Основні теоретичні моделі політичних систем (Д. Истон. Г. Алмонд, К. Дойч)

Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв'язку".

Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності. І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.

Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях: інституціональному (дослідження політичних інститутів); орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків: всі політичні системи мають власну структуру;політична система багатофункціональна; всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою; всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів: 1) етап перший: отримання інформації і формування блоку даних; 2)етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації; 3)етап третій: прийняття рішень; 4)етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.

Основні теорії виникнення тоталітаризму.???

Макс Вебер полагал, что возникновению тоталитаризма предшествует глубокий кризис, выражающийся в обострении конфликта между стремлением к самореализации и преобладанием внешнего мира. Начиная с XIX века, этот конфликт проявляет себя на ряде уровней: социальном (личность против народа), экономическом (капитализм против социализма), идеологическом (либерализм против демократии) и т. д. Либеральная демократия представляет собой компромисс, который достигается за счёт дифференциации сфер влияния — благодаря правовым ограничениям на власть общества и защите автономного пространства. Тоталитаризм предлагает другое решение, состоящее в ликвидации как либеральных (рыночных), так и демократических институтов. Согласно идеологам режима, тем самым исчезают предпосылки для системных конфликтов, а всё общество объединяется в единое целое.

2. Ряд исследователей тоталитаризма (Ф. фон Хайек, А. Рэнд, Л. фон Мизес и др.) рассматривают его как крайнюю форму коллективизма и обращают внимание на то, что все три тоталитарные системы объединяет государственная поддержка коллективных интересов (нации — нацизм, государства — фашизм или трудящихся — коммунизм) в ущерб частным интересам и целям отдельного гражданина. Отсюда, по их мнению, вытекают свойства тоталитарных режимов: наличие системы подавления недовольных, всепроникающий контроль государства над частной жизнью граждан, отсутствие свободы слова и т. д.

3. Социал-демократы объясняют рост тоталитаризма тем, что в период упадка люди ищут решение в диктатуре. Поэтому долгом государства должна быть защита экономического благополучия граждан, балансирование экономики. Как сказал Исайя Берлин: «Свобода для волков означает смерть для овец». Схожих взглядов придерживаются сторонники социал-либерализма, которые полагают, что лучшей защитой от тоталитаризма является экономически благополучное и образованное население, обладающее широкими гражданскими правами.

4. Неолибералы придерживаются отчасти противоположной точки зрения. В своём труде «Дорога к рабству» (1944 г.) Ф. фон Хайек утверждал, что тоталитаризм возник в результате чрезмерного регулирования рынка, которое привело к потере политических и гражданских свобод. Он предупреждал об опасности плановой экономики и полагал, что залогом сохранения либеральной демократии является экономическая свобода.

5. Американский политолог Джеймс Скотт выделяет четыре необходимых условия для «апокалипсиса в отдельно взятом государстве»:

- модернистские идеи переделки мира;

- наличие достаточно сильного аппарата для проведения этих идей в жизнь;

- жестокий кризис общества;

- неспособность общества сопротивляться.[42]

6. Теория тоталитарного общества Франкфуртской школы. Франкфуртская школа — критическая теория современного (индустриального) общества. Основные представители: Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, Э. Фромм, В. Беньямин. Представители данной школы считали, что буржуазное классовое общество в XX веке превратилось в бесклассовую систему, в которой предприниматели более не руководствуются законами рынка, а к революционным преобразованиям стремятся маргинальные течения[43]. Согласно философам франкфуртской школы, современное общество технократично и существует за счет навязываемого культа потребления. По их мнению, культурная унификация, снижение критического мышления и дальнейшее стирание грани между приватным и публичным существованием влекут за собой тоталитаризм.

 

Основні форми правління.

Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).

Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються.

Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.

Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані. У парламентських республіках:
- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; - уряд підзвітний парламентові; - парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.
У президентській республіці: - президент обирається всенародне або за особливою процедурою; - президент є главою держави і здійснює виконавчу владу; - законодавча влада належить представницькому органові (парламентові); - президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент).

Основні функції політики.

Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології^[4] виділяють такі функції політики: 1) керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку; 2) забезпечення захисту основних прав людини; 3) управлінська (політичне керівництво суспільством); 4) інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем; 5) регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин; 6) теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства; 7) сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів; 8) нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві; 9) соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище; 10)забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості; 11)забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи; 12) гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верствсуспільства.