Типологія політичних конфліктів.

Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації. Конфлікт цінностей – зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві – праві, лібе­рали – консерватори, інтервенціоністи – ізоляціоністи та ін.) Конфлікт інтересів пов‘язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Конфлікт ідентифікації – суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності.

В об‘єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов – негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними відносно суб‘єктів – учасників конфліктів.

З погляду масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами. Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації. Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі — міжкласовим конфліктам.

Типологія політичних систем.

Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи: тоталітарні; авторитарні; демократичні.

За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють: — відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем; — закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.

Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем: англо-американськ у з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; континентально- європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою; до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою; тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.

Форми демократії: їхні сильні та слабкі сторони.

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Опоненти прямої демократі ї приводять аргументи її неефективності, вказуючи: на складність прийняття погоджених рішень; на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу; на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам; на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів: відрив депутатів від народу і їх бюрократизація; пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску; відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень; зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень; на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Форми державного устрою

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами. За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія. Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані. (всього інсувал 18, зараз -16) Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

Форми тоталітарних режимів.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм (різновидом фашизму.), комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення "народного капіталізму" і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили.. Комуністичний тоталітаризм Цей різновид тоталітаризму найбільш повно відображає характерні риси режиму, тобто приватна власність ліквідується, а отже, знищується будь-яка основа індивідуалізму і автономія членів суспільства. Фашизм. Одну з крайніх форм тоталітаризму являє фашистський режим, який, перш за все, характеризується націоналістичною ідеологією, уявленнями про перевагу однієї націй над іншими (панівної нації, раси панів і т.д.), крайньої агресивністю. Фашизм грунтувався на необхідності сильної нещадної влади, яка тримається на загальному пануванні авторитарної партії, на культі вождя. Мілітаризація, пошук зовнішнього ворога, агресивність, схильність до розв'язування воєн і, нарешті, військова експансія певним чином відрізняють фашизм від інших форм тоталітаризму. Для фашистського режиму характерні опора на шовіністичні кола великого капіталу, злиття державного апарату з монополіями, військово-бюрократичний централізм. Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.

Функції політичних партій.

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є: 1. політичне представництво соціальних інтересів; 2.соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; 3. розробка ідеолог ії, політичних доктрин і програм; 4.боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; 5.участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; 6. участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; 7. політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної с истеми; 8. формування громадської думки; 9. політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; 10. підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.