ТОП 10:

ТЕМА 10 ОСНОВИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ



КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ «ПОЛІТОЛОГІЯ» ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ

СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

(МОДУЛЬ 3)

 

 

Затверджено на засіданні кафедри

соціології праці та управління.

Протокол № 9 від 24.06.2010.

 

 

Дніпропетровськ ДВНЗ УДХТУ 2011


Конспект лекцій з курсу «Політологія» (Модуль 3) для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання / Уклад.: Н.Г. Міловська, В.М. Продаймо. – Дніпропетровськ: ДВНЗ УДХТУ, 2011. –29 с.

 

Укладачі: Н.Г. Міловська

В.М. Продаймо

 

Відповідальний за випуск Л.Г.Московських, канд. філос. наук

 

 

Навчальне видання

 

Конспект лекцій

з курсу «Політологія» (модуль 3) для студентів усіх спеціальностей

денної та заочної форм навчання |

 

 

Укладачі: МІЛОВСЬКА Надія Григорівна

ПРОДАЙКО Віктор Миколайович

 

 

Редактор Л.М. Тонкошкур

Коректор Л.Я. Гоцуцова

 

Підписано до друку 10.02.11. Формат 60×84 1/16. Папір ксерокс. Друк різограф. Умовн.-друк. арк. 1,56. Облік.-вид. арк. 1,64. Тираж 60 прим. Зам. № 114. Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.

ДВНЗ УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ-5, просп. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічний комплекс ІнКомЦентру

 

ЗМІСТ

 

ТЕМА 10 ОСНОВИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ .......................................................4

10.1 МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, ЇХ СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА 4

10.2 ОСНОВНІ СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ...................6

10.3 ГЕОПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН…....8

10.4 СУТНІСТЬ ТА ТИПОЛОГІЯ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ .....11

10.5 МІЖНАРОДНА БЕЗПЕКА У СУЧАСНОМУ СВІТІ .....................13

ТЕМА 11. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО

ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ ......................................................................16

11.1 СУЧАСНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ...........................................16

11.2 ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ .............................................18

11.3 ПРОЦЕС ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНОМУ СВІТІ ........................21

11.4 ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ...................................................24

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ .........................................................................................29


ТЕМА 10 ОСНОВИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

 

1. Назвіть основні етапи еволюції міжнародних відносин.

2. Як співвідносяться між собою поняття «міжнародна політика» та «світова політика»?

3. Дайте визначення предмету дослідження теорії міжнародних відносин.

4. Сформулюйте основний закон існування системи міжнародних відносин.

5. Дайте загальний перелік основних суб’єктів міжнародних відносин.

6. Визначте зміст поняття «геополітика».

7. Дайте перелік основних категорій геополітики.

8. Що таке геополітична картина світу?

9. Назвіть три рівні сучасної геостратегії.

10. Дайте визначення поняттю «міжнародний конфлікт».

11. Розкрийте зміст усіх фаз міжнародного конфлікту.

12. Розкрийте зміст головних напрямів виходу з міжнародного конфлікту.

13. Дайте визначення поняттю «міжнародна безпека».

14. Розкрийте зміст головних режимів міжнародної безпеки.

15. Визначте, за яких факторів зросла небезпека з боку терористичних організацій.

ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ ТА РЕФЕРАТІВ

1. Україна в системі сучасних міжнародних відносин.

2. Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності України.

3. Місце України в сучасних світових конфліктах.

4. Політичні аспекти глобальних проблем людства.

5. Національні інтереси і національна безпека України.

 

 

ТЕМА 11 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

 

Сучасний політичний процес

 

Політика, якщо на неї дивитися з боку її динаміки, часових та просторових змін, її носіїв та суб’єктів, зветься політичним процесом. Політичний процес – це сукупність видів діяльності учасників політичних відносин, що відображають окремі стадії зміни політичної системи.

В сучасному політичному житті виокремлюють різні політичні процеси: внутрішньополітичні та зовнішньополітичні, стабільні та нестабільні, еволюційні та революційні, конфронтаційні та консенсусні, тривалі та короткочасні, глобальні та регіональні (локальні), відкриті та закриті (латентні). Наведена класифікація підказує, що політичний процес визначається, насамперед, характером політичних змін, які, головним чином, визначають: по-перше, перехід політичної системи із одного стану до іншого; по-друге, перетворення, що здійснюються в політичній структурі суспільства, політичній культурі і політичній поведінці; по-третє, трансформацію політичних інститутів; по-четверте, ускладнення форм політичної взаємодії.

З боку організації спрямованості політичного процесу в ньому виокремлюють три головних стадії: підготовку, прийняття рішення та реалізацію політичного рішення. Перша стадія – підготовка рішення – охоплює різноманітну діяльність з артикуляції та агрегації політичних інтересів, їх чіткого усвідомлення, формулювання та подання конкретних вимог та пропозицій органам влади, які приймають обов’язкові для усього суспільства рішення. Друга стадія – прийняття рішення – безпосередньо визначає головний зміст політики, оскільки формулює її цілі, вибір тих чи інших засобів та дій їх реалізації. Суттєво, що прийняття рішень залежить від розуміння проблеми, кількості учасників та їх інтересів, існуючих традицій, а також методів прийняття рішень. Що стосується останнього, то в практиці найчастіше використовують три метода прийняття політичних рішень. Перший метод – раціонально-універсальний – припускає одне визначення головної проблеми та один шлях її вирішення. Важливо, що при цьому свідомо ігноруються несуттєві проблеми. Другий метод – метод графів (або обмежених порівнянь), сутність котрого полягає в прийнятті часткових рішень, спрямованих на поліпшення ситуації, а не на повне вирішення проблеми. Третій метод – змішаний, за допомогою якого визначається і головна проблема з можливим варіантом її вирішення, і одночасно формулюються часткові проблеми, вирішення яких поступово веде до вирішення головної проблеми. Зазначимо, що реальний зміст політичного процесу безпосередньо залежить від його третьої стадії – реалізації рішень. При цьому треба враховувати, що характер останніх повинен бути деталізований для кожного рівня управління, а також гарантований від викривлення їх змісту виконавцями цих рішень.

Прийняття та реалізація політичних рішень спираються на різні стратегії. До головних з них відносяться популізм, демократизм, елітизм, консерватизм, радикалізм.

Популізм – це орієнтація на настрої та вимоги мас, це пряма апеляція до думки народу, звернення до нього за підтримкою. Важливо зрозуміти, що хоча ця стратегія й претендує на народність, зазвичай вона лише використовується політиками для отримання або збереження влади, для камуфлювання своїх політичних цілей і тому в дійсності зміст такої політики не співпадає з потребами широкого загалу. Інакше кажучи, популізм в короткочасній перспективі орієнтується на суспільну думку і тому усе ж таки містить у собі деякі елементи демократії. Але з боку тривалої перспективи така стратегія не може бути ефективною, оскільки догоджуючи масовим настроям спрощує сутність суспільних проблем, викликаючи ілюзію їх швидкого та легкого вирішення, не припускаючи при цьому будь-яку необхідність непопулярних рішень.

Демократизм – це залучення громадян до реальної участі в підготовці та реалізації політичних рішень, а не обмеження цієї участі лише врахуванням інтересів різних верств населення.

Елітизм – це стратегія, що орієнтується на перетворення процесу прийняття та реалізації політичних рішень в діяльність виключно політиків та вищих чиновників, з одночасним відстороненням від участі в ньому населення, посилаючись при цьому на некомпетентність та високу ірраціональність останнього. Однією з сучасних форм елітизму є технократизм – влада вузького кола спеціалістів-управлінців, що керуються науковими знаннями та вимогами, які, в свою чергу, визначаються можливостями ефективного використання техніки та технологій. Елітизм орієнтується на репрезентативну (представницьку) демократію та зводить політичну діяльність громадян лише до їх електоральної активності, тобто до вибору своїх політичних представників. Ця стратегія слугує камуфлюванню панування окремих груп людей, а тому призводить до відчуження широких кіл громадян від реальної політики, підриваючи тим самим соціальну базу демократії.

Консерватизм – це стратегія, що орієнтується на збереження існуючих політичних інститутів, на повагу до традицій та історичних цінностей. З боку політичних досягнень консервативна стратегія допомагає урятуватися від значних політичних помилок, але при цьому перешкоджає реформуванню суспільства, консервуючи застарілі політичні інститути та соціальні привілегії, закладаючи тим самим підґрунтя для радикальних рухів.

Радикалізм – це протилежна консерватизму політична стратегія, яка акцентує негативне відношення до існуючого політичного управління, вимагаючи при цьому швидких та принципових політичних змін. Найбільш адекватною формою реалізації радикалістської стратегії є революція, здійснення якої завжди має тенденцію до ескалації руйнівних наслідків в різних сферах суспільного життя.

 

Теорія політичного розвитку

Політичний процес з боку своєї динаміки має три головних режиму свого існування: режим функціонування, режим занепаду та режим розвитку. Режим функціонування передбачає просте відтворення існуючих політичних інституцій, норм, зразків поведінки, політичної культури, забезпечуючи тим самим відповідну стабільність політичної системи. Режим занепаду – це фаза падіння ефективності політичної системи, її деградація, що в окремих випадках може закінчитися розпадом цієї системи. Зазначимо, що важливим показником і одночасно причиною занепаду є руйнування колективних цінностей, атомізація політичних суб'єктів, зростання егоїстичної спрямованості у політиці. Режим розвитку – це перехід від застарілих форм політичного життя до сучасних форм. В цьому сенсі політичний розвиток ми маємо тоді, коли є своєчасна адаптація політичної системи до відповідних змін суспільного середовища, до вимог часу, за рахунок чого забезпечується ефективне вирішення нових задач суспільства, його цілісності та життєстійкості.

Головною метою політичного розвитку, в сучасному європейському розумінні цього процесу, є завдання зробити політичну систему більш відкритою, незалежною від різних ідеологічних, релігійних та інших догм, здатною сприймати які завгодно альтернативи чи варіанти політичних рішень та раціонально відбирати найкращі з них, тобто ті, які найбільш придатні для громадян держави з боку довготермінової їх перспективи. Спираючись на таке завдання, політична теорія визначає і відповідні задачі політичного розвитку, головними з яких є:

1) побудова інститутів оптимального представництва в органах державної влади інтересів різних груп громадян;

2) зростання політичної участі усіх верств населення в політичному процесі, в державних та суспільних справах;

3) посилення структурної диференціації та функціональної спеціалізації органів влади на засадах принципу поділення законодавчої, виконавчої та судової влади;

4) формування раціональної бюрократії, тобто компетентних та відповідальних службовців державного апарату, підконтрольних представницьким органам влади та населенню держави;

5) забезпечення національної єдності, припускаючи формування у громадян почуття національно-державної єдності;

6) підтвердження політичною системою своєї ефективності підвищенням доброту населення держави.

Політичний розвиток – це дуже складний процес, який завжди супроводжується відповідною чергою криз, під час яких спостерігається зниження здатності політичної системи регулювати та контролювати суспільні процеси, внаслідок чого можуть виникати різні політичні конфлікти. До найбільш типових криз можна віднести кризи ідентичності, співучасті, легітимності, розподілу. Криза ідентичності виявляється тоді, коли громадяни не ідентифікують себе з державою і нацією, розглядаючи державну владу як чужу і навіть ворожу їм силу. Криза співучасті виникає тоді, коли політичні інститути не здатні забезпечити політично коректну активність громадян, яка може набувати форми таких радикальних масових заворушень як бунти, революції та таке інше. Криза легітимності визначається невідповідністю діяльності влади ціннісним уявам громадян, завдяки чому ця діяльність розглядається як аморальна та несправедлива. Криза розподілу виникає при нездатності держави забезпечити більш-менш гідний для громадян рівень (стандарт) споживання, що може бути не тільки наслідком економічних труднощів, а й непропорційним розподілом доходів, що призводить до великої економічної поляризації суспільства.

Важливо підкреслити, що під час суспільної перебудови вищезгадані кризи можуть існувати одночасно. А це викликає так званий ефект їх акумуляції, що характеризується різким посиленням їх дезорганізуючого впливу на владу, внаслідок чого може виникнути параліч державного управління та загострення конфліктів.

В політології існує декілька теорій політичного розвитку, які можна звести до двох альтернативних концепцій: концепції модернізації і концепції залежного розвитку.

Концепція модернізації стверджує, що зараз у світі відбувається перехід від традиційного суспільства до сучасного. А моделлю останнього є західна цивілізація. Тому процес розвитку усіх інших країн треба зводити до упровадження західних політичних, економічних, культурних цінностей, інституцій, зразків поведінки. Базується таке уявлення на розумінні суспільного розвитку як єдиного, універсального для усіх країн та народів, процесу, що визначається діями загальних закономірностей. Хоча при цьому визнається, що перехід до західної моделі в різних країнах має свої специфічні відмінності, обумовлені їх географічними, політичними, культурними, релігійними, економічними особливостями.

В свою чергу, концепції політичної модернізації можна поділити на дві групи: ліберальні теорії політичної модернізації та консервативні теорії політичної модернізації. Ліберальні теорії розглядають політичну модернізацію як процес, який йде одночасно та паралельно з економічною, соціальною і духовною модернізацією. Але усе ж таки треба визнати, що дійсність більш відповідає консервативним теоріям, за якими модернізація у відсталих країнах, оскільки там слабка економіка і нерозвинуті політичні інститути, може здійснюватися тільки у формі відповідного, наприклад авторитарного, політичного режиму. Іншими словами, найчастіше власне політичної модернізації в такого роду країнах насправді не відбувається, хоча взагалі суспільство може модернізуватися в інших сферах, в першу чергу, в технологічній та економічній.

Концепція залежного розвитку виникла як альтернатива концепції модернізації з метою виявлення дійсних причин відставання країн «другого» та «третього» світу від індустріально розвинених країн. Найчастіше головною причиною відставання таких країн визнається їх структурна залежність та прихована експлуатація від економічно розвиненої частки світу. Здійснюється це як у вигляді вивозу отриманих в відсталих країнах доходів, так і у формі асиметричного обміну матеріальними цінностями та інформацією. Внаслідок всього цього останні потрапляють в структурну залежність від індустріально розвинених країн, що й визначає односторонність та негативну своєрідність їх технологічного та економічного розвитку. Суттєво, що при цьому відсталі країни фактично втрачають свій державний суверенітет.

Зазначимо, що оскільки соціально-економічне відставання країн другого та третього світу фактично консервуються розвиненими державами, остільки тут блокується і розвиток демократії, а отже відбувається відчуження громадян від політики, внаслідок чого виникають різного роду соціальні і політичні конфлікти, а також формуються терористичні рухи. Взагалі, найбільш адекватною політичною формою залежного розвитку є демократичні за формою, але авторитарні за змістом маріонеточні режими, псевдодемократичні поліцейські держави, що широко використовують кланову солідарність, неконкурентні або напівконкурентні вибори, маніпулювання масовою свідомістю і електоральною поведінкою, підкупи політичних і етнічних еліт, репресії проти опозиції та таке інше.

В цілому, досвід історичного розвитку, що був накопичений після появи теорій модернізації і залежного розвитку, дозволяє зробити висновок, що ні одна з цих альтернативних концепцій не є універсальною, яку можна застосувати до усіх країн. Але їх можна використовувати для вирішення окремих задач розвитку в цих країнах. Наприклад, теорії модернізації мають певний позитив з боку пропаганди тих політичних цінностей (правова державність, політична активність громадян, конкурентні вибори, соціальна та політична справедливість тощо), до реалізації яких вони закликають. В свою чергу концепції залежного розвитку багато в чому розкривають причини існування відсталості та архаїчних форм політичного життя, визначають структурні фактори, що блокують демократичний розвиток і консервують різницю між індустріально розвиненими державами та рештою світу.

 

Політичне прогнозування

 

Коли мова йде про політичні процеси, то однією з найважливіших задач їх аналізу є політичне прогнозування, тобто науково обґрунтоване судження про вірогідні стани політичної системи та її окремих елементів в майбутньому, а також про можливі шляхи їх досягнення. Підкреслимо, що в останній час різко зросла потреба саме в якісному прогнозуванні і тому не дивно, що воно перейшло до переліку професійних занять із своїми методиками дослідження, своєю історією, своїми авторитетами.

Першими історично відомими інструментами довгострокового прогнозування були літературні твори про майбутнє, утопії та антиутопії – від творів Платона, Т. Мора, Т.Кампанелли до Дж. Оруєлла. В окрему підгрупу літературного прогнозування можна виокремити наукову фантастику XIX – другої половини XX століття. Класичними фантастами-прогнозистами є Ж. Верн та Г. Уеллс. У другій половині ХХ століття з'явилась ціла плеяда талановитих фантастів-футурологів, серед яких можна побачити І. Єфремова, А. і Б. Стругацьких, Ст. Лема, А. Азімова, А. Кларка, Р. Шеклі та інших. Ще один різновид літературного прогнозування – це наукова публіцистика у жанрі «роздуми про майбутнє» (future studies). Автори цих праць – люди добре ознайомлені з сучасними проблемами і тому здатними більш-менш вдало передбачати майбутнє.

Значним етапом в змістовному прогнозуванні майбутнього є праці, що стосуються сучасної фази соціально-економічного розвитку, яка отримала назву постіндустріального інформаційного суспільства. Тут, в першу чергу, мова йде про класичні дослідження Д.Белла та Дж. Гелбрейта.

Історію становлення сучасної практики наукового прогнозування можна продемонструвати також на прикладі так званого Римського клубу. Ця інституція, що виникла у 70-х роках ХХ сторіччя об'єднала багатьох відомих на той час вчених, бізнесменів та політиків, що вже само по собі було вдалим кроком. Дослідження клубу, що відображені в таких широко відомих працях як «Межи росту», «Людство у зворотному пункті», «Оновлення світового економічного порядку», «Цілі людства» та ін., дуже швидко продемонстрували евристичну і практичну цінність такої форми прогностичної діяльності.

Поряд зі згаданими формами прогнозування поступово почали виникати такі наукові методи передбачення майбутнього, які можна було використовувати як специфічні технології не окремими талановитими дослідниками, а широким загалом практиків. Першою технологічною методикою прогнозування, розробленою ще у 50-х роках, став метод «Дельфи». Потім з'явилися такі методи як «метод перехресної кореляції», метод типу «ПАТТЕРН», метод сценування, метод «форсайт» та багато інших.

Аналізуючи результати прогнозування майбутнього, що були отриманні за допомогою різних методів та методик не можна не побачити, що усі вони несуть ознаки національних пріоритетів. Так, наприклад, в дослідженнях американських вчених майбутнє має американоцентричні характеристики, за якими США – незмінний лідер світового розвитку, а глобалізації взагалі немає ніяких альтернатив. Окрім цього, світ розвивається минаючи катастрофічні можливості, що забезпечується саме США. Європейське політико-економічне прогнозування базується на європоцентризмі, який відстоює ідею наднаціональності, де інтереси об'єднаної Європи вищі за інтереси окремих націй. Японські прогнози, природно, базуються на японоцентризмі. Те ж саме ми можемо побачити у прогнозах вчених інших досить могутніх країн – Китаю, Індії, Росії. Інакше кажучи, в міжнародних прогнозах ми завжди можемо побачити так званий «національний уклін», що треба обов'язково враховувати, спираючись на ті чи інші футурологічні дослідження.

Якщо подивитися на діяльність прогнозування, в першу чергу політичного, більш детально, то можна побачити, що її типологія будується за різними критеріями в залежності від цілей, задач, об'єктів, проблем та т.і. Але завжди базовим критерієм визначення його цінності є відповідь на питання «Для чого розробляється прогноз?». Відповідно до цього розрізняються два типи політичного прогнозу – пошуковий та нормативний. Пошуковий прогноз – це визначення на основі існуючих тенденцій можливих станів політичного об'єкту в майбутньому. Такі прогнози виконують функцію визначення проблемних вузлів і часто публікуються в політологічній літературі. Нормативний прогноз – це визначення шляхів і термінів досягнення можливих станів політичних явищ, які розглядаються в якості цілей. Саме нормативне прогнозування є передумовою політичного управління, оскільки допомагає напрацьовувати рекомендації відносно підвищення якості тих чи інших рішень.

За критерієм впливу прогнозу на об'єкт прогнозування виокремлюються самоздійснювані та самоспростовуючі прогнози. У першому випадку прогноз так впливає на об'єкт, що він здійснюється навіть за відсутності реальних передумов для цього. У другому випадку прогноз не здійснюється завдяки саме тому, що він був сформульован у вигляді негативного сценарію і це підштовхнуло політичні сили до відповідних дій.

За критерієм терміну упередження, на який розрахований прогноз, розрізнюють оперативні (до одного місяця), короткотермінові (до одного року), середньотермінові (зазвичай до п'яти років), довготермінові ( на термін вище п’яти років і десь до двадцяти років) прогнози. Зазначимо, якщо політичні процеси вирізняються високою динамікою, то прогнози краще будувати не по якісному критерію, а за терміном. Саме тому у політології і переважають оперативне (найближчі наслідки політичних рішень) і короткотермінове прогнозування.

Безпосередньо за критерієм об'єкту політичного прогнозування наука розрізняє два напрями прогнозування – внутрішньополітичне і зовнішньополітичне. Перший напрям охоплює весь зміст внутрішньої політики. Нагадаємо, що внутрішня політика – це увесь спектр взаємовідносин між класами, націями, територіальними, релігійними, культурними та іншими соціальними спільнотами. Це також духовна форма цих взаємовідносин – політичні погляди, ідеї, настрої, забобони, політичні програми, політичні принципи та таке інше. Складний характер усього цього робить особливо актуальною необхідність передбачення розвитку цієї сфери з метою оптимізації її управління.

Необхідно розрізняти два аспекти в прогнозуванні внутрішньої політики. Перший з них пов'язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій. Цей аспект має прикладне значення і на практиці зазвичай здійснюється у процесі самої політичної діяльності. Суб'єктом прогнозу у цьому випадку є державні та політичні органи. Другий аспект внутрішньополітичного прогнозу охоплює діяльність політичних інститутів суспільства і політичні процеси, що відбуваються в країні. Розробниками такого прогнозу є наукові колективи, що спеціалізовані на вивченні політичної системи суспільства.

Зовнішнє політичне прогнозування – це прогнози у сфері міжнародних відносин та зовнішньої політики. Нагадаємо, що міжнародні відносини складаються з економічних, політичних, правових, дипломатичних, ідеологічних, культурних, науково-технічних, торгівельних, військових та інших зв'язків, що виникають між державами, народами, соціальними спільнотами, партіями, громадянськими організаціями і навіть окремими особистостями, що діють на міжнародній арені. Саме на основі політичного прогнозу формулюється оцінка загального стану в світі, регіоні, державі, вивчаються тенденції, напрями розвитку та фактори, що їх визначають. Зазначимо, що в прогнозуванні міжнародних відносин насамперед розглядаються відносини між державами, а вже потім – відносини між іншими учасниками міжнародного життя.

Оскільки політичне прогнозування є дуже складним видом діяльності, остільки воно повинно спиратися на систему принципів, що забезпечують більш-менш упорядкований його характер. До таких принципів належать принцип альтернативності, принцип системності, принцип безперервності, принцип верифікації. Принцип альтернативності пов'язаний з можливістю розвитку політичного процесу у різних напрямах, з різними взаємозв'язками та структурними відношеннями. Альтернативність не можна плутати з вірогідним характером прогнозування, оскільки останній є лише мірою підтвердження прогнозу. Альтернатива ж спирається на припущення можливості якісно різних варіантів розвитку політичних подій. Її основною практичною задачею є відокремлення реальних варіантів від тих, що за даних обставин не можуть бути реалізовані. Принцип системності прогнозування вимагає, з одного боку, розглядати політику як єдиний об’єкт, а, з другого, як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування. Основним змістом принципу безперервності є вимога постійного корегування прогнозу, що обумовлено надходженні все нової і нової інформації. Принцип верифікації спрямований на вивчення вірогідності напрацьованого прогнозу. При цьому верифікація може бути прямою, опосередкованою, консеквентною (визначеною якоюсь умовою), дублюючою та інверсною (отриманою шляхом обертання якихось аргументів на протилежні). Підкреслимо, що усі зазначені принципи не можна використовувати ізольовано, у відриві один від одного.

Наведені принципи прогнозування політичних процесів можуть бути реалізовані тільки через конкретні методи науково-прогностичних досліджень. На сьогодні ми маємо десь біля 150 методів прогнозування, які носять як загальний, так і вузько конкретний характер. Головне питання, яке виникає при використанні цих методів, полягає у визначенні спроможності того чи іншого методу для конкретної прогностичної задачі.

Якщо аналізувати методи прогнозування за критерієм рівня їх формалізації, то їх можна поділити на інтуїтивні та формалізовані. Інтуїтивне прогнозування використовується тоді, коли об’єкт прогнозу настільки складний, що врахувати вплив усіх факторів просто неможливо. У цьому випадку удаються до різних варіантів експертних оцінок – індивідуальних або колективних. Формалізовані методи прогнозування являються дієвими тільки у межах оцінки еволюційної стадії політичного розвитку, який виникає після політичного «стрибка» і який, до речі, закінчується також черговим політичним «стрибком». В цьому випадку використовуються системно-структурні методи (методи функціонально-ієрархічного моделювання, морфологічного аналізу, структурного аналізу), асоціативні методи (історико-логічний аналіз), методи випереджаючої інформації (наприклад, метод аналізу публікацій, оцінки значущості подій), метод математичного моделювання.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

 

1. Дайте визначення поняттю «політичний процес».

2. Чим визначається таке явище як політичний процес?

3. Назвіть головні стратегії прийняття та реалізації політичних рішень.

4. Якими режимами характеризується динаміка політичного процесу?

5. Які головні задачі визначає політична теорія відносно процесу політичного розвитку?

6. Які типові політичні кризи супроводжують політичний розвиток?

7. Дайте стислу характеристику такій концепції політичного розвитку як модернізм.

8. Дайте стислу характеристику такій концепції політичного розвитку як концепція залежного розвитку.

9. Які основні наслідки дав процес глобалізації світового політичного процесу?

10. Розкрийте сутність основних протиріч процесу глобалізації в сучасному світі.

11. Розкрийте зміст пошукового та нормативного політичного прогнозу.

12. Дайте стислу характеристику самоздійснюваним та самоспростовуючим політичним прогнозам.

13. На які принципи повинен спиратися науковообгрунтований політичний прогноз?

 

ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ І РЕФЕРАТІВ

 

1. Політичний розвиток України в категоріях концепції модернізації та залежного розвитку

2. Сучасні світові кризи та їх вплив на політичний розвиток України.

3. Вплив процесу глобалізації на політичний і економічний розвиток України.

4. Розкрийте зміст сценарію політико-економічного розвитку України, найбільш вірогідного на Вашу думку.

 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

(Основна)

1. Гелів С.Д., Рутар С.М. Політологія. – Львів: Світ, 2001. – 384 с.

2. Исаев Б.А. Геополітика: Учебное пособие. – С.-Пб.: Питер, 2006. – 384 с.

3. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под ред. С.А. Ланцева, В.А. Ачкасова. – С.-Пб.: Питер, 2005. – 448 с.

4. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. – К.: «Каравела». – Львів: Світ, 2001. – 344 с.

5. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 480 с.

6. Юрий М.Ф. Основи політології: навч. посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.

(Додаткова)

1. Гаджиев К.С. Геополитика. – М.: Международные отношения, 1997. – 384 с.

2. Геополітика: Підручник / А.І. Кудряченко, Ф.М. Рудич, В.О. Храмов. – К.: МАУП, 2004. – 296 с.

3. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1997. – 237 с.

4. Панарин А.С. Политология: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2002. – 480 с.

5. Панарин А.С. Стратегическая нестабильность в XXI веке. – М.: Эксмо, 2004. – 640 с.

6. Погорелый Д.Е. Политология: кредитно-модульный курс. – 4-е изд. – Харьков, 2007. – 552 с.

7. Україна в новому геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти (Кол. монографія) / За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 464 с.

8. Уткин А.И. Мировой порядок XXI века. – М.: Алгоритм, 2001. – 480 с.

 

 

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ «ПОЛІТОЛОГІЯ» ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ

СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

(МОДУЛЬ 3)

 

 

Затверджено на засіданні кафедри

соціології праці та управління.

Протокол № 9 від 24.06.2010.

 

 

Дніпропетровськ ДВНЗ УДХТУ 2011


Конспект лекцій з курсу «Політологія» (Модуль 3) для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання / Уклад.: Н.Г. Міловська, В.М. Продаймо. – Дніпропетровськ: ДВНЗ УДХТУ, 2011. –29 с.

 

Укладачі: Н.Г. Міловська

В.М. Продаймо

 

Відповідальний за випуск Л.Г.Московських, канд. філос. наук

 

 

Навчальне видання

 

Конспект лекцій

з курсу «Політологія» (модуль 3) для студентів усіх спеціальностей

денної та заочної форм навчання |

 

 

Укладачі: МІЛОВСЬКА Надія Григорівна

ПРОДАЙКО Віктор Миколайович

 

 

Редактор Л.М. Тонкошкур

Коректор Л.Я. Гоцуцова

 

Підписано до друку 10.02.11. Формат 60×84 1/16. Папір ксерокс. Друк різограф. Умовн.-друк. арк. 1,56. Облік.-вид. арк. 1,64. Тираж 60 прим. Зам. № 114. Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.

ДВНЗ УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ-5, просп. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічний комплекс ІнКомЦентру

 

ЗМІСТ

 

ТЕМА 10 ОСНОВИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ .......................................................4

10.1 МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, ЇХ СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА 4

10.2 ОСНОВНІ СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ...................6

10.3 ГЕОПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН…....8

10.4 СУТНІСТЬ ТА ТИПОЛОГІЯ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ .....11

10.5 МІЖНАРОДНА БЕЗПЕКА У СУЧАСНОМУ СВІТІ .....................13

ТЕМА 11. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО

ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ ......................................................................16

11.1 СУЧАСНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ...........................................16

11.2 ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ .............................................18

11.3 ПРОЦЕС ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНОМУ СВІТІ ........................21

11.4 ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ...................................................24

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ .........................................................................................29


ТЕМА 10 ОСНОВИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.120.174 (0.035 с.)