Специфіка попередження політичних конфліктів

У сучасній конфліктології та політологічній науці загалом значну увагу приділено пошуку форм та засобів контролю за конфліктами, їх врегулюванню і розв’язанню. Оскільки різні верстви населення, політичні сили мають різні й навіть протилежні інтереси, зіткнення яких відбуватиметься завжди, то усунути появу конфліктів неможливо. Невпинний розвиток і прогрес суспільства постійно супроводжується суперечливими і конфліктогенними явищами.

Мабуть, однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне попередження та врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення.

Суспільству для стабільного функціонування необхідна постійна модернізація. Проте модернізація — це процес вирішення протиріч і конфліктів у ході розвитку суспільства. Політична практика виробила шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає в ослабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня.

Перший шлях — соціальне маневрування — передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від розмірів суспільного продукту, рівня соціальної і політичної напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, у якого відбирають частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва та ін. Форми використання цього шляху залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним "клапаном", що випускає "пару" народного невдоволення.

Другий шлях — політичне маневрування — включає широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади

Третій шлях — політичне маніпулювання, яке застосовує політична влада для забезпечення свого стабільного функціонування. В більш вузькому значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.

Як правило, засоби масової інформації в основному знаходяться в руках панівних у суспільстві політичних сил, саме тому їхня діяльність орієнтована на стабілізацію існуючої політичної системи. Суттєву роль відіграють засоби масової інформації у здійсненні такого способу попередження конфліктів, як "створення образу ворога", сенс якого полягає у покладанні відповідальності за невирішені проблеми на інші політичні сили (наприклад, на опозицію), що відволікає увагу населення від гострих політичних та соціальних проблем.

Четвертий шлях — інтеграція контреліти в політичну систему. Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта рекрутується за рахунок нестандартно мислячих, талановитих людей, які в силу різних обставин не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це вдається. Представників контреліти можна інтегрувати в політичну систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо кінцеві політичні інтереси ЇЇ не суперечать позиції правлячих кіл.

П'ятий шлях — послаблення опозиції. Якщо контреліта не ставить за мету повну дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри створити власну систему. Це вимагає від політичного керівництва послабити дії опозиції, для чого використовуються такі способи:

>упереджуюча ініціатива в заходах, які збиралася здійснити опозиція;

> викриття корисливої мети членів опозиції;

> доведення неспроможності досягнення цілей, поставлених опозицією;

> формування недовіри до опозиції з боку її прихильників;

> стимулювання "перебіжчиків" від опозиції введенням їх у владні структури;

> нейтралізація лідерів опозиції.

Зазначимо, що нейтралізація лідерів може відбуватися внаслідок: задоволення їх домагань шляхом залучення до влади; певного рольового переміщення — надання можливості брати участь у вирішенні проблем; психологічної ізоляції — абсолютизація певних політичних позитивних якостей, нестримна похвала, що сприяє відриву лідерів від опозиції; психологічного зближення через скорочення неформальної дистанції між владою та опозицією; непрямої дискредитації — пропозиція очолити заздалегідь безнадійну справу; психологічної девальвації — підтримка альтернативних лідерів опозиції; ізоляції лідера від його прибічників — залишення "генерала без армії".

Шостий шлях — силовий тиск. Форми застосування силового тиску коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно, дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо.

Силовий тиск застосовується в суспільствах з низькою політичною активністю громадян, де домінує консервативне мислення і зберігається жорстка ієрархічна структура. Якщо силовий тиск не виходить за межі розумного, він сприймається без зайвого спротиву.

 

 

55. Шляхи розв’язання конфліктів. Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше кажучи, конфлікт — це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. Розглядатимемо конфлікт як засіб саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, конфлікти — дестабілізуюче явище, а з другого, — сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо.

Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства. І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з'явилася стаття 33 "Мирне вирішення суперечок", якою передбачається, що "сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв'язати суперечності шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором". Проте, незважаючи на розуміння небезпеки конфліктів, незважаючи на засоби з їх попередження, конфліктів уникнути не вдається.

У всій різноманітності політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, найбільш загальні моменти, що дають можливість розв'язувати конфлікти мирними засобами. Для усвідомлення конфлікту як певного процесу необхідно розрізняти такі його фази:

> формальну, коли створюється соціальна база, формується ідеологія, висуваються домагання;

> загострення розвитку конфлікту, коли сторони переходять до войовничої тактики, відкрито йдучи на розрив з узаконеними нормами та структурами;

> воєнну реалізацію конфлікту, коли можливе збройнезіткнення;

>постреалізаційну, коли відбувається відбудова порядку, що існував до конфлікту;

>постформальну, під час якої ведуться переговори та дискусії з проблем забезпечення безпеки у регіоні конфлікту;

> розв'язання конфлікту, коли усуваються причини, що призвели до збройних сутичок.

Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів має психологічний характер, оскільки відображає особливості поведінки і взаємодії опонентів.

Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв'язання політичних конфліктів, серед яких:

> взаємна зацікавленість та участь у розв'язанні конфліктних ситуацій;

> принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів примусу;

> договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних процедур;

> певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

> дотримання принципу розмежування предметів діалогу;

> врахування взаємних інтересів;

> аргументованість та наукове обґрунтування позицій.

Необхідно дотримуватися вироблених сучасною наукою стадій узгоджувальних процедур:

> констатація існування конкретної суперечності;

> виділення істотних та неістотних суперечностей;

> обмін думками, консультаціями;

> виділення спірних моментів;

> зведення суперечностей у сферу права;

> розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;

> досягнення консенсусу;

> механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.

Для вдалого вирішення політичного конфлікту необхідно дотримуватися декількох правил:

По-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі (щоб не допустити включення у нього додаткових факторів).

По-друге, запобігти спрощенню проблем, які послугували підставою політичного конфлікту, їх дихотомічній трактовці; важливо розглядати проблему з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін.

По-третє, не слід втрачати час і вживати конструктивні заходів, оскільки час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів, втрата якого означає зіткнення не лише з самим політичним конфліктом, а також із його наслідками, що можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт. Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухилення від вирішення проблеми.

Для розв'язання конфлікту, за переконанням фахівців, необхідно: а) локалізувати конфлікт, не допустити долучення до нього нових учасників і факторів; б) позбавитися спрощення проблеми, яка стала причиною конфлікту; в) не втрачати часу на роздуми щодо припинення конфлікту: г) використовувати наявний досвід врегулювання подібних конфліктів; г) вести лінію на якнайшвидше досягнення консенсусу, який є найефективнішим методом розв'язання проблеми.

Політична наука пропонує такі методи розв'язання політичних конфліктів:

- метод "уникнення конфлікт}', шляхом тимчасового зникнення з політичної арени, уникнення зустрічей з конфліктуючою стороною";

- метод підміни конфлікту (переміщення його в іншу площину);

- метод часткової конфронтації;

- метод пристосування;

- метод відкладення конфлікту;

- метод примирення;

- метод переговорів;

- метод третейського розбору або арбітражу;

- альтернативний метод.

Стилі поведінки у конфліктній ситуації. Шляхи і способи розв'язання політичних конфліктів. У світовій політичній практиці є дна основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний. Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи. Діалог конфліктуючих сторін є найцивілізованішим способом, але переговори можуть бути як способом врегулювання, так і способом загострення політичного конфлікту. Важливою умовою результативності переговорів є готовність усіх суб'єктів конфлікту зрозуміти один одного й досягти компромісу. Якщо вони не мають намірів йти на поступки, то проведення переговорів безрезультатне, може призвести до ескалації (поглиблення) конфлікту. Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою формою прояву політичного конфлікту, її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім збройного насильства.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв'язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку

У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп представляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах, під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами.

 

Конфлікт можна вважати врегульованим, якщо: проблема зникає з політичного порядку денного; рішення приймається всіма його учасниками; немає потреби у підтримці умов угоди третьою стороною; угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива; рішення не є “компромісним”, оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей; угода встановлює нові, позитивні відносини між його учасниками; учасники добровільно, без будь-якого тиску приймають умови угоди.