Політична партія: поняття, структура, функції

 

Політика - це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства. З'єднуючою ланкою між ними виступають політичні партії і суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства, вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.

 

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

 

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5. Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас.

 

Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й від карликових партій, "одноденних" партій, характерних для країн, які здійснюють перехід до демократії.

 

Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає.

 

Найбільш поширеними є такі підходи:

Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;

Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.

Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).

Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у сучасній політології.

 

Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. В Римі вперше виникає і сам термін "партія", що в перекладі з латинської означає "частина" - частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси: становий характер, нечисленність, нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи), організаційна неоформленість, слабкий зв'язок з масами (угруповання носили елітарний характер). Аналогічні аморфні угруповання виникали і в період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій "чорних" (феодалів-нобілей) і "білих" (багатих міщан) у Флоренції в XI ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так, французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців.

Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з першої чверті XIX ст. У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США (1828 р. - Демократична партія, 1854 р. - Республіканська партія) і Великобританія (1850 р. - ліберальна партія, 1867 р. - Консервативна партія). В інших країнах партії з'являються пізніше. Загальною тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку буржуазних і лише потім робітничих партій.

 

Інакша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає робітнича партія (РСДРП). Вона була утворена у 1898 р. Буржуазні партії з'являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 p., що легалізував громадські організації.

 

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:

· формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

· усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

· розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

 

Взагалі фактори сприяли тому, що партії, набувши абсолютно нових рис (ввівши управлінський апарат, місцеві організації, інститут фіксованого членства, статут і програми), перетворилися з другорядних допоміжних організацій в один із значущих елементів політичних відносин. Вони займають центральне місце в організації виборчих кампаній, в мобілізації електорату на підтримку конкретних лідерів і програм.

 

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

 

Партії можуть виникнути:

· з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

· з парламентських фракцій;

· з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів - союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

 

Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

· шлях "зверху" - це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

· шлях "знизу" - суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

· комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

 

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі:

· активізація і інтеграція великих суспільних верств;

· артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

· політична соціалізація і формування суспільної думки;

· розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

· рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

· мобілізація виборців на виборах;

· участь у боротьбі за державну владу через вибори;

· здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

· рекрутування нових членів партії.

 

Говорячи про настільки значну роль партій у політичному житті суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з початку 70-х pp. порушує питання про кризу партій. Під кризою розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії.

 

Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:

· зниження напруги соціальних конфліктів;

· послаблення класового розколу суспільства;

· зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок, фрагментація класів та послаблення групової солідарності;

· конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули у здійсненні таких функцій, як мобілізація електорату у період виборчих кампаній, політична соціалізація і формування суспільної думки;

· падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди часто голосують за імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;

· конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур, орієнтованих на вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити актуальні для неї культурні, естетичні, професійні, вікові, інші інтереси.

Але ставити питання про зникнення партій з політичного простору було б передчасно. Можна сказати, що історія їх буде продовжена, хоча самі партії втратили монопольне становище на цьому просторі. Суттєвий вплив на визначення партій у політиці робить держава. Вона може або піднімати, або принижувати статус партій, тим самим спрощуючи або ускладнюючи їх діяльність. Відносини партій і держави, як правило, регулюються законом, що гарантує їх права і обов'язки.

 

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

· право висувати кандидатів на виборні посади;

· право на критику уряду;

· право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;

· право на свободу внутрішньопартійного життя;

· право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;

· право на володіння майном.

 

Найбільш загальними обов'язками партій є:

· обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;

· обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

 

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

· вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

· бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

 

Інколи бюрократичний апарат може відособлюватися від інших ланок партії і навіть брати партійне керівництво у свої руки.

 

Класичний приклад: висунення в 20-і pp. в РКП (б) секретаріату ЦК на чолі з Й. Сталіним на перше місце у структурі партії.

· активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

· пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

· соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

 

 

Типи партій

 

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

 

Залежно від соціальної бази розрізняють:

· партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

· партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

· партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

· корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

 

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

 

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

 

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

 

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

 

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

 

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

 

Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

 

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл грошових мішків.

 

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

 

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

 

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

 

Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.

 

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи -опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.

 

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють такі типи партій:

· ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

· проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);

· електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

 

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні, такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національно-радикальні, націонал-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

 

Партії виступають носіями різних ідеологій.