Тема 5. Сучасні ідейно-політичні течії

План:

Ідеологія та її концептуальні засади

2. Типи ідеологій

Ключові слова і терміни: доктрина, консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, ідеологія, неолібералізм, соціалізм, анархізм, екстремізм, клерикалізм.

Світогляд — (англ.: world-outlook) філософське сприйняття людиною навколишнього світу; система життєвих цінностей, переконань, ідеалів, поглядів індивідуума на об’єктивний світ та своє місце в ньому.

Ідеологія завжди базується на світогляді, але спрямована на його перетворені.

Ідеологія — (грец.: idea - поняття, logos - знання) система форм суспільної свідомості (поглядів та ідей) певної соціальної спільноти, в якій усвідомлюється та оцінюється її відношення до соціальної дійсності, а також містяться цілі та програми соціальної та політичної діяльності, спрямованої на закріплення або перетворення існуючих суспільно-політичних відносин. Ідеологія починається з віри в те, що суспільство може жити краще, аніж є насправді. Фактично, це є план удосконалення суспільно-політичного устрою.

Політична наука не має усталеного уявлення щодо природи, джерел виникнення та сутності ідеологій. Існують декілька основних концепцій, що намагаються пояснити генезис ідеологій та їх суспільну роль.

Перша концепція, що отримала назву «концепція напруження», пов’язує виникнення ідеології з кризовими, критичними моментами у розвитку суспільства.

Друга концепція розглядає ідеологію як форму віровчення, що служить інструментом обґрунтування та захисту панівних суспільних інтересів.

Третя концепція визначає ідеологію як інструмент обгрунтування інтересів соціальних спільнот та мобілізації індивідуумів на їх відстоювання.

Четверта концепція, що отримала назву функціонального підходу, трактує ідеологію як інструмент соціальної інтеграції, ідентифікації та мобілізації. В такому розумінні ідеологія становить собою ціннісну систему, що визнається великою кількістю людей та об’єднує їх у соціальні спільноти, оскільки значною мірою саме на засадах ідеологічної прихильності відбувається реальна політична соціалізація та об’єднання людей навколо відповідних гасел та ідей, спонукання їх до певних політичних дій (класичний приклад – український Майдан зими 2004 р.).

Типи ідеологій

Однією з найвідоміших класифікацій ідеологій є розподіл за ідейно-політичним спектром як логічно впорядкованою сукупністю політично значимих ідеологічних течій та напрямків і їх носіїв (політичних партій та рухів), що активно впливають на політичні процеси у суспільстві. За ідеологічним спектром розрізняють лівих, центристів та правих.

Крайній лівий фланг займають ліві екстремісти, що орієнтуються на силові, нелегітимні та протиправні методи політичної боротьби за комуністичні ідеї вирівнювання, націоналізацію та ліквідацію інституту приватної власності.

Далі знаходяться радикали, що є прибічниками революційних і радикальних методів перетворення суспільства на комуністичних та соціалістичних принципах.

Соціалізм — політична ідеологія, що відстоює в якості основних пріоритетів ідеали суспільної (колективної) власності, колективізму, егалітаризму та всезагальної рівності, широкого державного регулюючого втручання у різні сфери життєдіяльності.

Ще далі – власне ліві: комуністи та соціалісти. Втім, розмаїття соціалістичних партій та течій таке, що частина з них разом з соціал-демократами та комуністами складає лівий центр. Загальними поглядами лівої частини спектру є пріоритет рівності, свободи, прав людини, сильні соціальні програми, регулююче втручання держави у суспільно-політичне життя та економіку.

Анархізм – являє собою сукупність політичних орієнтацій і течій, які відносяться до держави, як до джерела війни репресій, соціального паразитизму, тому руйнування держави розглядається як головна передумова радикального удосконалення суспільних відносин. Анархісти негативно ставляться до існування політичних партій, суспільних організацій, оскільки їх діяльність спрямована на завоювання влади держави. Анархісти відстоюють ідею використання терору як способу боротьби проти держави.

Центристи поділяються на лібералів, які переконані у поступовому еволюційному розвитку суспільства за допомогою обережних реформ та поміркованих, що погоджуючись із існування недоліків дуже обережно ставляться до найменших реформаторських зусиллях, вбачаючи в них загрозу погіршення соціально-політичного стану суспільства.

Лібералізм — (лат.: liberalis - вільний) політична ідеологія, що відстоює в якості основних пріоритетів індивідуалізм, права та свободи людини, правову й політичну рівність, терпимість та плюралізм як головні принципи соціально-політичної взаємодії, широку участь громадян у політиці через різноманітні форми представництва

Правий центр займають лібералісти, які відстоюють максимізацію індивідуальної свободи, насамперед свободи особистого вибору та рівних можливостей, обмеження державного втручання у соціально-економічну сферу, принцип вільної конкуренції у всіх сферах життєдіяльності.

Неолібералізм – прибічники якого відстоюють розуміння обмеженості ринку, як єдиного механізму регулювання економічних і суспільних відносин, хоча основою його господарства ними визнається ринковий механізм і вільна конкуренція, але роль держави в цьому значно обмежена. Вона тільки підтримує умови регулювання економічної рівноваги та передачі інформації про стан кон’юнктури забезпечення головних соціальних послуг.

Класичні праві – консерватори – виступають за збереження існуючих владних відносин, елітизм, авторитет та недоторканість приватної власності, обмеження державного регулювання та соціальних програм, рівність можливостей. Вони негативно відносяться до будь-яких перетворень ліберального спрямування. Далі знаходяться традиціоналісти, котрі протиставляють сучасним цінностям традиціоналістським сприймають суспільство як продукт органічного соціально-історичного розвитку, якому протипоказані волюнтаристські експерименти. Традиціоналістам притаманна стриманість по відношенню до ідеї свободи для мас та апологетизація елітизму й суспільної ієрархічності як наслідків вродженої нерівності людей.

Консерватизм — (лат.: conservare – охороняти, зберігати) політична ідеологія, що відстоює в якості основних пріоритетів підтримку морально-етичних засад суспільства, існуючих політичних інститутів та традиційних цінностей, природну еволюційність розвитку суспільства, стабільність і порядок.

Неоконсерватизм – синтезує ідеї традиційного консерватизму та деякі положення ліберальної соціалістичної та інших доктрин і відстоює пошук «золотої середини» між абсолютним пріоритетом ринкових відносин та повною державною регламентацією.

Технократизм – сукупність теорій та основаних на них методів трактування із засобів вирішення політичних проблем, які витікають із впевненості в тому, що технічна еволюція здійснює вирішальний вплив на подальший розвиток політичної системи.

 

Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник ("Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз", 1995), В.Гриньов ("Нова Україна, якою я її бачу", 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв ("Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути", 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тотальної "українізації" та "вестернізації" ("американізації"); збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення "згори" соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації - Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв, В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства ("Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств", 1995; "Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз", 1996; "Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби", 1997). Так, зокрема, М.Томенко (основна праця - "Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії"", 1995) виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму (або "сучасного українського традиціоналізму") та утворення руху "нової демократії", ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень - консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.