Сутність та типологія міжнародних конфліктів

Важливим питанням теорії міжнародних відносин є питання міжнародних конфліктів. Міжнародний конфлікт – це безпосереднє або опосередковане зіткнення інтересів двох або декількох сторін – суб'єктів конфлікту (держав, груп держав, народів, політичних рухів) на підгрунті існуючих між ними розбіжностей об’єктивного чи суб’єктивного характеру. За своїм походженням ці суперечності та народжені ними проблеми можуть бути територіальними, національними, релігійними, економічними, військовими, науково-технічними та таке інше. Але в цілому конфлікт завжди приймає політичну форму, оскільки ці суперечності усвідомлюються та вирішуються державами за допомогою механізмів формування та здійснення зовнішньої політики.

Виникнення та розвиток міжнародного конфлікту пов'язано не тільки з об'єктивними розбіжностями, що завжди існують у відносинах між державами, але й з таким суб'єктивним фактором як зовнішня політика самих держав. Конфлікт викликається, а потім і вирішується, саме завдяки свідомій цілеспрямованій зовнішній політиці держави, включаючи сюди особистісні характеристики та якості причетних до неї політичних діячів.

Політична наука та політична практика знають різні види і типи міжнародних конфліктів. Найчастіше їх поділяють на симетричні та асиметричні конфлікти. До симетричних відносять такі конфлікти, що мають приблизно однакові сили з обох сторін. Асиметричні ж конфлікти – це конфлікти з великою різницею у потенціалах конфліктуючих сторін.

Дослідження системно-структурних характеристик міжнародних конфліктів визначили різні закономірності їх функціонування. Наприклад, неможливо розглядати це явище як щось постійне, оскільки у його розвитку змінюється рівень і навіть зміст зацікавленості учасників конфлікту, чисельність яких може розширюватися, зменшуватися, а також може відбуватися заміна одних учасників на інших.

Багато для розуміння конфлікту дає аналіз послідовності змінуюючих одне одного фаз його розвитку, оскільки допомагає розглядати конфлікт як єдиний процес, але такий, що має різні взаємозалежні сторони. Такий аналіз враховує те, що фази розвитку міжнародного конфлікту – це не довільні та абстрактні відрізки часу, а реальна тривалість розвитку подій, котра знову ж таки визначається реальними чинниками. З цього боку в загальному вигляді конфлікт поділяється на наступні фази.

Перша фаза міжнародного конфлікту – принципове політичне відношення між учасниками конфлікту, яке сформувалося на підґрунті об'єктивних та суб'єктивних суперечностей, економічних та політичних інтересів сторін та відповідних економічних, ідеологічних, правових, військово-стратегічних, дипломатичних кроків, які відбуваються у більш-менш загостреній конфліктній формі.

Друга фаза – суб'єктивне визначення учасниками конфлікту своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби задля вирішення існуючих суперечностей з урахуванням свого потенціалу та можливостей використання мирних чи військових засобів, зовнішніх союзів та зобов'язань, а також оцінки загальної внутрішньої та міжнародної ситуації. У цій фазі визначається і навіть частково реалізується система взаємних практичних дій, з метою вирішення суперечностей в інтересах тієї або іншої сторони або на засадах компромісу між ними.

Третя фаза – використання конфліктуючими сторонами широкого діапазону економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, правових, дипломатичних та військових (але не у формі безпосередньої збройної боротьби) засобів, включення інших держав у тій чи іншій формі до вирішення конфлікту.

Четверта фаза – зростання боротьби до найвищого політичного рівня – міжнародної політичної кризи, що може охопити не тільки безпосередніх учасників, а й держави регіону конфлікту, світові держави, а в окремих випадках і увесь світ. Ця фаза займає особливе місце, оскільки її небезпека полягає у тому, що вона може викликати збройне протистояння. У цей період дуже швидко змінюється ситуація, зростає активність та роль військових, які свідомо або й несвідомо можуть підштовхнути учасників конфлікту до використання сили.

П'ята фаза – міжнародний військовий конфлікт, що починається з обмеженого конфлікту, але здатний зростати до найвищого рівня військового протистояння з використанням сучасної зброї та залученням союзників і світових держав, а також розширенням території.

У теорії та практиці існують різні шляхи виходу з конфліктної ситуації. У випадку фази військового протистояння учасники конфлікту намагаються одержати військову перемогу, оскільки переможець може нав'язати переможеному власну волю. У цьому випадку конфлікт припиняється, але в майбутньому він може оновитися.

«Мирне» урегулювання конфлікту – це дуже широке поняття, що охоплює декілька напрямів виходу із конфліктної ситуації.

По-перше, це вирішення конфлікту, тобто повне усунення його причин, котра. Це, за правило, закінчується підписанням згоди відносно вирішення конфлікту.

По-друге, це урегулювання конфлікту. У цьому випадку головні чинники конфлікту продовжують існувати, але їх подальший вплив обмежується, що гарантує мінімальний рівень безпеки для зацікавлених сторін. До цього ще й визначаються умови, за яких конфлікт не буде розвиватися по найгіршому сценарію, хоча можливість його повного вирішення відкладається на майбутнє.

По-третє, це шлях недопущення військової фази конфлікту. Якщо ж військові дії почалися, то цей варіант передбачає досягнення згоди про замирення або хоча б про припинення вогню. Зазначимо, що оскільки військова фаза містить у собі велику небезпеку та чималі витрати, її призупинення само по собі вже є серйозне досягнення.

Додамо, що будь-які мирні шляхи урегулювання конфлікту потребують не тільки зусиль усіх причетних до цієї ситуації сторін, а й участі не залучених до протистояння держав та інших акторів.

Мирне урегулювання у будь-якому своєму варіанті передбачає ведення перемов, процес яких в умовах конфлікту дуже ускладнений і тому відзначається особливою специфікою. Зокрема, перемовний процес поділяється на наступні етапи: етап підготовки до перемов; етап викладення власних пропозицій та критики вимог протилежної сторони; етап дискусії по головним питанням перемов; фінальний етап, коли перемови або завершуються прийняттям спільного рішення чи документу, або остаточно заходять у глухий кут. В загальному вигляді перемови виконують наступний ряд своїх важливих функцій: функцію спільного пошуку вирішення проблеми; інформаційно-комунікативну функцію; функцію вирішення якоїсь внутрішньополітичної проблеми; функцію пропаганди.

Однією з найважливіших передумов початку перемовного процесу є наявність перемовного простору, тобто ситуації, за якої теоретично можливе досягнення взаємної згоди на підґрунті бодай часткового співпадання позицій та взаємних поступок потенційних учасників перемов. Якщо ж перемовний процес відсутній, тоді треба шукати інший вихід із конфліктної ситуації або спробувати переглянути свої позиції, формуючи таким чином новий перемовний простір.