Поняття та типи політичної участі.

Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень. Поняття "політична участь" використовується для позначення різноманітних форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень. Політичній участі протистоїть така форма поведінки, як політична імобільність

М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія" виділив три можливих рівні участі у політиці: 1) професійнезаняття політикою (демонструють політичні лідери, що зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти.); 2) участь у політиці "за сумісництвом "(виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.); 3) участь у політиці "за випадком "(об'єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.).

Тип поведінки, заснований на придушенні або викривленні вільних політичних переваг і який визначається тиском зовнішніх обставин (адміністративним, партійним контролем), називається політологами мобілізаційним. І навпаки, автономна політична участь розглядається як результат раціонального і відносно вільного вибору.

За критерієм легальності прийнято виділяти конвенціональні (поведінка, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах.) та неконвенціональні форми (незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах протесту, у непокорі державній владі) політичної участі.

Предмет політології.

Політологія (грец. πολιτικός - суспільний, від грец. Πολίτης - громадянин, далі від грец. Πόλις - місто; др.-греч. Λόγος - вчення, слово), або політична наука, - наука про політику, тобто про особливу сферу життєдіяльності людей, пов'язаної з владними відносинами, з державно-політичною організацією суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких покликане забезпечити функціонування суспільства, взаємини між людьми, суспільством і державою.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві

Підходи до визначення предмета політології: 1. Інституціональний підхід -предмет політології це інститути(партії, організації…)Недоліки: Предмет політології розглядається, як формально-статичний, тобто цей підхід мало ефективний, при дослідженні динамічних політичних процесів. 2. Біхевіоризм -розглядає предмет політології, як тенденції і закономірності поведінки людей. Оснований на принципах позитивізму. Недоліки: біхевіористи не враховують внутрішні мотиви людської поведінки. 3. Підхід котрий розглядає політологію в широкому розумінні(Радугін).Політологія- це цілісна міждисциплінарна наука. 4. Шляхтун. Політологія наука про закономірності діяльності по керівництву і управлінню суспільству на основі публічної влади.

Предметом політології є закономірності взаємовідносин соціальних суб'єктів з приводу політичної влади. Звичайно, ці проблеми вивчаються не тільки політологією, але і філософією, соціологією, державно-правовою наукою і т. д. Політологія ж вивчає їх, інтегруючи в себе окремі аспекти цих дисциплін.

Принципи правової держави.

Принципи правової держави в Україні необхідно розглядати лише з позицій романо-германської правової традиції, а їх суть – не що інше, як основні ідеї, на яких базується функціонування правової держави.

Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:
1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;
2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;
3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;
4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;
5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;
7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.

До принципів, закріплених у Конституції, необхідно віднести: 1) принцип верховенства Конституції; 2) принцип здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; 3) принцип демократичної держави; 4) принцип соціальної держави 5) принцип пріоритету прав людини і громадянина над іншими цінностями в державі; 6) принцип реальної гарантованості прав і свобод громадян (); 7) принцип законності; 8) принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Причини та умови виникнення тероризму.

Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильствашляхом захоплення заручників, підпалів, убивств,тортур, залякування населення та органів владиабо вчинення інших посягань на життя чи здоров'яні в чому не повинних людей або погрози вчиненнязлочинних дій з метою досягнення злочинних цілей

Існують дві основні причини виникнення терористичних організацій у певній країні чи регіоні: А) Відсутність хоч якихось ненасильницьких механізмів розв'язання політичних, економічних, соціальних, расових тощо суперечностей між суб'єктами політичних відносин: В) Принципова відданість однієї із сторін протистояння насильницьким методам, обгрунтованим специфічною ідеологією, у сполученні з низьким рівнем її політичного впливу в суспільстві.

Виділють чотири групи причин та умов, які в певній мірі визначають виникнення та існування тероризму в сучасному світі. Першою передумовою тероризму є кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку. Друга група передумов пов`язана з революційними процесами сучасної епохи та національно-визвольними рухами, їх специфічними аспектами та проявами в останні десятиліття. Ця група факторів органічно пов`язана з попередньою, оскільки є зворотною стороною кризи політичної системи. Наприклад, лівий тероризм не можна зрозуміти без зв`язку з цими процесами. Він претендує на роль єдиного виразника та лідера революційно-демократичних процесів у сучасному світі. Третя група передумов розвитку тероризму в сучасному світі пов`язана з зацікавленістю правлячої еліти в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці. Тероризм – зручний інструмент політичної боротьби. Тероризм завжди є непрямим потенційно Четверту причину складає світопорядок перехідного періоду, який дає додаткові можливості самореалізації для міжнародного тероризму. Занепад глобальних регіональних структур міжнародної безпеки супроводжується розхитуванням та розпадом державних утворень. Їхнє місце намагаються зайняти сили, які прагнуть використати фактор нестабільності та часткової втрати контролю для прискореного вирішення власних завдань, за правило, деструктивних. Все більше з`являється подібних геополітичних прогалин, особливо у силовій сфері. Зони, де вони з`являються, стають об`єктами пильної уваги та застосування політики міжнародного тероризму.