ТОП 10:

ТЕМА 11 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ



 

Сучасний політичний процес

 

Політика, якщо на неї дивитися з боку її динаміки, часових та просторових змін, її носіїв та суб’єктів, зветься політичним процесом. Політичний процес – це сукупність видів діяльності учасників політичних відносин, що відображають окремі стадії зміни політичної системи.

В сучасному політичному житті виокремлюють різні політичні процеси: внутрішньополітичні та зовнішньополітичні, стабільні та нестабільні, еволюційні та революційні, конфронтаційні та консенсусні, тривалі та короткочасні, глобальні та регіональні (локальні), відкриті та закриті (латентні). Наведена класифікація підказує, що політичний процес визначається, насамперед, характером політичних змін, які, головним чином, визначають: по-перше, перехід політичної системи із одного стану до іншого; по-друге, перетворення, що здійснюються в політичній структурі суспільства, політичній культурі і політичній поведінці; по-третє, трансформацію політичних інститутів; по-четверте, ускладнення форм політичної взаємодії.

З боку організації спрямованості політичного процесу в ньому виокремлюють три головних стадії: підготовку, прийняття рішення та реалізацію політичного рішення. Перша стадія – підготовка рішення – охоплює різноманітну діяльність з артикуляції та агрегації політичних інтересів, їх чіткого усвідомлення, формулювання та подання конкретних вимог та пропозицій органам влади, які приймають обов’язкові для усього суспільства рішення. Друга стадія – прийняття рішення – безпосередньо визначає головний зміст політики, оскільки формулює її цілі, вибір тих чи інших засобів та дій їх реалізації. Суттєво, що прийняття рішень залежить від розуміння проблеми, кількості учасників та їх інтересів, існуючих традицій, а також методів прийняття рішень. Що стосується останнього, то в практиці найчастіше використовують три метода прийняття політичних рішень. Перший метод – раціонально-універсальний – припускає одне визначення головної проблеми та один шлях її вирішення. Важливо, що при цьому свідомо ігноруються несуттєві проблеми. Другий метод – метод графів (або обмежених порівнянь), сутність котрого полягає в прийнятті часткових рішень, спрямованих на поліпшення ситуації, а не на повне вирішення проблеми. Третій метод – змішаний, за допомогою якого визначається і головна проблема з можливим варіантом її вирішення, і одночасно формулюються часткові проблеми, вирішення яких поступово веде до вирішення головної проблеми. Зазначимо, що реальний зміст політичного процесу безпосередньо залежить від його третьої стадії – реалізації рішень. При цьому треба враховувати, що характер останніх повинен бути деталізований для кожного рівня управління, а також гарантований від викривлення їх змісту виконавцями цих рішень.

Прийняття та реалізація політичних рішень спираються на різні стратегії. До головних з них відносяться популізм, демократизм, елітизм, консерватизм, радикалізм.

Популізм – це орієнтація на настрої та вимоги мас, це пряма апеляція до думки народу, звернення до нього за підтримкою. Важливо зрозуміти, що хоча ця стратегія й претендує на народність, зазвичай вона лише використовується політиками для отримання або збереження влади, для камуфлювання своїх політичних цілей і тому в дійсності зміст такої політики не співпадає з потребами широкого загалу. Інакше кажучи, популізм в короткочасній перспективі орієнтується на суспільну думку і тому усе ж таки містить у собі деякі елементи демократії. Але з боку тривалої перспективи така стратегія не може бути ефективною, оскільки догоджуючи масовим настроям спрощує сутність суспільних проблем, викликаючи ілюзію їх швидкого та легкого вирішення, не припускаючи при цьому будь-яку необхідність непопулярних рішень.

Демократизм – це залучення громадян до реальної участі в підготовці та реалізації політичних рішень, а не обмеження цієї участі лише врахуванням інтересів різних верств населення.

Елітизм – це стратегія, що орієнтується на перетворення процесу прийняття та реалізації політичних рішень в діяльність виключно політиків та вищих чиновників, з одночасним відстороненням від участі в ньому населення, посилаючись при цьому на некомпетентність та високу ірраціональність останнього. Однією з сучасних форм елітизму є технократизм – влада вузького кола спеціалістів-управлінців, що керуються науковими знаннями та вимогами, які, в свою чергу, визначаються можливостями ефективного використання техніки та технологій. Елітизм орієнтується на репрезентативну (представницьку) демократію та зводить політичну діяльність громадян лише до їх електоральної активності, тобто до вибору своїх політичних представників. Ця стратегія слугує камуфлюванню панування окремих груп людей, а тому призводить до відчуження широких кіл громадян від реальної політики, підриваючи тим самим соціальну базу демократії.

Консерватизм – це стратегія, що орієнтується на збереження існуючих політичних інститутів, на повагу до традицій та історичних цінностей. З боку політичних досягнень консервативна стратегія допомагає урятуватися від значних політичних помилок, але при цьому перешкоджає реформуванню суспільства, консервуючи застарілі політичні інститути та соціальні привілегії, закладаючи тим самим підґрунтя для радикальних рухів.

Радикалізм – це протилежна консерватизму політична стратегія, яка акцентує негативне відношення до існуючого політичного управління, вимагаючи при цьому швидких та принципових політичних змін. Найбільш адекватною формою реалізації радикалістської стратегії є революція, здійснення якої завжди має тенденцію до ескалації руйнівних наслідків в різних сферах суспільного життя.

 

Теорія політичного розвитку

Політичний процес з боку своєї динаміки має три головних режиму свого існування: режим функціонування, режим занепаду та режим розвитку. Режим функціонування передбачає просте відтворення існуючих політичних інституцій, норм, зразків поведінки, політичної культури, забезпечуючи тим самим відповідну стабільність політичної системи. Режим занепаду – це фаза падіння ефективності політичної системи, її деградація, що в окремих випадках може закінчитися розпадом цієї системи. Зазначимо, що важливим показником і одночасно причиною занепаду є руйнування колективних цінностей, атомізація політичних суб'єктів, зростання егоїстичної спрямованості у політиці. Режим розвитку – це перехід від застарілих форм політичного життя до сучасних форм. В цьому сенсі політичний розвиток ми маємо тоді, коли є своєчасна адаптація політичної системи до відповідних змін суспільного середовища, до вимог часу, за рахунок чого забезпечується ефективне вирішення нових задач суспільства, його цілісності та життєстійкості.

Головною метою політичного розвитку, в сучасному європейському розумінні цього процесу, є завдання зробити політичну систему більш відкритою, незалежною від різних ідеологічних, релігійних та інших догм, здатною сприймати які завгодно альтернативи чи варіанти політичних рішень та раціонально відбирати найкращі з них, тобто ті, які найбільш придатні для громадян держави з боку довготермінової їх перспективи. Спираючись на таке завдання, політична теорія визначає і відповідні задачі політичного розвитку, головними з яких є:

1) побудова інститутів оптимального представництва в органах державної влади інтересів різних груп громадян;

2) зростання політичної участі усіх верств населення в політичному процесі, в державних та суспільних справах;

3) посилення структурної диференціації та функціональної спеціалізації органів влади на засадах принципу поділення законодавчої, виконавчої та судової влади;

4) формування раціональної бюрократії, тобто компетентних та відповідальних службовців державного апарату, підконтрольних представницьким органам влади та населенню держави;

5) забезпечення національної єдності, припускаючи формування у громадян почуття національно-державної єдності;

6) підтвердження політичною системою своєї ефективності підвищенням доброту населення держави.

Політичний розвиток – це дуже складний процес, який завжди супроводжується відповідною чергою криз, під час яких спостерігається зниження здатності політичної системи регулювати та контролювати суспільні процеси, внаслідок чого можуть виникати різні політичні конфлікти. До найбільш типових криз можна віднести кризи ідентичності, співучасті, легітимності, розподілу. Криза ідентичності виявляється тоді, коли громадяни не ідентифікують себе з державою і нацією, розглядаючи державну владу як чужу і навіть ворожу їм силу. Криза співучасті виникає тоді, коли політичні інститути не здатні забезпечити політично коректну активність громадян, яка може набувати форми таких радикальних масових заворушень як бунти, революції та таке інше. Криза легітимності визначається невідповідністю діяльності влади ціннісним уявам громадян, завдяки чому ця діяльність розглядається як аморальна та несправедлива. Криза розподілу виникає при нездатності держави забезпечити більш-менш гідний для громадян рівень (стандарт) споживання, що може бути не тільки наслідком економічних труднощів, а й непропорційним розподілом доходів, що призводить до великої економічної поляризації суспільства.

Важливо підкреслити, що під час суспільної перебудови вищезгадані кризи можуть існувати одночасно. А це викликає так званий ефект їх акумуляції, що характеризується різким посиленням їх дезорганізуючого впливу на владу, внаслідок чого може виникнути параліч державного управління та загострення конфліктів.

В політології існує декілька теорій політичного розвитку, які можна звести до двох альтернативних концепцій: концепції модернізації і концепції залежного розвитку.

Концепція модернізації стверджує, що зараз у світі відбувається перехід від традиційного суспільства до сучасного. А моделлю останнього є західна цивілізація. Тому процес розвитку усіх інших країн треба зводити до упровадження західних політичних, економічних, культурних цінностей, інституцій, зразків поведінки. Базується таке уявлення на розумінні суспільного розвитку як єдиного, універсального для усіх країн та народів, процесу, що визначається діями загальних закономірностей. Хоча при цьому визнається, що перехід до західної моделі в різних країнах має свої специфічні відмінності, обумовлені їх географічними, політичними, культурними, релігійними, економічними особливостями.

В свою чергу, концепції політичної модернізації можна поділити на дві групи: ліберальні теорії політичної модернізації та консервативні теорії політичної модернізації. Ліберальні теорії розглядають політичну модернізацію як процес, який йде одночасно та паралельно з економічною, соціальною і духовною модернізацією. Але усе ж таки треба визнати, що дійсність більш відповідає консервативним теоріям, за якими модернізація у відсталих країнах, оскільки там слабка економіка і нерозвинуті політичні інститути, може здійснюватися тільки у формі відповідного, наприклад авторитарного, політичного режиму. Іншими словами, найчастіше власне політичної модернізації в такого роду країнах насправді не відбувається, хоча взагалі суспільство може модернізуватися в інших сферах, в першу чергу, в технологічній та економічній.

Концепція залежного розвитку виникла як альтернатива концепції модернізації з метою виявлення дійсних причин відставання країн «другого» та «третього» світу від індустріально розвинених країн. Найчастіше головною причиною відставання таких країн визнається їх структурна залежність та прихована експлуатація від економічно розвиненої частки світу. Здійснюється це як у вигляді вивозу отриманих в відсталих країнах доходів, так і у формі асиметричного обміну матеріальними цінностями та інформацією. Внаслідок всього цього останні потрапляють в структурну залежність від індустріально розвинених країн, що й визначає односторонність та негативну своєрідність їх технологічного та економічного розвитку. Суттєво, що при цьому відсталі країни фактично втрачають свій державний суверенітет.

Зазначимо, що оскільки соціально-економічне відставання країн другого та третього світу фактично консервуються розвиненими державами, остільки тут блокується і розвиток демократії, а отже відбувається відчуження громадян від політики, внаслідок чого виникають різного роду соціальні і політичні конфлікти, а також формуються терористичні рухи. Взагалі, найбільш адекватною політичною формою залежного розвитку є демократичні за формою, але авторитарні за змістом маріонеточні режими, псевдодемократичні поліцейські держави, що широко використовують кланову солідарність, неконкурентні або напівконкурентні вибори, маніпулювання масовою свідомістю і електоральною поведінкою, підкупи політичних і етнічних еліт, репресії проти опозиції та таке інше.

В цілому, досвід історичного розвитку, що був накопичений після появи теорій модернізації і залежного розвитку, дозволяє зробити висновок, що ні одна з цих альтернативних концепцій не є універсальною, яку можна застосувати до усіх країн. Але їх можна використовувати для вирішення окремих задач розвитку в цих країнах. Наприклад, теорії модернізації мають певний позитив з боку пропаганди тих політичних цінностей (правова державність, політична активність громадян, конкурентні вибори, соціальна та політична справедливість тощо), до реалізації яких вони закликають. В свою чергу концепції залежного розвитку багато в чому розкривають причини існування відсталості та архаїчних форм політичного життя, визначають структурні фактори, що блокують демократичний розвиток і консервують різницю між індустріально розвиненими державами та рештою світу.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.210.22.132 (0.006 с.)