ТОП 10:

Проблема успішного функціонування та відповідальності політико-владної еліти



Формування і зміна політичних еліт йде в боротьбі за вплив на перших осіб - власників влади і понад усе на безпосередньо політичний союз, який позначений як держава. Це відбувається при гострій конкуренції і найчастіше в період модернізації, суспільної перебудови, змін форм власності, типу державної системи. Даний процес несе на собі відбиток виключно гострих соціально-психологічних зіткнень, що виливаються нерідко в пряме протистояння, переділ влади за допомогою збройного насильства. На цьому етапі розвитку суспільства відбувається розвінчування владних повноважень та впливовості одних представників політичних еліт та затвердження в своїх правах інших, ломка психології людей цих соціальних груп на особистісному рівні, емоційна «перенастроювання» прав і звичок, заснована на придбанні або позбавлення місця на політичному Олімпі. Відбувається циркуляція еліт і трансформація представників одних еліт під знову затверджувалися еліти.

Поняттю політичної еліти досить часто надають негативний відтінок. Тим часом такий стан не є адекватним дійсності.

Серед функцій пануючої політичної еліти найбільш вираженими є ті, що пов'язані з відображенням соціально-політичних інтересів різних груп суспільства в політичних установках; виробленням політичної ідеології (програм, доктрин, конституційних положень тощо); створенням механізмів втілення політичних задумів (законів, політичних рішень , планів); вивченням і аналізом інтересів всіляких соціальних груп; формуванням уявлень про субординацію інтересів різних соціальних спільнот; створенням політичних інститутів суспільства та системи їх корекції; здійсненням державної кадрової політики адміністративно-судової та господарської сфери; сепарацією і висуненням політичних лідерів. Разом з тим, найважливішою серед функцій можна вважати функцію прийняття стратегічних рішень, забезпечення їх трансляції на рівень масової свідомості і контролю за виконанням.

Як видно, соціальна діяльність політичної еліти досить широка, а міра моральної відповідальності за результати виконання своїх суспільних функцій надзвичайно серйозна.

Область існування політичних владних відносин вбирає в себе найрізноманітніші конгломерат понять, принципів, законів і методів, пов'язаних з політичною практикою і функціонуванням політичної еліти. Критерієм правильності вибору тих рішень і практичних дій, що призводять до реалізації суспільних очікувань або адекватної реакції на події в соціальному просторі можуть бути лише конкретні наслідки цих дій, відмічені позитивним знаком. Одномоментні оцінки правильності чи неправильності зробленого вибору деколи складно будувати по щойно звершень політичних дій (як, наприклад, дій водія). Оцінки, а тим більше наслідки, часто віддалені від факту політичних рішень, позицій в тих чи інших спірних питаннях на вельми далекий час. Звідси й оцінки ролі політичної еліти у політичних процесах часом зовсім не однозначні.

 

 

17. Політична опозиція як суб'єкт політичного процесу

Опозиція є одним з основних суб'єктів політичного процесу, і саме тому нерозуміння соціальної цінності опозиції може послабити політичну систему суспільства. В умовах конкуренції з сильною опозицією влада більш адекватно реагує на соціальну і політичну атмосферу в суспільстві, враховує різноманіття і зміст політичних інтересів народу.

Державна влада націлена на задоволення інтересів панівної частини населення. У зв'язку з цим влада прагне закріпити привілейоване становище тих соціальних груп, які є її опорою. Оскільки державні норми повинні носити обов'язковий характер для всього суспільства, держава законодавчо стверджує прийнятну для нього опозицію. Воно нормативно закріплює легальну опозицію.

Незважаючи на це, будь-яка державна влада в тій чи іншій мірі завжди не відповідає реальній соціальній, економічній, культурній структурі і потребам суспільства. При цьому інтереси багатьох груп населення враховуються владою частково або навіть ігнорується їй. Їх виразником стає конструктивна опозиція. Вона практично завжди захищає соціально та політично незахищені верстви населення, виявляє і підтримує продуктивні соціальні відносини, що вимагають трансформації.

При цьому конструктивність опозиції визначається ступенем відповідності її цілей, функцій та діяльності інтересам населення країни. Опозиція проголошує своєю метою встановлення такої відповідності. Така опозиція об'єктивно оцінює помилки влади, домагається корекції її політики, не допускає зловживання владою і ставить за мету досягнення підвищення ступеня її відповідності інтересам народу. Поєднання легальності і конструктивності обумовлює об'єктивну потребу демократизує суспільства в реальному присутності в соціальній практиці оппозіціонарності.

В цілому ж опозиція є політичним механізмом, що протидіє монополізації всієї повноти влади особистістю, партією або політичною елітою. Суб'єктами опозиції виступають опозиційні сили різного спрямування (конструктивні, деструктивні та ін), що знаходяться в протиріччях з офіційною владою.

В умовах прийняття, протистояння, конкуренції або боротьби влади з опозицією характер їхніх взаємин багато в чому визначає роль широких мас. Незалежно від того, який тип політичного управління панує в суспільстві, демократичний або авторитарний, без опори на ці маси неможливо ні твердження влади, ні перемога опозиції.

Важливо розуміти, що для того, щоб опозиція могла б досягти своїх політичних цілей, вона повинна існувати як політична організація, підтримувана хоча б частиною суспільства. У суспільстві з низьким рівнем правосвідомості, в якому населення не усвідомлює свої справжні інтереси і не може співвіднести їх з політикою держави, не може бути сильної опозиції. Більше того, діяльність опозиції, яка втратила зв'язок зі своєю соціальною базою і з тими людьми, яких вона підтримує, позбавлена будь-якого практичного сенсу.

Опозиція в силу того, що вона не при владі, а лише претендує на неї, більшою, ніж влада, мірою орієнтується на суб'єктивні, психологічні ідеї своєї популярності і опозиційних настроїв мас. Не володіючи реальною владою, вона прагне, насамперед, до завоювання влади психологічної і саме тому для досягнення своїх цілей повинна звертати увагу на такі феномени масової свідомості, як втрата харизми пануючим лідером, пошук нових соціальних ідеалів, критичні настрої і т. д.

 

Види опозицій

Політична опозиція - це організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму.

Слід зазначити, що переважна більшість типологій або являє собою біполярну дихотомію (активна – пасивна, легальна – нелегальна), або розроблювалися на основі критерію, що не належить до сутності самого інституту політичної опозиції (консервативна, ліберальна, соціалістична, права, ліва, центристська).

Отже, типи політичної опозиції за Р. Далем.

1. Структурна опозиція – це опозиція, що прагне змінити або запобігти змінам у головних сферах функціонування держави: політичний курс уряду, тип політичної системи, тип політичного режиму, соціально-економічна структура.

2. Неструктурна опозиція – це опозиція, що прагне здійснити деякі зміни або запобігти їм у політичному курсі чи складі уряду.

Паннет виокремив підвиди структурної і неструктурної опозиції.

Неструктурна опозиція буває: 1) кар’єристською, діяльність якої спрямована, в першу чергу, на захоплення влади (честолюбна опозиція); 2) політично зацікавленою, головною метою якої є прагнення впливати на політику (нечестолюбна опозиція); 3) опозицією, що поєднує ознаки попередніх.

У межах структурної опозиції існує насильницький (революційний, радикальний) тип, а також реформістський (нереволюційний) тип. Критерієм їх розрізнення є їх методи діяльності.

Х. Лінц виокремлює типи опозиції за ступенем їх терпимості щодо уряду.

1. Лояльна опозиція – це опозиція, за якої основна частина опозиційних партій і рухів у межах політичної системи є терпимими стосовно уряду, а непримиренна опозиція не має підтримки широких верств населення.

2. Напівлояльна опозиція виступає проти радикальної трансформації чи руйнації чинної політичної системи.

3. Нелояльна опозиція – це опозиція, до якої належать партії, рухи й організації, котрі чітко і недвозначно заперечують існуючу політичну систему.

В межах зовнішньої типології існують режимна та громадянська опозиція. Перша є частиною системи прийняття політичних рішень, сталим елементом гри за владу та процесу її втілення. Другий тип постає машиною втілення влади, є частиною структур громадянського суспільства. Така опозиція здійснює не гру за владу, а гру з владою, вона захищає інтереси тих, хто її підтримує.

Багато західних дослідників приділяли увагу аналізу активного та пасивного типу політичної опозиції. Серед них – Р. Даль, Е. Шилз, Р. Бейкер, Д. Елерз, К. Д. Бречер.

Зокрема, Р. Даль характеризує активну опозицію як таку, що бере на себе відповідальність за виконання поміркованого та поступового політичного курсу і прагне змінити уряд. На противагу їй пасивна опозиція – це опозиція, яка з’являється, коли усвідомлює конфлікт, але навмисно не вдається до жодних дій.

За місцем діяльності виокремлюють парламентську та непарламентську опозицію.Парламентська опозиція – це політичні сили, які представлені в парламенті, але не входять до складу уряду і не підтримують його.

Непарламентська опозиція має таку безліч типів, що їх майже неможливо перелічити. Наприклад, її формами можуть бути: окремі громадяни, політичні партії, не представлені в парламенті, засоби масової інформації, групи інтересів та групи тиску, громадські й культурні організації, корпорації, профспілки тощо.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.236.38.146 (0.005 с.)