Міжпредметні зв’язки політичної психології

Міжпредметні зв’язки політичної психології

Політична психологія попри специфічні особливості певною мірою пов’язана з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подальший розвиток і перспективи.

Очевидно, що політична психологія має багато спільного насамперед з психологією і певною мірою є похідною від неї наукою. Це пояснюється тим, що предметом дослідження психологічної науки є конкретні факти психологічної діяльності, психологічні властивості особистості (характер, темперамент, вольові якості та ін.), тобто психологія вивчає факти, закономірності, механізми психіки — внутрішнього світу людини.

Оскільки наукою про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізм розвитку та функціонування є соціальна психологія, то саме вона найтісніше пов’язана з політичною психологією. Становлення політичної психології, її категоріального апарату пов’язано насамперед із соціальним середовищем, а тому такі категорії, як ролі, цінності, норми, інтереси, лідерство, соціалізація, конформізм, політична соціалізація, реалізація, політичні чинники соціалізації, мають у політичній психології домінуюче значення.

Філософія відіграє велику методологічну роль щодо політичної психології, позаяк в її межах розкриваються структура політичної свідомості, її зв’язки з іншими формами свідомості (релігійною, науковою та ін.) і реальними політичними феноменами.

Для становлення та розвитку політичної психології суттєве значення має політична антропологія. Саме складовими цієї науки є такі явища, як природа “людини політичної”, аналіз політичних відносин з позицій буття людини.

Завдяки політології політична психологія має можливість досліджувати психологічні особливості функціонування основних категорій, суб’єктів політичної системи, політичну участь, конфлікти і консенсуси, гегемонію, політичний плюралізм, демократію та інші феномени політичного буття. У політичній психології такі феномени набувають психологічного змісту і особливостей існування.

Ефективність політики залежить безпосередньо від характеру використання філософського знання. Отже, політична психологія не може розвиватись як наукова дисципліна без урахування особливостей розвитку такої філософської науки, як філософія політики, до того ж предметом цієї науки є не що інше, як політична влада в усіх її формах.

Із соціологією політичну психологію єднає вивчення закономірностей, які спостерігаються в суспільних явищах, а також поведінки окремих суб’єктів соціально-політичних процесів.

Політична соціологія досліджує соціальні засади політики, специфіку масової свідомості, ціннісної системи суспільства, особливості й характер впливу соціально-економічних, демографічних, соціально-професійних чинників на динаміку соціальних установок людини щодо політично значущих об’єктів.

Якщо зважати навіть на певну умовність самостійності конфліктології як науки, необхідно пам’ятати, що вона розглядає сутність, характер, причини зародження та шляхи розв’язання політичних конфліктів; ефективно використовує дані, теоретичні моделі та прийоми окрім інших наук і ті, що є в політології, політичній психології.

 

 

Влада як суспільне явище види влади.

Влада – можливість змусити або переконати людей діяти певним чином або за певними правилами. Політика є інструментом реалізації влади, впровадження її.

Ресурси влади:

- Люди – це ресурс який здатен створювати інші ресурси

- Екологічні ресурси – це матеріальні цінності, які цінуються в певному суспільстві.

- Культурно-інформаційні ресурси інформація і засоби оперування нею

- Соціальні ресурси – місце в соціальній структурі суспільства і соц.мобільність

- Силові ресурси або «апарат примусу»

Види влади:

За сферою функціонування:

· економічна, військова, політична, духовна, правова, сімейна і т.д.

За обсягом прерогативів:

· державна, міждержавна, регіональна, місцева…

За формою структури:

· єдиновладдя, двовладдя, багатовладдя, олігархія, аристократія.

За режимом управління:

· деспотична, авторитарна, тоталітарна, демократична

За обсягом правління:

· одноосібна, колективна, групова.

Компенсаційна теорія влади

Дж. Лассуелл розробив гіпотезу, згідно з якою деякі люди мають надзвичайно сильною потребою у владі і (або) інших особистісних цінностях як засобах компенсації незадоволених базових потреб. На думку автора, виявляється у все більш сильній формі потреба у владі має компенсаторне походження: володіння владою психологічно компенсує ущербність, фрустрацію, відчуваємо особистістю

Проблема компенсації реальних і уявних дефектів особистості була розглянута А. Адлером, який зробив центральним пояснювальним принципом свого вчення про особистість "волю до влади». Згідно з «індивідуальної психології», прагненням до досконалості, вищості і соціальної влади суб'єкт намагається компенсувати обумовлений своєї конституції дефіцит влади, що сприймається як недостатність своїх здібностей і пережитий як комплекс неповноцінності.

При цьому незадоволення базових потреб може компенсуватися певним чином:

- Почуття власної меншовартості (потреба в самоповазі) заміщається почуттям унікальності;

- Почуття моральної неповноцінності (потреба в соціальних зв'язках і самоповагу) витісняється почуттям переваги;

- Почуття слабкості (потреба в безпеці і в самоповазі) компенсується почуттям обладання вищою силою;

- Почуття посередності (потреба в самоактуалізації) заглушається почуттям володіння вищими здібностями;

- Почуття інтелектуальної неадекватності (потреба в самоповазі і в самоактуалізації) нівелюється почуттям інтелектуальної переваги і компетентності.

Політики, що втілюють компенсаторну мотивацію в «чистому», закінченому вигляді, зазвичай легко розпізнаються суспільною думкою (або хоча б найбільш проникливої його частиною) і як би виділяються їм в особливу категорію. Таких діячів відрізняють явні риси поведінки: цинізм, віроломство, нерозбірливість у засобах, жорстокість. У політології і політичної психології їх відносять до «макіавелліческому» типу лідерів.

 

Соціобіологічний підхід до трактування феномену влади

Схильність до влади, домінування закладено в характері людини, у здібностях, залежить від типу н.с., психофізіологічних особливостей.

Арістотель: одні – владарюють, інші – підкоряються.

Представники: Гобс, Гельвецій та ін..

Уайт і Стоун намагались об’єднати біологічні і соціальні зумовленості поведінки людини в політиці на осові властивої всім людям потреби у дієвості при взаємодії із оточуючими людьми.

 

Поліпотребова концепція влади

Запропонована рос. пс. Кавеліном: вважав, що потреба у владі є проявом таких 5 базових потреб:

· свободи

· гедоністична (задоволення матеріальних потреб)

· самомтвердження

· самовираження (досягнення значущих результатів у житті)

· бути особистістю (не лише для себе а й для інших)

Виходячи із сукупності цих потреб розробив типології людини, на основі того, яка із потреб переважає у структурі мотивації влади:

- домінування потреби у свободі – нон-конформістський тип

- домінування матеріальної потреби – конформістський тип

- потреба у самоствердженні – авантюрист

- потреба бути особистістю – демократ.

 

Види опозицій

Політична опозиція - це організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму.

Слід зазначити, що переважна більшість типологій або являє собою біполярну дихотомію (активна – пасивна, легальна – нелегальна), або розроблювалися на основі критерію, що не належить до сутності самого інституту політичної опозиції (консервативна, ліберальна, соціалістична, права, ліва, центристська).

Отже, типи політичної опозиції за Р. Далем.

1. Структурна опозиція – це опозиція, що прагне змінити або запобігти змінам у головних сферах функціонування держави: політичний курс уряду, тип політичної системи, тип політичного режиму, соціально-економічна структура.

2. Неструктурна опозиція – це опозиція, що прагне здійснити деякі зміни або запобігти їм у політичному курсі чи складі уряду.

Паннет виокремив підвиди структурної і неструктурної опозиції.

Неструктурна опозиція буває: 1) кар’єристською, діяльність якої спрямована, в першу чергу, на захоплення влади (честолюбна опозиція); 2) політично зацікавленою, головною метою якої є прагнення впливати на політику (нечестолюбна опозиція); 3) опозицією, що поєднує ознаки попередніх.

У межах структурної опозиції існує насильницький (революційний, радикальний) тип, а також реформістський (нереволюційний) тип. Критерієм їх розрізнення є їх методи діяльності.

Х. Лінц виокремлює типи опозиції за ступенем їх терпимості щодо уряду.

1. Лояльна опозиція – це опозиція, за якої основна частина опозиційних партій і рухів у межах політичної системи є терпимими стосовно уряду, а непримиренна опозиція не має підтримки широких верств населення.

2. Напівлояльна опозиція виступає проти радикальної трансформації чи руйнації чинної політичної системи.

3. Нелояльна опозиція – це опозиція, до якої належать партії, рухи й організації, котрі чітко і недвозначно заперечують існуючу політичну систему.

В межах зовнішньої типології існують режимна та громадянська опозиція. Перша є частиною системи прийняття політичних рішень, сталим елементом гри за владу та процесу її втілення. Другий тип постає машиною втілення влади, є частиною структур громадянського суспільства. Така опозиція здійснює не гру за владу, а гру з владою, вона захищає інтереси тих, хто її підтримує.

Багато західних дослідників приділяли увагу аналізу активного та пасивного типу політичної опозиції. Серед них – Р. Даль, Е. Шилз, Р. Бейкер, Д. Елерз, К. Д. Бречер.

Зокрема, Р. Даль характеризує активну опозицію як таку, що бере на себе відповідальність за виконання поміркованого та поступового політичного курсу і прагне змінити уряд. На противагу їй пасивна опозиція – це опозиція, яка з’являється, коли усвідомлює конфлікт, але навмисно не вдається до жодних дій.

За місцем діяльності виокремлюють парламентську та непарламентську опозицію. Парламентська опозиція – це політичні сили, які представлені в парламенті, але не входять до складу уряду і не підтримують його.

Непарламентська опозиція має таку безліч типів, що їх майже неможливо перелічити. Наприклад, її формами можуть бути: окремі громадяни, політичні партії, не представлені в парламенті, засоби масової інформації, групи інтересів та групи тиску, громадські й культурні організації, корпорації, профспілки тощо.

 

Рівні лідерства

У політичній сфері зазвичай розрізняють лідерів трьох рівнів.

1. Лідер малої групи осіб, що мають спільні інтереси. Він володіє внутрішньогрупової владою у вигляді авторитету, який формується на основі його особистих якостей, що оцінюються групою безпосередньо, в процесі їхньої спільної діяльності. Розрізняють «ділового», «інтелектуального» лідерів і «лідера спілкування», Для першого характерні організаторські здібності, підприємливість, прагматизм. Авторитет другий зіпертий на вміння вирішувати складні завдання, знаходити нестандартні рішення, виконувати функції мозкового центру. «Лідеру спілкування» притаманні психологічна комфортність, комунікабельність, вміння знімати напруженість всередині групи.

Таке лідерство передбачає реалізацію трьох функцій:

1) цілепокладання - визначення групою мотивів діяльності, умов задоволення її інтересу, уточнення засобів і способів створення подібних умов. У процесі реалізації цієї функції встановлюється конкретний характер взаємовідносин в групі, тобто стиль лідерства;

2) ідентифікація - самовизначення індивідів, членів спільноти, яка включає в себе процес встановлення внутрішньогрупової ієрархії (лідерів, зірок, популярних осіб і т. д.);

3) аксіологія - формування системи групових цінностей, пріоритетів, стереотипів поведінки.

2. Лідер громадського руху, організації, партії - особа, з якою конкретні соціальні верстви (групи) пов'язують можливість задоволення своїх інтересів (не обов'язково адекватно усвідомлювати). Він впливає на громадську думку як в силу своїх особистих якостей, так і завдяки тому, що його підтримує частина населення перебуває в стані очікування.

При цьому фігура лідера служить символом певної соціальної політики. На цьому рівні, до трьох вищеназваних функцій додаються ще дві:

4) нормативна (формування нормативного кодексу - системи регуляторів громадської діяльності, в якій кожна норма передбачає санкцію за її порушення);

5) репрезентативна (подання домагань і потреб безлічі різнорідних груп у вигляді загального інтересу - формування психології соціального шару в ході збору думок, організації дискусій і т. п.).

3. Політичний лідер - особа, що діє в системі владних відносин, у якій лідерство представлено у вигляді своєрідних соціальних інститутів (представницьких органів, багатопартійності, впливових громадських організацій), які забезпечують захист і баланс інтересів різних соціальних груп. Особистісні характеристики, що мають принципове значення в першому випадку, істотне - в другому, на третьому рівні не роблять вирішального впливу на діяльність лідера, яка здійснюється в рамках зовнішніх регуляторів, властивих конкретній культурі.

Вплив лідерів другого і третього рівнів засноване на зв'язку їхньої програми з настроями, притаманних масовій свідомості. Специфіку такого зв'язку становить використання лідером трьох основних образів сприйняття. По-перше, образу-інформації -наявних у суб'єкта знань про владу в суспільстві (не обов'язково істинних), про її функції, про інтереси «свого» соціального шаруПо-друге, образу-значення - особистої зацікавленості ведених у діяльності конкретної особи; через ці образи проводиться думка про те, що саме даний діяч в силу своїх особистих якостей (навіть уявних) і є та людина, яка потрібна суспільству в даний момент. По-третє, способу потрібного майбутнього, який складається на основі перших двох, включаючи цінності, ідеали суспільного життя і т. п. фактори.

Лідерство на третьому рівні можна охарактеризувати трьома функціями: інтеграція групової діяльності, координація діяльності владних інститутів висування прагматичної програми стає мотивацією практичних дій.

 

 

Функції політичного лідера.

Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропонована М.Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві:

Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатен змінити політичну систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне особисте бачення дійсності і її перспектив.

Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись їм допомогти, а також переконати їх, що він бажає і може поліпшити життя. Як правило, лідери цього типу керуються передусім бажаннями і потребами маси.

Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені і за допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам. Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того, щоб вони сприйняли його ідеї.

Лідер-пожежник. Він уміє оперативно і досить ефективно реагувати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі проблеми. Щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не лише його самого, а і його оточення.

Лідерів, як уже зазначалося, класифікують також за їх політичною активністю, за ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією вирізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, владарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних результатів.

Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого типу, що не бажають приймати серйозні рішення. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Звичайно консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.

Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило — це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи відповідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних група*.

Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють свою іден-тичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Лідери-бюрократи — це політики (як, власне, і прості управлінці), що сліпо дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управ-лінні.

 

 

Теорії лідерства

До кінця XIX - XX століть основні підходи до проблеми лідерства носили суто описовий характер. Аналіз став надбанням XX століття.

Представники «героїчної» теорії (Т. Карлайл, Е. Е. Дженнінгс, Дж. Дауд і ін) розглядали героїв для виділення якостей, «що передаються по спадщину»і«сприяють заманювання мас». Лідер розглядалося через призму ряду факторів: «здібності» - розумові, вербальні т.д., «досягнення» - освіта і спорт, «відповідальність» - залежність, ініціатива, завзятість, бажання, «участь» - активність, кооперація, «статус» - соціально-економічне становище, популярність. Нарешті, по-шосте, «ситуативні риси» особистості.

Основне положення теорій середовища свідчить: лідерство є функцією оточення, тобто певного часу, місця і обставин, у тому числі культурних. Ця теорія повністю ігнорувала індивідуальні відмінності людей, приписуючи їх вимогам середовища. Так, за Е.С. Богардуса, тип лідерства в групі залежить від природи групи і проблем, які їй доведеться вирішувати.

Персон висунув дві гіпотези:

1) кожна ситуація визначає як якості лідера, так і самого лідера;

2) якості індивіда, які визначаються ситуацією як лідерські якості, є результатом попередніх лідерських ситуацій.

Особистісно-ситуаційні теорії. Ця група теорій є симбіозом двох попередніх: в її рамках одночасно розглядаються і психологічні риси лідера, і умови, в яких відбувається процес лідерства. Так, на думку С.М. Казі, лідерство генерується трьома факторами: особистісними якостями, групою послідовників і подією (наприклад, проблемою, яку вирішує група).

Р.М. Стогділ і С.М. Шартл запропонували описувати лідерство через такі поняття як «статус», «взаємодія», «свідомість» і «поведінка» індивідів по відношенню до інших членів організованої групи.

X. Герт і С.В. Міллз вважали, що для розуміння феномена лідерства треба приділяти спеціальну увагу таким факторам, як риси і мотиви лідера, його суспільний імідж, мотиви його послідовників, риси лідерської ролі та інституціональний контекст,

Теорії взаємодії-очікування. Відповідно до поглядів Дж.С. Хоманса і Дж.К. Хемфілда, теорія лідерства повинна розглядати три основні змінні: дія, взаємодія і настрою. Це передбачає, що посилення взаємодії та участі у спільній діяльності пов'язано з посиленням почуття взаємної симпатії, і з внесенням більшої визначеності в групові норми. Лідер у цій теорії визначається як ініціатор взаємодії.

Теорії обміну. Представники даної теорії (Дж.С. Хоманс, Дж.С. Марч, Х. А. Саймон, Х. Х. Келлі та ін) виходили і до цих пір вважають, що суспільні відносини являють собою форму особливого обміну, в ході якого члени групи вносять певний внесок і отримують певний «дохід». Взаємодія продовжується до тих пір, поки всі учасники знаходять такий обмін взаємовигідною.

Типологія президентів Дж. Д. Барбера, особистість президента складається з трьох основних елементів: стиль (звичний спосіб виконання політичних ролей), погляд на світ (призма, через яку президент бачить світ) і характер (життєва орієнтація).

 

 

Класифікації лідерства

Досить оригінально подає моделі типології лідерства відомий російський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологію:

За змістом діяльності: лідер-натхненник;лідер-виконавець;лідер-натхненник і виконавець водночас.

За стилем керівництва: авторитарний;демократичний;такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом.

За характером діяльності: універсальний;ситуативний.

Лідерство — явище досить індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів можна виокремити за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:

• прагнення до влади; (Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, дає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За критерієм прагнення до влади виокремлюють два типи політичних лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. І ті, й інші прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади,.)

• джерела керівництва; (Згідно з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: які керуються в політиці суто внутрішніми чинниками і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам)

• функції в політичній системі; (політолог Г. Лассуел виокремлює три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор, теоретик)

• політична активність; (У політичній теорії, політології вирізняють так званих право-носіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє.

• ставлення до власної компетенції.

Залежно від мотивації діяльності виокремлюють традиційних, легальних (бюрократичних), харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють за принципом "так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми". Більшість відомих монархів — традиційні лідери.

Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.

Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабли-вості ідей, які він декларує.

 

Стилі лідерства

Багатогранність феномену лідерства проявляється в існуванні різноманітних лідерських типів і стилів.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

- Авторитарний (директивний); який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

- Демократичний (колегіальний); В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

- Ліберальний (дозвільний,). проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

- консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;

- ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

- інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;

- емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.

 

32. Поняття про імідж суб’єктів політичної діяльності. Типи іміджу.

Імідж – це основний компонент публічної політики і впливає на виборців, на їх емоційну сферу, наявний в масовій свідомості і має характер стереотипу.

Політичний імідж - образ політичного суб*єкта, який легко трактується, впливає на емоційну сферу виборців, на їх підсвідомість, а через це на пояснювальні механізми свідомості і поведінки.

Політичний імідж - це образ політики, що цілеспрямовано формується з метою його популяризації. Політичний імідж сприймається як цілеспрямовано сформований образ політика, покликаний емоційно, психологічно впливати на певну соціальну спільноту. Це не просто психічний образ свідомості як відображення реальності. Це спеціально змодельоване цілеспрямоване відображення, тобто відображення образу, уже створеного професіоналами, так званими іміджмейкерами, на основі певної реальності.

Для створення іміджу необхідні професійні уміння навички суб'єктів політики - об'єктивно необхідні якості для його успішної діяльності,які включають великий арсенал його дій і " техніки" по виконанню практичних завдань, функцій і обов’язків.

В. Бебик пропонує такі основні типи іміджів:

- образ „людини з народу” або „свого хлопця”;

- імідж „справжнього лідера”;

- імідж „ідеального політичного лідера”

- імідж „доброго сім’янина”;

- імідж „місцевого жителя” (будувався на основі постулату “Я – свій, я тут живу і нікуди не дінуся, тому що в мене тут родичі і родина);

- „діловий імідж” (щонайкраще характеризується ідеологією: “ми заробили гроші для себе, заробимо їх і для вас”);

- „інтелектуальний імідж” (виник на основі твердження: для роботи в парламенті необхідні професіонали);

- „політичний імідж” (формувався на контрастному протиставленні соціалістів (формальних або прихованих) і націонал-демократів. В обох випадках ставка робилася на певні, добре відомі базові цінності основних політичних сил суспільства, а власне імідж створювався на декларуванні прихильності до цих цінностей, а не на основі особистісних характеристик кандидатів);

- „аристократ”;

- „знавець”;

- „господарник”;

- „бізнесмен”;

- „силовик”;

- „технократ-менеджер”;

- „жіночий імідж” (створювався на основі кредо: “Схоже на те, що чоловіки вже нічого не зможуть зробити. Обирайте жінок. Вони зроблять цей світ кращим”).

- “народний імідж” будувався на класичній популістській основі, на прагненні сформувати позитивне ставлення до себе як до “свого хлопця”;

Багато дослідників підкреслюють, що для всіх типів іміджу дуже важливим його елементом є наявність аури комунікації, фундаментальною ознакою якої можна вважати посмішку політика. Тому іміджмейкери рекомендують своїм клієнтам обов’язково посміхатися, якщо вони хочуть сподобатися виборцям.

 

 

Поняття про PR –технології

Public Relations - Це мистецтво і наука аналізу тенденцій, передбачення наслідків и виконання запланованих програм як і службовцям так і інтересам самої компанії, так и інтересам суспільства в цілому. Public Relations включає в себе ВСІ форми запланованих комунікацій, внутрішніх и зовнішніх, Між організацією та її цільовими аудиторіями З метою Встановити и підтримати спільного розуміння. "Чорний" і різнобарвний PR, компромат політичної реклами PR-будь-які інформаційні атаки, спрямовані на руйнування бізнесу, іміджу, корпоративних зв'язків тощо. Чорний PR метод ведення інформаційних війн.Чорний PR сприяє захисту прав споживачів, захищаючи їх від неякісного товару. Він сприяє ефективності роботи влади і часто охороняє населення від свавілля і беззаконня різних державних органів. Чорний PR - це цілеспрямоване поширення негативної інформації, що стосується будь-якого неживого або одухотвореного об'єкта. способи використання чорного PR: Для конкурентної боротьби. Чорний pr може бути використаний для витіснення з ринку конкурентів. Для здійснення впливу на верх. Можна впливати на партнерів і постачальників. Партнери та постачальники можуть здійснювати умови угоди, але можуть здійснювати не правильно або не здійснювати зовсім. Можна впливати через суд, але можливо використовувати і PR технології. Особливо тоді, коли судовий процес нічого не дає. Для нейтралізації негативно налаштованої групи населення або організацій. Також можна використовувати чорний PR для самої реклами. чорна pr кампанію проти самого себе і свого бізнесу. Різнобарвний ПР: білий-розповідає про успішність фірми. Кольоровий ПР особливо популярний напередодні виборів. Жовтий PR - використання, з поставленим завданням залучення уваги, образливих для більшості населення даної держави елементів (в зображеннях - застосування сексуального змісту). Сірий PR - реклама (позитивна чи негативна), що приховує своє джерело. На відміну від "чорного PR", не передбачає прямої брехні про своє походження. Також під сірим PR іноді розуміють різновид непрямого чорного PR, що не містить прямої брехні і спрямовану на підсвідомість реципієнта. Білий PR - словосполучення з'явилося для демонстрації поняття, контрастного до чорного PR, тобто відкритої реклами від свого власного імені. PR у вузькому сенсі слова. Коричневий PR - щось споріднене неофашистської і фашистської пропаганди. Зелений PR - соціально відповідальний PR. Компромат-матеріали, що компрометують кого-небудь. Компромат зазвичай представляє з себе документи (папери, фотографії, відео та звукозапис), що містять інформацію, що викривають темні сторони діяльності людини або організації - ті, які він / вони намагалися не розголошувати. Як правило, чим вище суспільний статус людини, тим більш згубним для нього може виявитися компромат. Компромат може розкритися випадково, або збирається за допомогою стеження. Нерідко використання компромату в політиці, наприклад, рідкісна передвиборна кампанія обходиться без збору компромату.

 

Види політичних конфліктів.

Політичні конфлікти, як й інші соціальні конфлікти, це особливий різновид суспільних відносин, здійснюваних стосовно політичної влади та її функціонування. Залежно від розбіжностей, що призводять до конфліктів, вирізняють три типи політичних конфліктів: конфлікти інтересів, ціннісні конфлікти, конфлікти ідентифікації. Конфлікти інтересів - переважають в економічно розвинених державах, в яких політичною нормою є торг навколо розподілу економічного «пирога» (відбувається бо-ротьба з приводу розмірів податків, соціального забезпечення тощо). При цьому конфліктуючі сторони орієнтуються не стільки на досягнення матеріальних благ, скільки на покращення соціального статусу, що створює відповідні передумови для забезпечення такими благами. Ціннісні конфлікти - характерні для країн що розвиваються, з нестійким державним устроєм. Основою подібних конфліктів є зіткнення пріоритетних ціннісних орієнтацій. Виникають внаслідок зіткнення різних політичних, ідеологічних та релігійних світоглядів. Конфлікти ідентифікацій (ототожнення, уподібнення) - характерні для спільнот, в яких відбувається ототожнення суб’єктом себе з певною групою. Ці конфлікти відбуваються в умовах расових конфліктів (у недалекому минулому ПАР), етнічних протиріч (колишній СРСР), релігійних (Північна Ірландія) і мовних (Бельгія, Україна) протилежностей [1, с. 126].У сфері владних відносин розгортання конфлікту супроводжується зіткненням ідеологічних концепцій протидіючих сторін. Будь-який політичний конфлікт завжди вмотивовується ідеологічно. В ідеологічних концепціях кожної з протидіючих сторін поєднуються циркулюючі у суспільстві ідеологеми і міфологеми з реальними інтересами відповідної групи людей. (+якщо за умов стабільності соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (боротьба за режим).

 

Міжпредметні зв’язки політичної психології

Політична психологія попри специфічні особливості певною мірою пов’язана з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подальший розвиток і перспективи.

Очевидно, що політична психологія має багато спільного насамперед з психологією і певною мірою є похідною від неї наукою. Це пояснюється