Політична психологія як елемент політичної свідомості

 

Політична ідеологія активно впливає на суспільство, з'єднуючись з психологією людей. Політична психологія, таким чином, являє собою практичне усвідомлення суб'єкта владних відносин. Інакше кажучи, це та сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домінуючу роль грають чуттєві й емоційні елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а сучасних інтересів людей. Хоча здоровий глузд, закладений у політичних емоціях, дозволяє їм досить точно й тонко відображати політичні взаємовідносини різних сил, правильно визначати перспективу діяльності партій і держави.

 

З функціональної точки зору політична психологія демонструє, наскільки переживання і сподівання, позитивні емоції і розчарування людей стали науковоподібними і систематизованими під ідеологічним впливом, наскільки цілеспрямовано вони відображають групові й загальнозначущі інтереси. І в цілому, треба сказати, що ідеологічна доктрина не завжди стає вирішальним фактором, що визначає зміст політичних емоцій громадян. Тим більше, що психологія відчуває вплив різних ідеологій і складається в процесі їх протиборства. Саме тому реальний зміст політичних почуттів є показником духовної консолідованості класу, нації, держави як суб'єкта влади, їх здатності до виконання тих чи інших політичних функцій.

 

Таким чином, коло пов'язаних з вивченням політичної психології проблем досить широке: від механізмів визрівання у індивіда психологічних потреб у владі й політиці до дослідження почуттєвих колізій при прийнятті управлінських рішень. Але, незважаючи на те, що інтерес до цих проблем постійно підігрівався політичною практикою, перша спеціалізована праця в цій області з'явилася тільки в 1930 р. (Г.Ласвелл. Психопатологія і політика). З того часу було немало зроблено для систематизації людських уявлень про цю сферу політичної свідомості. Але як самостійна наука політична психологія сформувалася тільки в 60-70-х pp. XX ст. у руслі західної політичної думки. Її теоретичним фундаментом стали політична філософія (класична традиція представлена іменами Т.Гоббса, Д.Локка, Т.Спенсера та інших, а досягнення новітньої політичної історії - працями А.Тойнбі, Д.Оруелла, М.Сорокіна, Г.Парсона), політична соціологія і соціальна психологія, а також політична наука. Об'єктом політичної психології можна вважати рефлекторні й рефлексивні механізми формування політичних уявлень у масових, групових та індивідуальних суб'єктів влади, тонкі нитки, що зв'язують їх мислення і практичну активність у стабільних і нестабільних політичних процесах, міжнародних і внутрішньополітичних відносинах.

 

Із змістової точки зору у політичній психології можна виділити стійку частину (здоровий глузд, психологічний склад етносу, звичаї тощо) і частину більш рухливу, динамічну, найбільш чутливу до перебігу часу (переживання, емоції, почуття).

 

Перевага стійких емоцій, стереотипізація почуттів зменшує потребу людини в політичній інформації, знижує потенціал її політичної участі. Більше того, закріпившись на рівні звичаїв і способу мислення людини, які-небудь погляди й оцінки здатні до емоційно-чуттєвої трансляції (переносу) в інші соціально-політичні ситуації. Таким чином, окремі ідеологічні оцінки і стереотипи можуть проникати в абсолютно інші політичні умови, девальвуючи значення актуальних ідеологічних вчень і стимулюючи девіантну поведінку громадян.

 

Реакція через психологічний настрій громадян тих чи інших ідеологічних вимог і оцінка має потрійний характер. Перш за все, формування мотивів політичної поведінки громадян залежить від різного ступеня емоційного сприйняття ними таких основних ідеологічних форм, як політичний ідеал, принципи й норми. Звичайно, в кожної окремої людини формується своє вибіркове ставлення до цих ідеологічних утворень. Тому їх психологічна привабливість, здатність вплинути на поведінку людей є індивідуальною для кожного політичного суб'єкта. І все ж з точки зору формування масових форм поведінки слід зазначити, що більш безпосередній і ефективний вплив на виникнення психологічних мотивацій політичної активності людей мають нормативні вимоги, які виражають як політичну мету груп і верств, так і засоби, що пропонуються для їх реалізації.

 

Психологічна мотивація політичної поведінки суб'єктів опосередковується також груповими формами свідомості, тобто уявленнями тих соціальних і функціональних груп, через які людина реально включається в політичні відносини. Інакше кажучи, від розуміння людиною співвідношення спільних і колективних інтересів, психологічного клімату, що діє в групі, звичок і стереотипів, що склалися, також залежить визначення провідних політичних установок і форм політичної поведінки. Тому для розуміння даних особливостей формування політичних почуттів необхідно враховувати специфіку різних груп. Традиційно в якості провідних групових утворень виділяють великі групи, до яких можна віднести класи, верстви, територіальні утворення, а також малі групи: мікросоціальні об'єднання людей, референтні утворення і окремі політичні асоціації. Кожна з цих груп відрізняється тимчасовим або постійним характером існування, переважанням організованих чи стихійних зв'язків тощо. І кожна з них накладає на процес засвоєння людиною норм і традицій, ідеалів і принципів свій специфічний відбиток.

 

Невід'ємною складовою частиною політичних почуттів і емоцій є сукупність індивідуальних уявлень, тих психічних утворень, які породжені практикою міжособистісних зв'язків і відношень з іншими суб'єктами й інститутами влади. Облік фактів, що обумовлюють специфічність персональних чуттєвих уявлень суб'єкта влади, визначення їх здатності до його психічного збудження, можливості суперечити не тільки груповим поглядам, але й особистому досвіду - все це доповнює картину формування політичної психології і чуттєвих механізмів реалізації ідеологічних доктрин.

 

Взаємодія ідеологічних і психологічних елементів створює можливість по-різному інтерпретувати їх співвідношення при поясненні політичної поведінки суб'єктів. Більшість західних вчених виходить з визнання самодостатнього значення психології при формуванні мотивів і установок політичної поведінки. На основі такого підходу всі причини виникнення демократії і тиранії, революцій і реформувань однозначно зводяться до психологічних основ політичної поведінки. Навіть масові суспільно-політичні рухи пояснюються психологічними якостями індивіда або малої групи (Е.Фромм, Г.Олпорт, Е.Бочарус).

 

У зв'язку з цим не можна не згадати про психоаналіз, який розглядає поведінку людини як дії, обумовлені підсвідомо накопиченими, скрито політизованими почуттями. Таким чином, у сферу теоретичного аналізу потрапляють "тонкі" психологічні механізми утворення і розпаду політичних мотивацій, рух інтеріорних, ірраціональних політичних образів, що підсвідомо ідентифікують людину з суб'єктом влади.

 

Основоположниками вчення про неусвідомлену мотивацію людської поведінки традиційно вважаються Г.Лейбніц і В.Спіноза, значними є також внески Ф.Ніцше, А.Шопенгауер. Наслідуючи ці традиції психоаналітична теорія бере свій початок з праць З.Фрейда, Г.Булліта, Г.Ласвелла (30-ті pp. XX ст.). Основою психоаналітичного пояснення політичної поведінки є теорія фрустрації, зміст якої полягає в тому, що підсвідомі сексуальні мотиви (лібідо) за допомогою "переносу", "заміщення", "сублімації" трансформуються у інші, в тому числі й у політичні бажання. Пізніше Фрейд уточнив, що не тільки Бог Любові - Ерос, але й Бог Смерті, що бореться з ним, - Танатос також стимулює політичну поведінку людини (через почуття "очікування смерті").

 

Таким чином, у психоаналізі політична поведінка розуміється як процес саморозгортання особистості, її самодетермінації вродженими причинами, які не залежать від зміни соціально-політичного простору. Так, у руслі цього підходу теоретики "компенсаторної"' доктрини (Г.Ласвелл, Д.Барбер) трактували політичну участь як форму компенсацій психологічних патологій, комплексу неповноцінності людини, внаслідок отриманих нею в дитинстві травм. Тому, з їх точки зору, однією з важливіших вимог встановлення соціально-політичної гармонії в суспільстві є відновлення нетравмованої дитячої психіки.

 

В процесі еволюції психоаналітичної концепції ідея сексуальної обумовленості людської поведінки отримала двоякий розвиток. З одного боку, розвивалося традиційне розуміння політичної активності, обумовлене вродженими сексуальними причинами. При цьому вимоги модифікації, перетворення цих людських стимулів у благонадійні (з точки зору пануючого культурного середовища) форми підкоряли людину домінуючим політичним нормам і відносинам.

 

З іншого боку, сексуальність розглядалась як показник незадоволення людини відносинами, що склалися, тобто - як фактор, що штовхав її до переборення існуючого порядку, виходу за рамки даних політичних і соціокультурних норм (А.Адлер, Ш.Лакам, К.Юнг). Таким чином, "бажання" розумілось вже як вид творчого потягу людської активності, яке відкривало під рефлекторною оболонкою свідомості нереалізованість людської натури, індивідуальності, а відповідно, знаходило у підсвідомій мотивації ціннісний, культурний зміст.

 

У наш час на Заході психоаналітичні методи вивчення політичної поведінки найбільш яскраво виражені в "глибинних" дослідженнях діяльності політичних лідерів (Р.Лейм, Д.Брунер, Р.Уайт), у побудовах рольових типологій політичної поведінки й при аналізі міжнародних конфліктів і політичних інститутів.