.

 

Авторитарний режим.

Авторитаризм (від лат. autoritas – суцільна влада, вплив) – це політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об’єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій. Це режим жорстокого примушування до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.

При цьому, однак, державний контроль не розповсюджується на позаполітичні сфери: економіку, культуру, релігію тощо.

Найчастіше такий режим виникає в країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим, а народ сумує за сильною рукою патрона.

Патерналізм – (від лат. pater – батько) це політична доктрина й практика, які виходять з припущення про те, що народ безпосередньо потребує батьківської уваги, турботи й піклування з боку влади, що громадяни мов неповнолітні діти, без підтримки й сприяння влади не здатні зрозуміти, що є вигідним для них, не в змозі власноруч досягти своїх цілей, задовольнити свої потреби.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його суттєвими ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів, просування до деспотизму і диктатурі, тероризму і «макіавеллізму».

Деспотизм – (від грецьк. despoteia – необмежена влада, despotes – володар) є такою формою політичного управління, яка характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках однієї людини (деспота) та його оточення, відсутністю політичних свобод і жорстокими методами придушування будь-яких проявів вільнодумства, інакодумства.

Диктатура – (від лат. dicto – диктую, наказую) це необмежене володарювання однієї особи або якоїсь верстви, групи, які, нехтуючи правами, встановлюючи й змінюючи закони на власний розсуд і бажання, домагаються свого за будь яку ціну.

Тероризм – здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і політичних вбивств, провокацій.

«Макіавеллізм» – поняття для позначення стилю здійснюваної політики, який характеризується домінуванням політизованості, корпоративного егоїзму, переконанням буцімто для досягнення політичних цілей усі способи й методи є прийнятими, а доблесть політики полягає в умінні ними скористатися. Термін “макіавеллізм” вживається як синонім політичної аморальності, штукарства. Це поняття пов’язане з ученням італійського мислителя, державного діяча, історика, письменника Нікколо Макіавеллі /1469-1527/.

 

Одним із альтернативних тоталітаризму типів політичної системи виступає авторитаризм. Він посідає проміжне положення між тоталітаризмом та демократією. З тоталітаризмом його ріднить перш за все диктаторський, не обмежений законами характер влади, а з демократією – наявність автономних, нерегульованих державою суспільних сфер, особливо економіки і власного життя збереження елементів громадянського суспільства.

Враховуючи ці ознаки авторитаризму, його можна визначити як тип політичної системи, особливістю якого є необмежена влада однієї людини або групи осіб, яка не допускає політичну опозицію, але зберігає автономію особистості та суспільства у позаполітичних сферах.

Авторитарні політичні режими не розповсюджені в історії людства. Вони дуже різноманітні. Це монархії, деспотичні, диктаторські режими, військові хунти, популістські системи управління і т.д.

Авторитетні правителі протягом багатьох віків спирались головним чином на традиційні та харизматичні способи легітимації. У сучасних умовах з метою легітимації широко використовуються національна ідеологія.

Авторитаризм може еволюціонувати як до тоталітаризму (Куба), так і демократії (Чилі, Аргентина).

Вплив авторитаризму на суспільний розвиток має як свої слабкі так і сильні сторони.

До перших відноситься повна залежність політики від позиції голови держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей запобігти політичним авантюрам, свавіллю інститутів артикуляції та пред’явлення своїх різноманітних інтересів.

До переваг авторитарної системи варто відносити: порівняно високу здібність забезпечити громадський порядок, здійснити швидку реорганізацію суспільних структур на перекір проти дії консервативних сил, сконцентрувати зусилля та ресурси на вирішення окремих питань. Все це робить її досить ефективним засобом проведення радикальних реформ.

Інтерес до авторитарних форм влади виріс спочатку 90-х років ХХ століття у зв’язку з крахом тоталітаризму більшості комуністичних держав світу. У багатьох із авторитарних держав розвинулися толерантність та готовність до компромісів, повага до закону, ціннісні орієнтації особистості і т.д.

У цих умовах сильна авторитарна влада може виявитися активним засобом злому тоталітарних структур, запобігання анархії, проведення ринкових реформ, створення демократичних інститутів. Дослід показує, що у таких випадках надійним гарантом збереження прогресивної демократичної орієнтації державної політики можуть виступати демократичні рухи типу польської „солідарності”, українського „Руху” чи народних фронтів.

Основні ознаки авторитаризму:

– у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

–виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;

– обмежені громадські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

– відчуження народу від влади;

– відсутність єдиної ідеології;

– гласність не є принципом діяльності органів влади;

– опора на силу й готовність влади в будь-який час застосовувати масові репресії;

– при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

– обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян;

– в процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій.

Рисами авторитаризм у також є:

1). Носієм влади виступає одна людина або група осіб. Це можуть бути тиран, монарх, військова хунта і т.д. Маса ж населення відчужується від влади.

2). Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. При цьому влада може керувати за допомогою законів, але їх вона приймає на свій погляд.

3). Монополізація влади та політики, недопустимість політичної опозиції, незалежної, нелегальної політичної діяльності. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій, профспілок та деяких інших організацій але тільки за умовою їх підконтрольності владі.

4). Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмеження втручання у позаполітичні сфери і перш за все в економіку. Влада вирішує в першу чергу питання забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоч вона може впливати на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не розрушуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання.

5). Рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху а не конкретної електоральної боротьби.

Основними видами авторитаризму є реформаційний, стабілізаційний, виключно деструктивний.

 

Таким чином, політичний режим – це поняття, яке позначає конкретні форми того, як уряд володіє державою, контролює й управляє процесами в суспільстві. Будь-який політичний режим визначається, у першу чергу, вживаними процедурами та способами організації установ влади і врядуванням, стилем прийняття громадських рішень, відносинами між державою та громадянами.

Політичний режим складається принаймні з трьох змістовних компонентів.

Перший компонент – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Другий компонент обумовлений рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу та способами формування влади, кількістю правлячих суб’єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Третій компонент – це методи здійснення політичної влади, способи урегулювання й розв’язання соціальних і політичних конфліктів.

Головні типи політичних режимів: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Різновидами політичних режимів також є фашистський, теократичний, ліберально-демократичний та ін.

Тоталітарний і авторитарний режими трансформуються при певних обставинах в демократичний політичний режим.

Авторитарні режими недовговічні. Їх реальною перспективою є більш стійкий в сучасних умовах тип політичної системи – демократія.

Важливо усвідомити, що загальноцивілізаційна тенденція сучасного світового політичного розвитку полягає у поглибленні демократії.

 

 

4.2. Ознаки демократичного політичного режиму

 

Демократія – (від грецьк. demos – народ, kratos – влада) організація та функціонування державної влади на засадах визнання її джерелом народу, дотримання права громадян на участь у формуванні органів державної влади, контролю за їхньою діяльністю, впливі на прийняття загальних рішень за умови загального рівного виборчого права.

Демократія виникла ще в стародавній Греції, вперше була вжита софістами, які ввели це поняття на противагу аристократичному устрою. Біля первісних джерел демократії стоять Демокріт, Платон, Аристотель.

Так, Платон своє розуміння демократії обґрунтував у праці “Держава”.

Він так описував ідеальний стан демократії – це вільні люди, бо “в державі з’явиться повна свобода і відвертість і можливість робити, що хочеш”. В той же час Платон у належить тонка заувага, що необмежена свобода веде до тиранії.

Платон далі пише: ” Із крайньої свободи виникає найбільш велике й жорстоке рабство ”. Аристотель, роздумуючи в праці “Політика ” над видами державного устрою, розподіляв їх на три види: вірних – царська влада, аристократія, поліція; і три, що відхиляються від них – тиранію – від царської влади, олігархію – від аристократії, демократію – від поліції.

Демократичним ладом назвав Аристотель такий лад, “ при якому верховна влада знаходиться в руках вільнонароджених, коли вільнонароджені і незаможні, складаючи більшість, мають верховну владу в своїх руках…”. Він розрізняв п’ят ь видів демократії.

Перший – де характерна ознака влади це рівність, коли ні незаможні, ні заможні не мають в чомусь переваг, всі рівні.

Другий вид – це той, при якому заняття посад обумовлено хоча б невеликим майновим цензом.

Третій вид – той, при якому всі громадяни за своїм походженням мають право на займання посад, панує ж закон.

Четвертий вид – при якому всі, хто є громадянами, користуються правом займати посади, панує ж знову закон.

П’ятий вид – коли дійсними є всі попередні умови, але верховна влада належить не закону, а простому народові.

У Новій час детально проблемами демократії, як принципом побудови суспільного устрою, займався Ш. Монтеск’є. В праці “ Про дух законів ” він писав, що демократія, як один з трьох найголовніших принципів правління, повинна запобігати крайностям: духу нерівності, який веде її до аристократії або правління одного, і доведеного до крайності духу рівності, що приводить до деспотизму одного. Ш. Монтеск’є вважав, що олігархи підтримують державу, також, як мотузок – повішеного.

Цікавими є міркування Ш. Монтеск’є про залежність способу правління від природних чинників.

Так, республіканський лад, тобто демократичний, вимагає невеликої території, бо у великої республіки будуть і великі багатства, а значить і безмірні пожадання.

Монархічний лад вимагає держави середньої величини, а обширі імперії створюють передумови до деспотичного управління, тобто антиподу демократії.

Ш. Монтеск’є вважав, що любов до демократії є любов до рівності, до поміркованості. Любов до поміркованості обмежує в демократії прагнення до набування, воно обмежується прагненням мати необхідне для сім’ї, а лишки – для Вітчизни. Багатство дає владу, яку громадянин не може використати для власної користі, тому, що він перестав би бути рівним серед інших громадян, воно дає насолоду, яка б теж виділяла його серед інших. Тому добре влаштовані демократії утвердили поміркованість у сфері домашнього життя, відкрили двері для розкоші у сфері громадського життя, як це було у стародавніх Афінах і в Римі.

Далі Ш. Монтеск’є твердив, що любов до рівності і поміркованості доводиться до вищого ступеня самою ж рівністю і поміркованістю у людей, що живуть в суспільстві, де і це і інше встановлене законом. Причому як рівність майна. Винятком можуть бути демократії, засновані на торгівлі (бо дух торгівлі тягне за собою дух ощадності, поміркованості, працелюбства).

Демократії також сприяють політика дотримання старих традицій, що є основою моральності суспільства. Монтеск’є зазначав: “Народи із зіпсутою моральністю рідко здійснюють великі справи; не вони встановлюють суспільства, засновують міста, встановлюють закони”. Монтеск’є вважав, що демократичне правління забезпечується відомим розподілом влади й безпекою або впевненістю громадян у своїй безпеці. Безпека громадян є основою політичної свободи. Свобода по відношенню до державного ладу встановлюється лише законами, яких повинні дотримуватися всі, незалежно від посади, місця в суспільстві.

Монтеск’є вказував, що для того, щоб користуватися свободою, треба “щоб кожний міг говорити те, що він думає; тому громадянин такої держави буде говорити й писати про все, про що не заборонено говорити й писати прямою постановою законів“.

Теоретичне багатство праці Монтеск’є свідчить про її необхідне, методологічне значення. Вона теоретично підготувала Велику французьку революцію, дискредитувала феодалізм, висунула основні параметри нового антифеодального демократичного суспільства, стала основою демократичного лібералізму.

Значний внесок у розробку проблем демократії вніс І. Кант. Він глибоко проаналізував людське суспільство й висунув постулат, що величезною проблемою для людства “вирішити яку його змушує природа – є досягнення всезагального громадського суспільства”, та вказав своєрідні шляхи реалізації цього ідеалу.

 

Далі розвинув концепцію демократії французький соціолог А. Токвіль (1805-1859 р.). Найцікавіші міркування знаходимо в його фундаментальній праці “Про демократію в Америці ” (1835 р.). Як зазначає сам автор, організація і введення демократії є великою політичною проблемою, яка стосується всіх людей.

За нею майбутнє, але процес цей, тобто надання політичних прав народу, який до цього їх не мав треба розглядати як кризу, яка часто необхідна і небезпечна. “Ніщо в світі не є таким плодотворним, як мистецтво бути вільним, але немає нічого важчого як уміння користуватися цією свободою”. Іншими словами, недоліки демократії видно з першого погляду, а переваги – тільки згодом. А. Токвіль проаналізував і причини, які найбільш сприяють існуванню демократичної республіки, на його думку,

по-перше, це федеративне правління;

по-друге, общинні установи, які зменшують деспотизм більшості, розвивають в той же час у народі любов до свободи і вміння користуватися свободою;

по-третє, що найбільш важливе – побудова судової влади.

При демократичному правлінні народ підкоряється законам не тільки як своєму витвору, але ще й тому, що він може змінити цей закон, якщо він буде для нього незручним.

Токвіль розвинув ідеї парламентаризму, зазначивши, що ніяка демократична форма правління не гарантована від тиранії. “У суспільстві, - пише він, завжди - повинна існувати влада, яка панує над іншими, але свобода була б у небезпеці, якби ця влада не зустрічала ніяких перешкод, які б могли зупинити її дії. Необмежена могутність сама по собі є дуже небезпечна. Тільки один Бог може бути всемогутнім, тому що його мудрість і правосуддя відповідні його владі.

Таким чином, немає на Землі влади до того сильної в самій собі, чи наділеної для цього священними правами, що їй можна було б діяти без контролю. І тому, коли я бачу, що право робити все надано будь-якій владі, народу чи королю, демократії чи аристократії, уряду монархічному чи республіканському, то я говорю – там зародок тиранії, я ж хочу жити за іншими законами.

Тому законодавчі збори повинні бути такими, щоб вони представляли собою більшість, але не були рабом почуттів цієї більшості, потрібно, щоб виконавча влада мала власну силу, а судова влада – незалежна від іншої влади. Тільки за цих умов демократичне правління буде все-таки існувати, але вже не буде існувати шансів для тиранії.

Цікаві висновки Токвіля про співвідношення центральної і місцевої влади. Він вважав, що існує два види централізації – урядова і адміністративна.

Але в Америці існувала лише перша. Якщо б влада мала у своєму розпорядженні ці два засоби управління, то скоро б загинула свобода. В усіх американських республіках центральний уряд займається тільки невеликим числом інтересів. Він не бере участі у вирішенні другорядних інтересів.

Існують інтереси національні за своєю суттю, тобто інтереси цілої нації. Наприклад, війна, дипломатія. Але є інтереси провінційні, які відносяться до певної місцевості і можуть бути задоволені тільки там (бюджет общини і т. п.). Є ще так звані змішані інтереси.

Турботи про них можуть бути представлені чи національному уряду, чи ж уряду провінційному, залежно від умов союзу, що не заважає досягненню мети.

Але в цілому Токвіль вважав, що основним напрямком розвитку буржуазного суспільства є політична і адміністративна централізація, що може привести до тиранії і деспотизму. Ліберально-консервативні ідеї Токвіля мали великий вплив на західну суспільну думку (Дюркгейм, М. Вебер), а в сучасній політології поширеним був термін “ефект Токвіля”, яким називають зростання прагнення до рівності в доходах, статусах по мірі подальшого розвитку демократії.

У середині XIX ст. з формування теорії марксизму, розвивається й концепція пролетарської демократії. Її основні параметри полягають в тому, що демократія завжди є формою суспільного ладу тісно пов’язаною з типом держави даної суспільно-економічної формації.

Демократія становить одну з форм реалізації влади пануючого класу. Тому її суть є насамперед класовою, а рамки, роль й форми є історично змінні. Виходячи з цих основних положень, марксизм аналізував демократичні інститути у зв’язку з реальною економічною основою, а також фактичним політичним пануванням окремих класів і суспільних верств.

Тому при розгляді політичних свобод, що тісно пов’язані з певним типом демократії, марксизм прагнув з’ясувати, який клас користає зі свободи, в чиїх інтересах вона здійснюється. Вважалось, що немає демократії взагалі, чи абсолютної, є вона завжди формою політичного панування певного класу, тобто вона має завжди класовий зміст.

Таким чином, марксизм під історичним типом демократії розумів заснований на певному способі виробництва тип організації політичної влади. Оскільки робітничий клас на практиці завойовував політичну владу, то після перемоги він мусив йти на обмеження свободи інших класів й соціальних груп.

З цією метою, враховуючи досвід Паризької Комуни, була сформована концепція пролетарської диктатури та її результату – держави пролетарської демократії (нагадуємо, що її рисами була єдність законодавчої, виконавчої й судової влади, політичне панування робітничого класу, марксистської партії, певні преференції для робітників у політичних правах, обмеження демократичних прав тощо).

Марксистська концепція демократії передбачала, що демократія - це насамперед форма держави, певні форми і принципи організації політичних партій і суспільних організацій, політичного режиму, це й політичний світогляд як політична цінність.

У визначенні д емократії як форми держави марксисти відзначали такі риси:

1) наявність основних органів влади і наділених владними повноваженнями осіб і груп осіб;

2) виборність органів влади і управління;

3) принцип підпорядкування меншості більшості;

4) конституційно-правове закріплення рівності прав громадян і наділення їх рівними обов’язками перед суспільством;

5) правове визнання різних політичних прав і свобод для всіх правомочних громадян, а не лише для якоїсь їх частини.

Було в марксизмі і своє трактування свободи й демократії.

З одного боку, це були неТемаьні поняття, оскільки свободи входять, як складова частина демократії.

З другого, В. І. Ленін писав, що “демократія виключає свободу”, бо її хід, хід діалектики розвитку суспільства такий, що він іде “від абсолютизму до демократії буржуазної, від буржуазної демократії до пролетарської, від пролетарської до ніякої”.

Ленін у праці “Держава і революція ” так визначає демократію: “ Демократія – це держава, яка визнає підкорення меншості більшості, тобто організація для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою”.

У теорії марксизму-ленінізму зазначалось, що демократія мусить бути для трудящих, а для експлуататорів повинна бути диктатура. Однак з відчуженням народних мас від засобів виробництва, від власності, від одержавлення, пролетарська демократія деформувалась в антидемократичну форму авторитарної влади, а пізніше – в панування бюрократії, державно-партійного апарату.

Одночасно, у зв’язку з розвитком НТР, з середини XX ст. розширюється розмах вивчення теорії демократії.

На той час поняття демократії вжилося практично в кількох взаємозалежних категоріях найважливішими серед них були:

а) влада народу й суспільства;

б) форма державного ладу, в якому офіційно визнавались воля більшості громадян як джерело влади і визнавалось право для всіх громадян на свободи і в пресі реалізації самої влади;

в) синонім самих прав і громадянських свобод.

 

У політологічній літературі утвердився поділ на пряму й опосередковану демократії.

Пряма демократія – коли влада законодавча реалізується безпосередньо через загал уповноважених громадян, а чиновники і судді вибираються і змінюються. Опосередкована – коли влада законодавча виконується за допомогою депутатів, яких обирають громадяни.

 

Значний внесок у розвиток теорії зробив Е. Фром (1900-1980 р.), який у своїй практиці “ Втеча від свободи ” зазначив, що під впливом НТР сучасна система уявлень про демократію сприяє закріпленню ряду демократичних норм свободи, однак в той же час “ право висловлювати свої думки має сенс лише тоді, якщо ми здатні мати власні думки; свобода від зовнішньої влади стає міцним здобутком лише у тому випадку, коли внутрішні психологічні умови дозволяють нам утвердити свою індивідуальність”.

Поки що суспільство, всі його інституційні сили виховання, придушують індивідуальність. Дійсно, у XX ст. людина звільнилася в основному від усіх історичних попередніх форм влади. “… в ході нової історії, – пише Е. Фром, – влада церкви змінилася владою держави, влада держави – владою совісті, а в наші дні ця остання була витіснена анонімною владою здорового глузду і суспільної думки, які перетворилися в знаряддя конформізації”. Людина і не помітила, як стала жертвою влади нового типу.

“ Ми перетворилися у рабів, але живемо під впливом ілюзії, нібито ми самостійні індивіди… Тому вихід один, – пише Фром, – завоювати нову позитивну свободу, тобто осягнути повну реалізацію своїх здібностей, жити активно й спонтанно ”. Далі він зробив прогноз “… майбутнє демократії залежить від реалізації індивідуалізму, який був ідеологічною метою всього духовного розвитку нового часу, починаючи з епохи Відродження… Свобода може перемогти лише у випадку, якщо демократія розвинеться в суспільство, в якому індивід, його розвиток і щастя будуть метою і змістом, … в якому індивідом не буде маніпулювати ніяка зовнішня сила, чи це держава, чи економічна машина, в якому і свідомість, і ідеали індивіду… стануть справді його власними, будуть виражати прагнення, які виростають із особливостей його власного “Я”.

 

Крім цього, в політології до середини XX ст. вважалось, що в основу демократії закладено також питання про форми правління. Під цим розуміли організацію державної влади, що характеризується, в першу чергу, її джерелом.

Воно полягало або у владі індивідуума (монархія), або у владі народу – республіка (демократія).

Форми правління ділились на монархічні і республіканські. Однак в середині XX століття такий підхід вже був недостатнім. Тому було висунуто поняття політичного режиму. В радянській літературі він називався як система методів здійснення державної влади, що відображало стан демократичних прав і свобод інших органів державної влади до правових основ їх діяльності.

В американській літературі панувала думка, що критерій політичного режиму є принцип, яким оцінюється метод і техніка, що вживаються для проведення державної політики. При характеристиці режиму важливим є і врахування політичної думки – поняття, яке характеризує основні напрямки політики держави.

Це дає змогу на основі визначення політичного режиму й політичної динаміки виділити основні групи режимів: фашистські, напівфашистські, авторитарні, військові диктатури (або все разом інколи називають тоталітарними режимами), консервативні парламентські й демократичні парламентські режими.

Політичний режим характеризують в основному не тип держави, а форми життєдіяльності інститутів політичної системи, методи панування і основні напрямки політики в рамках даного типу.

Довгі десятиліття радянські вчені відкидали характеристику радянської системи, так як вона склалася в 30-50 років XX століття, як авторитарну, тоталітарну. Лише в процесі перебудови було визнано гірку дійсність.

 

У сьогоднішньому індустріальному і постіндустріальному світі найбільш поширеним є парламентські режими.

Під ними ми розуміємо таку форму правління, при якій на основі загального виборчого права обирається парламент, юридично – найвищий орган влади.