Структура політичної системи



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Структура політичної системи



Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем (елементів):

· інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття "політична організація суспільства");

· комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

· нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

· культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;

· функціональна підсистема об'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.

Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.

1. Власне політичні:

· держава - фундаментальний елемент політичної системи;

· політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.

Функції політичної системи

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

· політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

· консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

· регулятивна функція - вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

· мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

· функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два види.

1. Функції, що "входять":

· політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як учасника політичного життя, і рекрутування - підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;

· артикуляція інтересів;

· агрегування інтересів;

· політична комунікація - діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що "виходять":

· нормотворчість;

· використання правил і норм;

· контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з яких виділяють:

· авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

· впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

· поновлення (розвиток) - пристосування до змін у суспільному житті;

· стабілізація, збереження соціальної цілісності.

Типологія політичних систем

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

· тоталітарні;

· авторитарні;

· демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

· відкриті системи;

· закриті системи.

Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї закритості стало вираження про існування "залізної завіси" у відносинах між СРСР і країнами Заходу. К.Поппер, вперше при описанні культурно-історичних і політичних систем використавши поняття "відкрите" і "закрите" суспільство, під першим розумів демократичні системи, які легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом критики і раціональним розумінням світу, під другим - тоталітарні системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.

3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу.

Відповідно виділяються системи:

· рабовласницькі;

· феодальні;

· капіталістичні;

· командно-адміністративні.

Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої системи. Політична система сучасної України носить риси подібної перехідності, що проявляється у поєднанні лібералізму з авторитаризмом, у відсутності раціональної, тобто відповідальної і компетентної бюрократії, в слабкості інститутів громадянського суспільства.

6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні, традиційні і сучасні системи.

У примітивній системі переважає "парафіяльна культура", спостерігається мінімум структурної диференціації.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування". Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій.

Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують автономні підсистеми і "культура участі", і авторитарними, в яких мають місце управління підсистемами і "культура підпорядкування участі". В свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними, консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і авторитарно-модернізованими.

Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:

· англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

· континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою;

· до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою;

· тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.

 

 

Тема 7. Економічна і соціальна політика

План:

 

1. Політика і економіка: теоретико-методологічний дискурс.

2. Економічна політика і її роль в економічному житті суспільства.

3. Поняття соціальної політики

4. Основні напрями та пріоритети здійснення соціальної політики в сучасних умовах

Ключові слова і терміни: соціальна політика, економічна політика, державне регулювання економіки інвестиційна політика.

І.

Оскільки політика – системне явище, то вона впливає на всі сфери життєдіяльності суспільства і є управлінсько-регулятивним засобом їх функціонування та розвитку. Особливо важливу роль відіграє політика в економічному житті суспільства, адже спрямованість та ефективність економічної політики в кінцевому результаті визначає еволюцію та динаміку всієї суспільної системи в цілому.

Рівень і характер економічної системи будь-якого суспільства багато в чому залежить і визначається політичним середовищем: формою політичного правління і політичним режимом, характером політичної влади і ступенем її легітимності, рівнем розвитку громадянського суспільства, особистістю політичного лідера країни, складом політичної еліти, ступенем розвитку партійної системи. Проте політична система не може нормально функціонувати не маючи належного економічного забезпечення практично всіх політичних процесів. Ось чому взаємозв’язок і взаємозалежність політичної та економічної систем суспільства – універсальне явище, яке характерне для всіх країн у будь-які часи їхньої історії.

Єдино суттєвою зв’язуючою ланкою політико-економічних інтересів є людина, яка є сукупним носієм всієї суспільної системи в цілому. Вона виступає суб’єктом всієї сукупності інтересів, потреб, волі, бажань, ідеалів, переконань, цінностей, прагнень, які відіграють ключову роль у формуванні всієї цілісності системи суспільного життя. Економіка та політика стають завдяки людині сукупною універсальною єдиною матеріально-духовною сферою, через яку особистість реалізує себе як цілісність.

У сучасному суспільстві роль політики як системоутворюючого, самоорганізуючого, самоуправляючого, мотивуючого та мобілізуючого фактора в економіці безперервно зростає. Це зумовлює актуалізацію методології системно-інтегрованого підходу до розв’язання проблем сучасного суспільства. Які існують канали взаємовпливу економіки та політики?

По-перше, вже самий прихід до влади того чи іншого політика або партії багато в чому обумовлений програмою їхніх економічних заходів, які вони зобов’язуються реалізовувати у випадку здобуття влади. В сучасних демократичних країнах лідери, які прийшли до влади, зобов’язані виконувати економічні програми, висунуті в ході передвиборної боротьби. Через це виборці ставляться до передвиборних обіцянок кандидатів як до реальних програм.

По-друге, політичну владу важливо завоювати, але не менш важливо її втримати і реалізувати ті цілі, які ставились політичною силою, що прийшла до влади. Мова йде про легітимацію політичної влади, визнання її народом, підтримку населення країни. Народ буде підтримувати політичну владу, яка забезпечила економічну стабільність, зростання добробуту, оптимальне середовище для підприємницької діяльності, соціальну захищеність громадян.

По-третє, важлива роль економічної системи у розвитку політичних процесів виявляється у тому, що всі крупно масштабні політичні рішення (проведення реформ, здійснення проектів структурної перебудови господарства, реалізація заходів щодо прискорення темпів його розвитку) потребують надійного й обґрунтованого економічного забезпечення.

По-четверте, вплив економічної системи на політичну проявляється в тому, що рівень і стан розвитку економіки ініціюють і стимулюють політичні процеси та заходи. Низький економічний рівень розвитку країни, а тим більше кризовий стан економіки неминуче породжують державно-політичні заходи, які спрямовані га підйом економіки, вихід із кризового стану.

Політичної стабільності прагнуть не тільки самі владні структури й політична еліта. У ній заінтересована вся економічна система суспільства з ринковою економікою: вітчизняні підприємці, іноземні інвестори, акціонери товариства, середній та малий бізнес, банки. Політичні потрясіння, кризи влади, політичні перевороти неминуче ведуть до непердбачуваної ситуацій в економічній сфері: різких змін у курсах іноземних валют, посилення інфляційних процесів, падіння виробництва, кризи сплат.

Забезпечення стабільності – складний, багатофакторний процес. Одним із важливих складових його є всебічний розвиток “середнього класу”. У міру збільшення в суспільстві людей, яким є що втрачати, посилюється підтримка громадянами заходів уряду, спрямованих на забезпечення стабільності. Завдяки цьому в сучасних умовах практично всі уряди проводять політику сприяння розвиткові малого та середнього бізнесу і збільшення числа осіб, які є власниками нерухомості.

Таким чином, залежність політичної системи від економічної має об’єктивний необхідний характер. У свою чергу, розвиток економічної системи не може обійтись без державної “присутності”, без впливу політичної системи. Цей процес має об’єктивно необхідний характер, оскільки жодні економічні перетворення якщо для цього немає відповідних політичних передумов.

Саму форму розвитку економічної системи суспільства обумовлено формою політичного правління або політичним режимом (демократія, монархія, республіка, тоталітаризм, авторитаризм). Наприклад, демократичному політичному режиму відповідає ринкова економіка, а тоталітаризму – адміністративно-командна. Відомо також, що республіканська форма правління, а також парламентська монархія з демократичним політичним режимом забезпечують найбільш сприятливу основу для економічного зростання.

Вплив політичної системи на економічну може бути успішним або не дуже успішним, але його не може не бути, оскільки це диктується об’єктивно необхідними умовами. А саме:

Перша обставина відображає необхідність державної “присутності” в економічній сфері. Обумовлено це тим, що багато галузей і сфер ділової активності не становлять інтересу для приватного підприємництва з елементарних причин: вони або взагалі не дають прибутку, або є великий ризик не отримати його (або отримати у віддаленому майбутньому). Разом із тим без цих галузей неможливе нормальне функціонування економічної системи в цілому. Це галузі та види послуг виробничої та соціальної інфраструктури, які задовольняють суспільні потреби: система водопостачання, міський транспорт, дорожні магістралі, поліцейська служба, благоустрій міст, будівництво шкіл і лікарень для малозабезпечених прошарків населення тощо.

По-друге, як показує світовий досвід, вільна ринкова економіка породжує все нові й нові форми отримання прибутку всупереч реальним можливостям економічної системи в цілому та окремих її частин. Ці форми добре відомі: укладання таємних договорів про високі або низькі ціни з метою ліквідувати конкурентів (картелі); про квоти, які призначені для продажу товарів; прагнення реалізувати продукцію низької якості; спроби загальмувати впровадження у виробництво передових досягнень науки та техніки; виробництво продукції, яке завдає шкоди навколишньому середовищу. Подібні явища мають місце і в Україні. Помножені на “тіньовий характер” економіки, вони завдають великих збитків країні, підривають довіру до влади з боку населення. Запобігти таким явищам у змозі відповідна державна політика, прийняття системи законів, проведення спеціальних заходів, які б сприяли розвитку чесної (добровільної) конкуренції. Зокрема, практично в усіх країнах з ринковою економікою існує антимонопольне законодавство. Проводяться державні заходи з охорони довкілля. Державна політика включає заходи зі стимулювання та підтримки розвитку малого й середнього бізнесу та ряд інших, які спрямовані на забезпечення динамічної стабільності суспільства.

Третя обставина, яка вимагає проводити державну політику в економічній сфері, пов’язана з тим, що в кожний конкретний період свого розвитку людство в цілому, тим більше кожна окрема країна, володіють обмеженими ресурсами для задоволення людських потреб. Ця обставина вимагає державного втручання у розподіл названих ресурсів з урахуванням інтересів усіх соціальних прошарків суспільства.

Четверта обставина, яка вимагає політичного впливу на економічну систему суспільства, обумовлена тим, що ринкова економіка, яка в своїй основі є само організуючою та саморегулюючою, далека від досконалості в частині забезпечення економічної стабільності. Вона сама може вирішити багато економічних протиріч, піднятись з кризового стану, але дуже дорогою для суспільства ціною, жорстоко й безжалісно: через масові банкрутства, безробіття, падіння виробництва. У зв’язку з цим, важливим важелем позитивного впливу на ці процеси є державна політика, яка полягає якщо не в запобіганні, то вже в істотному пом’якшенні кризових ситуацій в економіці. Таким чином, четверта обставина, як з необхідністю вимагає втручання політичних інститутів в економічну сферу, пов’язана з недосконалістю самоорганізації та саморегулювання ринкового механізму.

І нарешті, п’ятою обставиною, яка відображає об’єктивну необхідність державної участі в розвитку й регулюванні економічної системи суспільства, стає розвиток у сучасних демократичних країнах громадянського суспільства, що являє собою людську спільноту, яку складають недержавні структури (об’єднання, асоціації, спілки, центри, рухи, клуби) в різних сферах суспільного життя. Вони створюються недержавними (промисловими, торговими, фінансовими) підприємствами та організаціями і ставлять за мету: захищати інтереси і права людей, які входять до цих організацій на внутрішньому і зовнішньому ринках, стежити за дотриманням антимонопольного законодавства. Здійснюючи це, громадянське суспільство, яке існує автономно від держави, змушене звертатись до неї з вимогами, проханнями, побажаннями. У результаті держава через громадянське суспільство вступає у відносини з сотнями тисяч підприємств економічної сфери. При цьому вона проводить певну політику, яка відповідає інтересам суспільства в цілому.

 

ІІ.

Економічна політика – курс дій, який ставить за мету скорегувати проблему або запобігти її виникненню. Суб’єктом цієї політики виступає політична влада, політичні структури. Об’єктом впливу є економічна система в цілому або окремі її ланки.

Основи нормативної теорії економічної політики розроблені на початку 50 років лауреатом Нобелівської премії Яном Тімбергеном. Він обґрунтував послідовність етапів розробки оптимальної економічної політики: визначення цілей економічної політики на основі максимізації функції суспільного добробуту; підбір відповідних економічних показників рівня мети, яка досягається; оцінка потенціалу регулювання, визначення відповідних інструментів регулювання; розробка моделі різних суб’єктів і різних рівнів політики, яке пов’язує цілі та інструменти, які застосовуються.

Економіка країн світу розвивається циклічно, у ній відбуваються коливальні процеси, хвилеподібні рухи. Відповідно прийнято виділяти, розрізняти такі послідовні фази економічного циклу, як підйом(економічне зростання), висока економічна кон’юнктура (економічний бум), спад (рецесія, економічна криза, стагнація, стагфляція), низька економічна кон’юнктура (депресія).

Залежно від того, в якій фазі знаходиться національна економіка, формується той чи інший тип економічної політики. Частіше за все індикаторами, на які реагують конструктори економічної політики, є величини й динаміка валового внутрішнього продукту, сукупного попиту та пропозиції, доходів і споживання, зайнятості та безробіття.

Економічна політика втілює в себе політичні погляди уряду, політичну доктрину країни, водночас вона покликана сприяти створенню економічних передумов для проведення всієї внутрішньої політики. Отже, політичні сили країни, політичні партії, рухи здатні здійснювати відчутний вплив на економічний курс країни, економічну політику, яка проводиться. Економічна політика реалізується через закони, президентські укази, урядові постанови та інші нормативні акти, державні програми, поточні оперативні постанови та рішення державних органів.

Соціальні аспекти економічної політики проявляються у тому, що коли уряд приймає економічні рішення, формує бюджет, виділяє державні асигнування, він повинен враховувати соціальна реакцію різних верств населення, особливо великих груп.

У більшості країн світу переважають чотири основні мети економічної політики: - стабільне зростання національного обсягу виробництва передбачає, що буде щорічно забезпечуватись зростання випуску продукції;

- утримання високого рівня зайнятості, означає, що за допомогою засобів державного регулювання в суспільстві кожен бажаючий мати роботу знаходить її (відповідно до свого індивідуального вибору) й отримує за це зарплату;

- стабілізація рівня цін, сприяє тому, що основним фактором ціноутворення є конкурентний ринок, а темпи росту цін підтримуються на нормальному рівні;

- утримання урівноваженого сальдо зовнішньоторгового балансу означає, що держава стежить за тим, щоб зміна обсягу експорту й імпорту не мала різкого характеру, бо це може негативно відобразитись на кількості грошей в обігу.

Залежно від сфери державного впливу на економічні процеси, а також способів, інструментів здійснення державної економічної політики, її поділяють на види: фіскальну (фінансово-бюджетну), монетарну (кредитно-грошову), зовнішньоекономічну політику. Якщо розглядати більш загально, у державно-економічну політику входять такі її частини, як соціальна, структурна, інвестиційна, приватизаційна, регіональна, аграрна, науково-технічна, податкова, банківська, цінова, антимонопольна, природоохоронна, зовнішньоекономічна.

Таким чином, економічна політика – це основна цільова лінія економічних дій, надання необхідної спрямованості економічним процесам, які є результатом втілення різноманітних засобів, завдяки яким здійснюються відповідні цілі і завдання.

 

ІІІ.

Соціальна політика країни орієнтована, в першу чергу, на соціальний захист населення, забезпечення задоволення першочергових життєвих потреб, підтримку необхідних умов життя, охорону довкілля. До соціальної політики належать: політика регулювання доходів населення та оплати праці, політика зайнятості.

Метою соціальної політики є створення умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил. Її метою також є створення умов для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримки в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, само відтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

До об’єктивних умов здійснення соціальної політики відносять: трансформацію суспільних відносин, і насамперед формування соціально-ринкової економіки, повноцінного інституту власності, утвердження процесів соціально-трудової мобільності, політичної структурованості суспільства, нової системи духовних ціннісних орієнтацій.

До суб’єктивних умов здійснення соціальної політики відносять:

- використання в соціальній політиці адекватних принципів, способів, форм цілеспрямованої управлінської, регулятивної діяльності щодо освоєння та створення соціального буття, які відповідали б вимогам об’єктивних законів суспільного, соціального розвитку;

- сприяння засобам регулятивної політики своєчасному вирішенню суперечностей соціальної сфери;

- утвердження динамізму в механізмі власне управлінської регулятивної діяльності з розвитку соціального буття, соціальної сфери;

- вирішення форм і методів командно-адміністративного, директивного управління;

- децентралізація соціальної політики;

- вирішення суперечності між новими (значною мірою соціально-ринковими) відносинами і проявами директивного управління, пасивного характеру соціальної політики.

Суб’єкти соціальної політики мають складну структуру. До них належать людина, держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, колективи, різноманітні фонди. Усі вони мають різний суспільний характер, займаються соціальною роботою в багатьох галузях суспільного виробництва, мають різні, неоднакові можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на розвиток соціального буття, формування соціальної безпеки людини й суспільства.

 

ІУ.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.177.24 (0.014 с.)