Проблема політичного лідерства

Лідерство політичне – процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико владних повноважень і прав.

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель. В утопії досконалої держави Платона правителями є філософи. Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та більш дсвідчені глави сімейств. У подальшому, на його думку, право володарювати отримує той, хто переважає інших розумом.

Середньовічні мислителі право монарха на панування обгрунтовували “божою волею”. В епоху Відродження найбільш цікаві погляди на політичне лідерство були висловлені Нікколо Макіавеллі. Його трактат “Государь”, по суті, повністю присвячений розгляду того, яким повинен бути правитель, щоб повести народ до заснування нової держави.

Виділяють чотири принципи Макіавеллі, що характеризують лідера, його місце в суспільстві:

1) авторитет, або влада лідера, корениться в підтримці прихильників;

2) підлеглі повинні знати, що вони можуть чекати від свого лідера, і розуміти, що він чекає від них;

3) лідер повинен володіти волею до виживання;

4) лідер – завжди зразок мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Повчальними є його думки щодо правителя. Правитель, говорив Макіавеллі, який бажає добитися успіху в своїх починаннях, повинен узгоджувати свої дії з законами необхідності (долі) та з образом поведінки підлелих. Він повинен враховувати психологію людей, знати особливості їх способу думки, моральні звички, достоїнства і недоліки.

У Новий час глибокі думки про роль видатних особистостей в історії висловлені Г.Гегелем. Він вважав, що цілі, які переслідують великі люди і яким вони віддають свою пристрасть, містять момент всезагального

Протягом тривалого часу проблема політичного лідерства була практично виключена з поля зору наших суспільствознавців, що робить для нас особливо цікавими праці відомих зарубіжних авторів з даної проблематики. Однією з них є книга Роберта Такера “Політична культура і лідерство в Радянській Росії.

У нинішніх умовах становлення суспільно-політичного лідерства в молодій українській державі кожний, хто претендує на політичне лідерство чи то в партії, суспільному русі, масовій організації, чи державі, повинен враховувати наступні моменти: нести персональну відповідальність перед суспільством за реалізацію прийнятих рішень, програм; навчитися слухати і вести паритетний діалог з політичними опонентами, зжити підозрілість до інакомислячих; відмовитись від позиції універсального вершителя долі людей, претензій на останню інстанцію.

При оцінці політичного лідера на перший план виступають наступні критерії: моральне обличчя, манера триматися під час спілкування з населенням, взаємодія з іншими політичними суб’єктами, висока політична культура.

Еволюція політичного лідерства, як і будь-якого соціального явища, - це рух від простого до складного, від одиничного до множинного. На практиці це частіше всього носить стадіальний характер:

- виникнення суспільних рухів та визначення їх лідерів;

- утворення партій, вироблення їх програмних установок і організаційних принципів;

- боротьба за владу, прихід до влади й участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади.

 

 

Рівні лідерства

У політичній сфері зазвичай розрізняють лідерів трьох рівнів.

1. Лідер малої групи осіб, що мають спільні інтереси. Він володіє внутрішньогрупової владою у вигляді авторитету, який формується на основі його особистих якостей, що оцінюються групою безпосередньо, в процесі їхньої спільної діяльності. Розрізняють «ділового», «інтелектуального» лідерів і «лідера спілкування», Для першого характерні організаторські здібності, підприємливість, прагматизм. Авторитет другий зіпертий на вміння вирішувати складні завдання, знаходити нестандартні рішення, виконувати функції мозкового центру. «Лідеру спілкування» притаманні психологічна комфортність, комунікабельність, вміння знімати напруженість всередині групи.

Таке лідерство передбачає реалізацію трьох функцій:

1) цілепокладання - визначення групою мотивів діяльності, умов задоволення її інтересу, уточнення засобів і способів створення подібних умов. У процесі реалізації цієї функції встановлюється конкретний характер взаємовідносин в групі, тобто стиль лідерства;

2) ідентифікація - самовизначення індивідів, членів спільноти, яка включає в себе процес встановлення внутрішньогрупової ієрархії (лідерів, зірок, популярних осіб і т. д.);

3) аксіологія - формування системи групових цінностей, пріоритетів, стереотипів поведінки.

2. Лідер громадського руху, організації, партії - особа, з якою конкретні соціальні верстви (групи) пов'язують можливість задоволення своїх інтересів (не обов'язково адекватно усвідомлювати). Він впливає на громадську думку як в силу своїх особистих якостей, так і завдяки тому, що його підтримує частина населення перебуває в стані очікування.

При цьому фігура лідера служить символом певної соціальної політики. На цьому рівні, до трьох вищеназваних функцій додаються ще дві:

4) нормативна (формування нормативного кодексу - системи регуляторів громадської діяльності, в якій кожна норма передбачає санкцію за її порушення);

5) репрезентативна (подання домагань і потреб безлічі різнорідних груп у вигляді загального інтересу - формування психології соціального шару в ході збору думок, організації дискусій і т. п.).

3. Політичний лідер - особа, що діє в системі владних відносин, у якій лідерство представлено у вигляді своєрідних соціальних інститутів (представницьких органів, багатопартійності, впливових громадських організацій), які забезпечують захист і баланс інтересів різних соціальних груп. Особистісні характеристики, що мають принципове значення в першому випадку, істотне - в другому, на третьому рівні не роблять вирішального впливу на діяльність лідера, яка здійснюється в рамках зовнішніх регуляторів, властивих конкретній культурі.

Вплив лідерів другого і третього рівнів засноване на зв'язку їхньої програми з настроями, притаманних масовій свідомості. Специфіку такого зв'язку становить використання лідером трьох основних образів сприйняття. По-перше, образу-інформації -наявних у суб'єкта знань про владу в суспільстві (не обов'язково істинних), про її функції, про інтереси «свого» соціального шаруПо-друге, образу-значення - особистої зацікавленості ведених у діяльності конкретної особи; через ці образи проводиться думка про те, що саме даний діяч в силу своїх особистих якостей (навіть уявних) і є та людина, яка потрібна суспільству в даний момент. По-третє, способу потрібного майбутнього, який складається на основі перших двох, включаючи цінності, ідеали суспільного життя і т. п. фактори.

Лідерство на третьому рівні можна охарактеризувати трьома функціями: інтеграція групової діяльності, координація діяльності владних інститутів висування прагматичної програми стає мотивацією практичних дій.

 

 

Функції політичного лідера.

Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропонована М.Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві:

Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатен змінити політичну систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне особисте бачення дійсності і її перспектив.

Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись їм допомогти, а також переконати їх, що він бажає і може поліпшити життя. Як правило, лідери цього типу керуються передусім бажаннями і потребами маси.

Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені і за допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам. Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того, щоб вони сприйняли його ідеї.

Лідер-пожежник. Він уміє оперативно і досить ефективно реагувати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі проблеми. Щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не лише його самого, а і його оточення.

Лідерів, як уже зазначалося, класифікують також за їх політичною активністю, за ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією вирізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, владарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних результатів.

Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого типу, що не бажають приймати серйозні рішення. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Звичайно консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.

Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило — це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи відповідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних група*.

Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють свою іден-тичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Лідери-бюрократи — це політики (як, власне, і прості управлінці), що сліпо дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управ-лінні.