Сутність політичного лідерства

 

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

 

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

 

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

 

До таких належать:

· діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

· стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

· мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

· інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

· патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

· персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

 

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об'єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

 

Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

 

Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку.

 

У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів.

 

У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології отримала поширення теорія рис, яка пояснювала феномен лідерства природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис.

 

Ситуаційна теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем.

 

Теорія визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

 

Нарешті, ще одна група учених захищає точку зору, згідно з якою лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.