ТОП 10:

Процес глобалізації в сучасному світі



 

Найбільш помітною тенденцією сучасного світового політичного процесу є процес глобалізації, змістом якого є всебічна інтеграція усіх країн світу в технологічній, інформаційній, культурній, економічній та політичній сферах. Підкреслимо, що взагалі така тенденція існувала завжди, але найбільш радикально вона проявила себе двічі. Перший раз у період з середини ХIX сторіччя до початку Першої світової війни. Саме тоді виявилося, що світова торгівля зростає швидше, аніж світове виробництво, що підштовхнуло інтеграційні процеси і в інших сферах життєдіяльності суспільства. Наприклад на початку ХХ сторіччя виникли перші світові міжурядові (Всесвітній поштовий союз, Всесвітній союз електрозв'язку) та неурядові (Червоний хрест) організації. Почали проводитися міжнародні спортивні змагання, що викликало до життя Олімпійський рух та міжнародні спортивні федерації.

Але найдужче глобалізація вплинула на політичну сферу, оскільки за формуванням світової економіки почала стрімко розвиватися саме світова політика, що природнім чином відбилося на зміні сутності міжнародних відносин. Не випадково саме тоді відбулися міжнародні конференції, на яких обговорювалися питання запобігання війнам та військовим конфліктам, співробітництва держав, удосконалення норм та принципів міжнародного права.

Підкреслимо, що вже на той час процеси глобалізації проходили під потужним впливом ліберальної політичної ідеології, яка теоретично обґрунтовувала необхідність економічної свободи не тільки на національному рівні, а й на світовому. Тим самим ця ідеологія намагалась вплинути на розвиток взаємозалежності та інтеграції політики і економіки різних країн. Хоча треба звернути увагу і на те, що поряд с лібералізмом існували і інші політичні ідеології, які обґрунтовували необхідність глобалізації тим, що саме цей процес працює на досягнення певних політичних цілей. В першу чергу це стосувалося марксизму, для якого економічна глобалізація світу була головною передумовою соціально-політичної трансформації суспільства.

Зазначимо, що перша хвиля глобалізації усе ж таки закінчилася катастрофою у світовому масштабі, а саме Першою світовою війною. Багато в чому це пояснюється тим, що на той час система міжнародних відносин характеризувалося виключно як система балансу сил. Але така організація відносин край мінлива та нестійка, оскільки на неї впливають постійні зміни у співвідношенні сил між окремими державами та їх коаліціями. Інакше кажучи, принцип балансу сил в міжнародній політиці є механізмом постійного відтворення військових конфліктів, одним із наслідків чого і була Перша світова війна.

При цьому треба підкреслити, що саме на той час прогрес військової техніки та зброї так пішов уперед, що зробив війну дуже небезпечної для подальшої історії людства. Хоча політики це й не усвідомили одразу, що відбилося, наприклад, на сумній долі такої міжнародної організації як Ліга Націй, головною метою діяльності якої була інтеграція світового суспільства. Але ця мета так і не була досягнута, оскільки держави усю першу половину ХХ століття намагалися захистити власні національні ринки від закордонної конкуренції. А це породжувало дезінтеграційні процеси, які, до речі, лише посилилися після Другої світової війни. Тому навіть створення Організації Об'єднаних Націй, яке повинно було стимулювати світову економіку за допомогою таких міжнародних економічних інститутів як МВФ, Всесвітній Банк та ін., не дало очікуваних результатів. До того ж світ після війни виявився ще й розколотим за політико-ідеологічною та соціально-економічною ознаками на два блоки.

Передумови нової хвилі глобалізації почали формуватися наприкінці 50-х роках минулого сторіччя, коли почала розгортатися науково-технічна революція, що охопила не тільки матеріальне виробництво, а й інші сфери життєдіяльності суспільства, в першу чергу, транспорт, інформатику, телекомунікації. У повній же мірі ця хвиля виявила себе у 90-х роках, коли здійснилася лібералізація як світової економіки в цілому, так і національних економік окремих країн. Наприклад, якщо на початку 60-х років в країнах з відкритою економікою проживало 20% населення світу, то на початку XXI століття цей показник досяг 87%.

Зростання рівня економічної взаємозалежності, поява та ріст транснаціональних корпорацій, за одночасним послабленням урядового контролю відносно їх дій, призвели до суттєвих змін в світовій політиці. Наприклад, держави втратили здатність повністю контролювати економічний обмін і разом з цим втратили монопольну роль головного суб'єкта міжнародних відносин, повноправними учасниками яких стали транснаціональні компанії, неурядові організації, окремі міста та інші територіальні громади, різні промислові, торгівельні і інші підприємства та навіть окремі індивіди. Це вже не говорячи про те, що до традиційних політичних, економічних та військових відносин між країнами додалися численні зв’язки між релігійними, професійними, профспілковими, культурними, спортивними та діловими колами, ролі яких в окремих випадках навіть почали переважати зв’язки традиційні.

В цілому «друга хвиля» глобалізації дала наступні наслідки. По-перше, зросли вплив економічного потенціалу недержавних акторів (транснаціональних компаній) та потреба в незалежній реалізації цього потенціалу в світовій економіці. По-друге, здійснилося витискування недержавними акторами більшості держав з позицій головних системоутворюючих елементів системи міжнародних відносин; по-третє, багато в чому щезла різниця між внутрішньою та зовнішньою політикою держав. По-четверте, відбулася «економізація» політики та закріплення фактичної нерівності держав як акторів міжнародних відносин. По-п’яте, виникли умови, за яких «геоекономічна» та «геофінансова» влада почала диктувати світу свої правила гри, створюючи свого роду законодавчу базу неоліберальної глобалізації. При цьому, геополітична теорія їх виправдовує, військова компонента захищає, а дипломатія взагалі перестає бути особливим мистецтвом, а перетворюється на технічного виконавця з оформлення реального економічного перерозподілу світу.

Отже глобалізація виявилася дуже суперечною за своїми наслідками, серед яких можна виокремити наступні протиріччя:

– протиріччя між загальнолюдськими інтересами у взаємозалежному світі та етнічними (національними) особливостями різних регіонів;

– протиріччя між глобалізацією та прагненням до ідентичності і самовизначенню народів, соціальних спільнот і особистостей;

– протиріччя між громадянським устроєм, який існує у країні, та «природним станом», який виникає в межах міжнародних відносин.

Аналіз вказаних протиріч доводить, що глобалізація викликає втрату політичної влади національними державами, котрі, як стверджують політологи, становляться дуже малими для вирішення великих життєвих проблем і дуже великими для вирішення малих проблем. Дійсно, існуючі сьогодні нації-держави руйнуються такими проявами транснаціональності і глобалізму як формування міжнародних фінансових ринків, інтернаціоналізація бізнесу та капіталу, поява глобальних відкритих інформаційних мереж, як самовизначення нових націй в межах старих та зростання мобільності населення та таке інше. Сьогодні навіть виникла парадоксальна ситуація, коли глобалізація, з одного боку, підвищує вимоги до політики національної держави, а, з іншого, суттєво звужує її можливості.

Зазначимо також, що глобалізація породжує немалі соціальні проблеми. Наприклад, саме вона призводить до закриття підприємств в розвинених та їх відкриттю в нерозвинутих країнах, оскільки там дешева робоча сила. Це, в свою чергу, породжує безробіття та можливості кризи соціальних держав. Природно, що на цьому ґрунті виник рух антиглобалістів, який в дійсності за своєю суттю захищає привілейований економічний стан своїх країн.

Таким чином, політичні наслідки другої хвилі глобалізації виявилися неоднаковими та навіть протилежними. Інакше кажучи, економічний та політичний розвиток світу у 90-х роках одержав різну спрямованість. Якщо в економіці спостерігалося зростання взаємозалежності та інтеграції між країнами, то у політичних відносинах світ став менш стабільним і більш хаотичним. Не випадково, що після закінчення «холодної війни» та дезінтеграції біполярної системи міжнародних відносин нова структура міжнародної політичної системи так і не склалась. Викликане процесами економічної глобалізації послаблення влади національних урядів не доповнилося зростанням ролі міжнародних інституцій. Наприклад, за роки, що спливли після холодної війни, так і не була почата давно очікувана реформа ООН, а тому ця головна міжнародна організація сучасного світу неспроможна виконувати свої регулюючі функції. Як внаслідок цього вона втратила більшу частину свого авторитету.

Пояснити такий складний характер підсумованого результату глобалізації можна наступним чином. Хоча глобалізація – це взагалі об'єктивний історичний процес, який в принципі спроможний приймати різні форми, але це ще й політика, яка спрямована на використання цього процесу в інтересах однієї (США) або декількох (Захід) країн. Саме тому її досягнення у 90-х роках були пов'язані з такими чинниками, як рекомендації МВФ та Всесвітнього банку. Ці рекомендації будувались на засадах ідей економічного неолібералізму і були спрямовані на руйнацію бар'єрів у світовій торгівлі та руху іноземних інвестицій. Більшість держав світу тоді опинилися перед дилемою: прийняти ці рекомендації чи опинитися серед так званих країн-ізгоїв. Такий варіант глобалізації був прийнятний для найбільш розвинених в економічному та технологічному відношеннях країн, що прагнули зберегти та забезпечити своє домінування також і у політичній сфері. З усього цього можна зробити висновок, що вже настав час почати приводити глобальну політику у відповідність до глобальної економік. А зробити це можна лише відмовившись від неоліберальних принципів. Це допоможе знайти вирішення назрілих гуманітарних і соціальних проблем, а може й забезпечити усім народам право на достойне життя та культурну і цивілізаційну самобутність.

 

Політичне прогнозування

 

Коли мова йде про політичні процеси, то однією з найважливіших задач їх аналізу є політичне прогнозування, тобто науково обґрунтоване судження про вірогідні стани політичної системи та її окремих елементів в майбутньому, а також про можливі шляхи їх досягнення. Підкреслимо, що в останній час різко зросла потреба саме в якісному прогнозуванні і тому не дивно, що воно перейшло до переліку професійних занять із своїми методиками дослідження, своєю історією, своїми авторитетами.

Першими історично відомими інструментами довгострокового прогнозування були літературні твори про майбутнє, утопії та антиутопії – від творів Платона, Т. Мора, Т.Кампанелли до Дж. Оруєлла. В окрему підгрупу літературного прогнозування можна виокремити наукову фантастику XIX – другої половини XX століття. Класичними фантастами-прогнозистами є Ж. Верн та Г. Уеллс. У другій половині ХХ століття з'явилась ціла плеяда талановитих фантастів-футурологів, серед яких можна побачити І. Єфремова, А. і Б. Стругацьких, Ст. Лема, А. Азімова, А. Кларка, Р. Шеклі та інших. Ще один різновид літературного прогнозування – це наукова публіцистика у жанрі «роздуми про майбутнє» (future studies). Автори цих праць – люди добре ознайомлені з сучасними проблемами і тому здатними більш-менш вдало передбачати майбутнє.

Значним етапом в змістовному прогнозуванні майбутнього є праці, що стосуються сучасної фази соціально-економічного розвитку, яка отримала назву постіндустріального інформаційного суспільства. Тут, в першу чергу, мова йде про класичні дослідження Д.Белла та Дж. Гелбрейта.

Історію становлення сучасної практики наукового прогнозування можна продемонструвати також на прикладі так званого Римського клубу. Ця інституція, що виникла у 70-х роках ХХ сторіччя об'єднала багатьох відомих на той час вчених, бізнесменів та політиків, що вже само по собі було вдалим кроком. Дослідження клубу, що відображені в таких широко відомих працях як «Межи росту», «Людство у зворотному пункті», «Оновлення світового економічного порядку», «Цілі людства» та ін., дуже швидко продемонстрували евристичну і практичну цінність такої форми прогностичної діяльності.

Поряд зі згаданими формами прогнозування поступово почали виникати такі наукові методи передбачення майбутнього, які можна було використовувати як специфічні технології не окремими талановитими дослідниками, а широким загалом практиків. Першою технологічною методикою прогнозування, розробленою ще у 50-х роках, став метод «Дельфи». Потім з'явилися такі методи як «метод перехресної кореляції», метод типу «ПАТТЕРН», метод сценування, метод «форсайт» та багато інших.

Аналізуючи результати прогнозування майбутнього, що були отриманні за допомогою різних методів та методик не можна не побачити, що усі вони несуть ознаки національних пріоритетів. Так, наприклад, в дослідженнях американських вчених майбутнє має американоцентричні характеристики, за якими США – незмінний лідер світового розвитку, а глобалізації взагалі немає ніяких альтернатив. Окрім цього, світ розвивається минаючи катастрофічні можливості, що забезпечується саме США. Європейське політико-економічне прогнозування базується на європоцентризмі, який відстоює ідею наднаціональності, де інтереси об'єднаної Європи вищі за інтереси окремих націй. Японські прогнози, природно, базуються на японоцентризмі. Те ж саме ми можемо побачити у прогнозах вчених інших досить могутніх країн – Китаю, Індії, Росії. Інакше кажучи, в міжнародних прогнозах ми завжди можемо побачити так званий «національний уклін», що треба обов'язково враховувати, спираючись на ті чи інші футурологічні дослідження.

Якщо подивитися на діяльність прогнозування, в першу чергу політичного, більш детально, то можна побачити, що її типологія будується за різними критеріями в залежності від цілей, задач, об'єктів, проблем та т.і. Але завжди базовим критерієм визначення його цінності є відповідь на питання «Для чого розробляється прогноз?». Відповідно до цього розрізняються два типи політичного прогнозу – пошуковий та нормативний. Пошуковий прогноз – це визначення на основі існуючих тенденцій можливих станів політичного об'єкту в майбутньому. Такі прогнози виконують функцію визначення проблемних вузлів і часто публікуються в політологічній літературі. Нормативний прогноз – це визначення шляхів і термінів досягнення можливих станів політичних явищ, які розглядаються в якості цілей. Саме нормативне прогнозування є передумовою політичного управління, оскільки допомагає напрацьовувати рекомендації відносно підвищення якості тих чи інших рішень.

За критерієм впливу прогнозу на об'єкт прогнозування виокремлюються самоздійснювані та самоспростовуючі прогнози. У першому випадку прогноз так впливає на об'єкт, що він здійснюється навіть за відсутності реальних передумов для цього. У другому випадку прогноз не здійснюється завдяки саме тому, що він був сформульован у вигляді негативного сценарію і це підштовхнуло політичні сили до відповідних дій.

За критерієм терміну упередження, на який розрахований прогноз, розрізнюють оперативні (до одного місяця), короткотермінові (до одного року), середньотермінові (зазвичай до п'яти років), довготермінові ( на термін вище п’яти років і десь до двадцяти років) прогнози. Зазначимо, якщо політичні процеси вирізняються високою динамікою, то прогнози краще будувати не по якісному критерію, а за терміном. Саме тому у політології і переважають оперативне (найближчі наслідки політичних рішень) і короткотермінове прогнозування.

Безпосередньо за критерієм об'єкту політичного прогнозування наука розрізняє два напрями прогнозування – внутрішньополітичне і зовнішньополітичне. Перший напрям охоплює весь зміст внутрішньої політики. Нагадаємо, що внутрішня політика – це увесь спектр взаємовідносин між класами, націями, територіальними, релігійними, культурними та іншими соціальними спільнотами. Це також духовна форма цих взаємовідносин – політичні погляди, ідеї, настрої, забобони, політичні програми, політичні принципи та таке інше. Складний характер усього цього робить особливо актуальною необхідність передбачення розвитку цієї сфери з метою оптимізації її управління.

Необхідно розрізняти два аспекти в прогнозуванні внутрішньої політики. Перший з них пов'язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій. Цей аспект має прикладне значення і на практиці зазвичай здійснюється у процесі самої політичної діяльності. Суб'єктом прогнозу у цьому випадку є державні та політичні органи. Другий аспект внутрішньополітичного прогнозу охоплює діяльність політичних інститутів суспільства і політичні процеси, що відбуваються в країні. Розробниками такого прогнозу є наукові колективи, що спеціалізовані на вивченні політичної системи суспільства.

Зовнішнє політичне прогнозування – це прогнози у сфері міжнародних відносин та зовнішньої політики. Нагадаємо, що міжнародні відносини складаються з економічних, політичних, правових, дипломатичних, ідеологічних, культурних, науково-технічних, торгівельних, військових та інших зв'язків, що виникають між державами, народами, соціальними спільнотами, партіями, громадянськими організаціями і навіть окремими особистостями, що діють на міжнародній арені. Саме на основі політичного прогнозу формулюється оцінка загального стану в світі, регіоні, державі, вивчаються тенденції, напрями розвитку та фактори, що їх визначають. Зазначимо, що в прогнозуванні міжнародних відносин насамперед розглядаються відносини між державами, а вже потім – відносини між іншими учасниками міжнародного життя.

Оскільки політичне прогнозування є дуже складним видом діяльності, остільки воно повинно спиратися на систему принципів, що забезпечують більш-менш упорядкований його характер. До таких принципів належать принцип альтернативності, принцип системності, принцип безперервності, принцип верифікації. Принцип альтернативності пов'язаний з можливістю розвитку політичного процесу у різних напрямах, з різними взаємозв'язками та структурними відношеннями. Альтернативність не можна плутати з вірогідним характером прогнозування, оскільки останній є лише мірою підтвердження прогнозу. Альтернатива ж спирається на припущення можливості якісно різних варіантів розвитку політичних подій. Її основною практичною задачею є відокремлення реальних варіантів від тих, що за даних обставин не можуть бути реалізовані. Принцип системності прогнозування вимагає, з одного боку, розглядати політику як єдиний об’єкт, а, з другого, як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування. Основним змістом принципу безперервності є вимога постійного корегування прогнозу, що обумовлено надходженні все нової і нової інформації. Принцип верифікації спрямований на вивчення вірогідності напрацьованого прогнозу. При цьому верифікація може бути прямою, опосередкованою, консеквентною (визначеною якоюсь умовою), дублюючою та інверсною (отриманою шляхом обертання якихось аргументів на протилежні). Підкреслимо, що усі зазначені принципи не можна використовувати ізольовано, у відриві один від одного.

Наведені принципи прогнозування політичних процесів можуть бути реалізовані тільки через конкретні методи науково-прогностичних досліджень. На сьогодні ми маємо десь біля 150 методів прогнозування, які носять як загальний, так і вузько конкретний характер. Головне питання, яке виникає при використанні цих методів, полягає у визначенні спроможності того чи іншого методу для конкретної прогностичної задачі.

Якщо аналізувати методи прогнозування за критерієм рівня їх формалізації, то їх можна поділити на інтуїтивні та формалізовані. Інтуїтивне прогнозування використовується тоді, коли об’єкт прогнозу настільки складний, що врахувати вплив усіх факторів просто неможливо. У цьому випадку удаються до різних варіантів експертних оцінок – індивідуальних або колективних. Формалізовані методи прогнозування являються дієвими тільки у межах оцінки еволюційної стадії політичного розвитку, який виникає після політичного «стрибка» і який, до речі, закінчується також черговим політичним «стрибком». В цьому випадку використовуються системно-структурні методи (методи функціонально-ієрархічного моделювання, морфологічного аналізу, структурного аналізу), асоціативні методи (історико-логічний аналіз), методи випереджаючої інформації (наприклад, метод аналізу публікацій, оцінки значущості подій), метод математичного моделювання.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

 

1. Дайте визначення поняттю «політичний процес».

2. Чим визначається таке явище як політичний процес?

3. Назвіть головні стратегії прийняття та реалізації політичних рішень.

4. Якими режимами характеризується динаміка політичного процесу?

5. Які головні задачі визначає політична теорія відносно процесу політичного розвитку?

6. Які типові політичні кризи супроводжують політичний розвиток?

7. Дайте стислу характеристику такій концепції політичного розвитку як модернізм.

8. Дайте стислу характеристику такій концепції політичного розвитку як концепція залежного розвитку.

9. Які основні наслідки дав процес глобалізації світового політичного процесу?

10. Розкрийте сутність основних протиріч процесу глобалізації в сучасному світі.

11. Розкрийте зміст пошукового та нормативного політичного прогнозу.

12. Дайте стислу характеристику самоздійснюваним та самоспростовуючим політичним прогнозам.

13. На які принципи повинен спиратися науковообгрунтований політичний прогноз?

 

ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ І РЕФЕРАТІВ

 

1. Політичний розвиток України в категоріях концепції модернізації та залежного розвитку

2. Сучасні світові кризи та їх вплив на політичний розвиток України.

3. Вплив процесу глобалізації на політичний і економічний розвиток України.

4. Розкрийте зміст сценарію політико-економічного розвитку України, найбільш вірогідного на Вашу думку.

 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

(Основна)

1. Гелів С.Д., Рутар С.М. Політологія. – Львів: Світ, 2001. – 384 с.

2. Исаев Б.А. Геополітика: Учебное пособие. – С.-Пб.: Питер, 2006. – 384 с.

3. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под ред. С.А. Ланцева, В.А. Ачкасова. – С.-Пб.: Питер, 2005. – 448 с.

4. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. – К.: «Каравела». – Львів: Світ, 2001. – 344 с.

5. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 480 с.

6. Юрий М.Ф. Основи політології: навч. посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.

(Додаткова)

1. Гаджиев К.С. Геополитика. – М.: Международные отношения, 1997. – 384 с.

2. Геополітика: Підручник / А.І. Кудряченко, Ф.М. Рудич, В.О. Храмов. – К.: МАУП, 2004. – 296 с.

3. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1997. – 237 с.

4. Панарин А.С. Политология: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2002. – 480 с.

5. Панарин А.С. Стратегическая нестабильность в XXI веке. – М.: Эксмо, 2004. – 640 с.

6. Погорелый Д.Е. Политология: кредитно-модульный курс. – 4-е изд. – Харьков, 2007. – 552 с.

7. Україна в новому геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти (Кол. монографія) / За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 464 с.

8. Уткин А.И. Мировой порядок XXI века. – М.: Алгоритм, 2001. – 480 с.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.249.234 (0.015 с.)