Тема лекції. Сутність політичних партій партій та їх роль у політичній системі суспільства.

Слово "партія" побутувало ще у часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського partis, що означає "частина". До початку XVIII ст. слово "партія" вживалося у негативному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефініції цього поняття. Відомий американський політолог Ж. Лапаломбара пропонує при визначенні "політичної партії" вказувати на чотири ознаки:

1) як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;

3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);

4) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — від голосування за неї до активного членства.

Французький політолог Жан-Луї Кермон дає таке визначення: "партії—це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог", 3 такими істотними ознаками партії можна погодитися і взяти їх за основу, аналізуючи партійну систему і партійні процеси в Україні.

Існують різні погляди на історію становлення партій. Континентальні європейські політологи здебільшого вважають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого права, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французької революції є лише прообразами партій. Англо-американські політологи наполягають на тому, що відлік партій у сучасному розумінні треба вести від XVII—XVIII ст., зокрема, коли в 70—80 роках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії — торі та віги.

Виникнення партій пов'язане з особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М. Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок виборчих кампаній, інші (комуністичні партії) з'явилися в нелегальних умовах боротьби проти політичного ладу в XIX ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового руху, четверті (християнсько-демократичні) — з католицького, п'яті (об'єднання на підтримку республіки) — з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворення партійних коаліцій (коаліції лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великій Британії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом — з християнськими демократами в Німеччині).

У країнах Східної Європи і СНД партійне життя характеризується політичною диференційованістю, коли на підставі розпаду масових об'єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп.

У багатьох країнах "третього світу" вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

1) ідеологічну (розробка ідеології і поширення її серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соціальних груп, категорій індивідів, передбачає їх об'єднання навколо засвоєння певної системи цінностей, норм);

2) наукову (розробка партією різних соціальних проектів, технологій виборчої кампанії, законопроектів, програм соціально-економічного, політичного, духовно-культурного розвитку, адміністративно-управлінських процедур на основі функціонування інформативно-аналітичних центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лабораторій, бібліотек);

3) участі у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та підготовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської та адміністративно-управлінської), створення "тіньових кабінетів", моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);

4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а також пошук управлінських моделей його здійснення, формування громадської думки для підтримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами і соціальної бази для здійснення владного статусу);

5) представництво соціальних інтересів (партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, надає їм політичне спрямування через різні засоби комунікацій, коригує власний політичний курс відповідно до їхніх інтересів).

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні та неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні й неоліберальні, консервативні та неоконсервативні, фашистські й неофашистські. Типологія партій передбачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, центристські, праві. Такий поділ бере початок з часів французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї ліворуч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в центрі — помірковані (жирондисти), а праворуч — прихильники збереження монархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір цінностей, що зберігаються упродовж століть. Скажімо, лівим властиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієнтації, прагнення до рівності та прогресу, праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Тому невипадково Ф. Готель назвав лівих "партією руху", а правих — "партією порядку". Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неоконсерватори), праві (неофашисти).

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платформах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються.

Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні й навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії та використовували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал-демократичні партії, які використовували "ліберальні" цінності. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення політичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентристської орієнтацій.

Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем: удосконалення державних і правових інституцій, соціально-економічна стратегія, духовно-культурна політика. Кожний із цих блоків можна розбити на вужчі. Наприклад, державні й правові інституції включають такі напрями, як визначення форми державного устрою і правління, діяльність адміністративно-виконавчих, представницьких і судових органів, військово-політичну доктрину, зовнішньоекономічну стратегію.

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії виникли на початку XX ст. на основі електоральних комісій "у низах" та парламентських груп "у верхах". Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно підчас передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко Ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності та лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного І фашистського типів — суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифікація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових партій.

Ж. Шарло доповнив типологізацію М. Дюверже третім типом — партіями виборців. Цей тип партій, з одного боку, характеризується виборчим прагматизмом, але не створює мережі організованих прихильників на зразок кадрових партій, а з іншого — має централізовану масову організацію, проте не вимагає від своїх членів постійної участі у партійному житті. Такими є сучасні партії центристського спрямування.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.

Перший організаційний тип характеризується суворо фіксованим членством, чітко окресленою централізованою владою, відокремленістю апарату від рядових членів партії. Такі партії після війни у Франції, Німеччині, Італії почали втрачати підтримку громадськості. Нині в країнах Заходу централізованими є партії лівої ідеологічної орієнтації, а в посткомуністичних країнах — ліві, правоцентристські та праві партії.

Багатьом консервативним і ліберальним партіям Заходу властивий децентралізований організаційний принцип. Найбільш яскраво ця структура виражена у партії зелених.

Фракційність чітко простежується у ліберально-демократичній партії Японії, яка перебуває при владі від 40-х років XX ст. Кожна фракція має організаційну автономію при координації загальнопартійного керівництва і конкурує з іншими. Фракційність характерна і для соціалістичної партії Франції.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на авангардні та парламентські. Авангардні партії, які висували претензії на керівництво всім народом, вдавалися до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Часто діяльність цих партій межує з порушенням законів. Хоча відкрито у правових державах вони не афішують своїх дій. Тип партій, які відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом, найбільш поширений серед ультралівих і ультраправих.

Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти. За юридичним статусом партії бувають легальні та нелегальні; за географічною поширеністю і густотою організації — регіональні, що діють у певному регіоні; національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави; наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури. Владний статус передбачає представництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

Що стосується соціальної основи й електорату, то до середини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії, за термінологією західних політологів, "партії для всіх".

Дж. Сарторі доводить, що партія не репрезентує, а відображає соціальну групу, тобто соціальним складом вона дуже близька до ціннісних орієнтацій тих, хто голосує за цю партію. Скажімо, якщо в партії переважають підприємці, то, очевидно, вона користуватиметься здебільшого підтримкою тих виборців, які поділяють психологію та ідеологію підприємництва. Проте саме цей момент дає змогу партії якоюсь мірою (залежно від рівня політичної культури) відстоювати інтереси власного електорату. Це досить виразно простежується у посткомуністичних країнах.

Важливою проблемою є правова інституціоналізація партії, тобто законодавче оформлення і регламентування її діяльності. Уперше правове санкціонування партій здійснено в конституціях Чехословаччини (1 жовтня 1920 р.) та Австрії (29 червня 1920 р.).

Законодавче регулювання партійної діяльності в різних країнах здійснюється по-різному. У цьому зв'язку їх можна поділити на три групи:

1) країни, де порядок утворення партії взагалі не регулюється законом, оскільки це — приватна справа громадян (Велика Британія);

2) країни, законодавство яких не вимагало формальної реєстрації партії, хоч вона може набути юридичного статусу лише у випадку представлення визначених документів у компетентні органи (Австрія, ФРН);

3) країни, правові системи яких передбачають обов'язкову реєстрацію (Україна, Росія).

Законодавство багатьох країн зобов'язує, щоб партії будувалися на демократичних принципах, регулярно оприлюднювали основні партійні документи, склад керівництва, відомості про джерела фінансування та використання коштів.

У більшості країн здійснюється державне фінансування партій для обмеження можливостей підкупу партійної еліти зацікавленими групами. Існують способи розподілу державних коштів: залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, США) та від кількості мандатів у парламенті (Данія, Швеція, Фінляндія, Франція, Бразилія).

Практикується і змішаний спосіб (Велика Британія, Іспанія). Крім цього, у деяких країнах частина дотацій (у Бразилії —10%, Італії — 15 % від загальної суми) розподіляється порівну між усіма партіями в парламенті. В Австрії, Італії, Іспанії крім дотацій, отриманих відповідно до результатів голосування, виділяються спеціальні кошти для парламентських партійних фракцій.

Партійну систему треба розуміти як сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у певній політичній системі.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

1) тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні та мультипартійні;

2) тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);

3) семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована;

4) типова система А. Лейпхарта, який поділяє партійні системи за способом утворення коаліцій на підставі їхнього ставлення до існуючих у суспільстві протиріч: лівоцентриська, правоцентристська, ліво-права, лівоцентристсько-права.

Класифікація Дж. Сарторі, на відміну від інших класифікацій, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній системі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослідженнях як найдосконалішу.

Однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеччині, а також у колишньому Радянському Союзі. Нині вона існує в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія).

Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також — наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система існувала у соціалістичних країнах Східної Європи,

Система домінування передбачає довготривале (протягом декількох термінів парламентських виборів) керівництво державою однієї партії, яка має достатню парламентську більшість для формування уряду. Ця партійна система мала місце у Швеції, де у 1932—1976 рр. та у 1982—1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955—1994 рр. незмінно формувала уряд.

Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Велика Британія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великої Британії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну.

У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формувала соціалістична партія, а зараз — консервативна.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як, наприклад, у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХДС — ХСС), а зараз — соціал-демократів і зелених.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представлення у парламенті згідно з результатами виборів, як, наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку республіки (ОПР), лівої опозиції — комуністи (ФКП), а правої — неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції — комуністам (ІКП), правої — італійському соціальному рухові — національним правим силам (ІСР — НПС).

Атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі й частково збереглася у деяких із них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки; існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада перебуває у руках військової верхівки.

А. Лейпхарт на підставі аналізу партійного життя у 21 країні світу виділив сім типів суперечностей, за якими можна типологізувати партійні системи: 1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних пріоритетів щодо державної чи приватної власності, сильної чи слабкої ролі уряду в економічному регулюванні, підтримки чи опозиції щодо перерозподілу суспільного продукту від багатих до бідних, розширення чи зменшення соціальної допомоги; 2) релігійні — ставлення до релігійних організацій і релігійних цінностей (Ізраїль, Японія, Австралія); 3) культурно-етнічні — відстоювання тих чи інших етнічних груп (Бельгія, Канада, Швейцарія, Швеція, Фінляндія); 4) між містом і селом — репрезентації інтересів сільського або міського населення (наприклад, Швейцарська народна партія — партія, яка виражає здебільшого інтереси сільських верств населення); 5) щодо підтримки режиму — опозиції або захисту існуючого режиму (мало місце у 1945— 1980 рр. у тих країнах, де діяли комуністичні партії, — Франції, Італії, Японії); 6) у міжнародній політиці — ставлення до процесів інтеграції і глобалізації; 7) індустріальні та постіндустріальні — ставлення до традиційних цінностей епохи індустріалізму і постіндустріальних цінностей — партисипітарної демократії (демократії участі) та інвероументалізму (якості життя та навколишнього середовища).

Урахування цих аспектів дало б змогу порівняти концептуальну модель партії з фактичною інформацією про неї. Такий підхід на Заході відображений у проекті К. Джанді, котрий здійснив спробу побудувати універсальну модель партії, яка відображала б одночасно її ідеологію, організаційну структуру, соціальний склад, її відносини з владою, іншими партіями.

Розділ 14. ВИБОРЧА СИСТЕМА

• Основні принципи функціонування виборчого права.

• Структура виборчої системи,

• Типи виборчих систем.

Виборча система від XIX ст, функціонує в рамках виборчого права, яке пройшло складну еволюцію демократизації. Якщо на етапі зародження виборче право передбачало високий майновий ценз, через що тільки невеликий відсоток (3—8 %) населення брав участь у виборах, то вже від середини XX ст. дедалі більше категорій населення наділялося виборчими правами.

На початку Першої світової війни прямий майновий і податковий ценз для активного виборчого права зберігався у небагатьох країнах. На сучасному етапі розвитку виборчого права майновий ценз відсутній, однак зберігається віковий та ценз осідлості. Спочатку треба сказати, що існує активне і пасивне виборче право, а потім — про різницю між цими видами.

У розвинених країнах Заходу існує різниця між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом, а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права становить 18 років, для пасивного — 21 рік, у Франції відповідно — 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США та деяких інших країнах 18—21 рік, у Японії — 20 і 25 років. У Фінляндії та Швейцарії віковий ценз для активного і пасивного виборчого права однаковий. Щодо виборів до верхньої палати, то віковий ценз для пасивного виборчого права значно вищий, ніж до нижньої палати. У США він становить ЗО років, Бельгії, Італії — 40, Франції — 25, Японії — ЗО років.

Ценз осідлості запроваджено у багатьох країнах. У США він становить місяць, в Австралії, ФРН та Японії — три, у Канаді та Фінляндії —• 12 місяців. Цей термін передбачає обов'язковість проживання виборця на території відповідного округу. Крім вимоги певного терміну проживання на території виборчого округу, виборче право деяких країн встановлює і термін проживання у цій країні. Наприклад, у Норвегії та Ісландії для активного виборчого права термін осідлості становить п'ять років, у Австралії — півроку.

Виборче право цивілізованих країн на сучасному етапі можна вважати загальним, за винятком деяких оптимальних обмежень. Майнові, статеві, а також освітпі цензи у виборчому праві відсутні, хоч час відміни деяких із них можна віднести до повоєнного періоду. Скажімо, у США до 1964 р. існував податковий ценз, а до 1970 р. — ценз грамотності.

Крім вікового цензу і цензу осідлості, існують певні обмеження для громадян, які скоїли злочини або відбувають тюремне ув'язнення. Деякі країни, зокрема Франція, Велика Британія, як певне обмеження для громадян встановлюють виборчу заставу. Вона повертається лише тоді, коли кандидат у депутати набере передбачену законом кількість голосів.

Наприклад, у Великій Британії виборча застава становить 500 фунтів стерлінгів. Вона може бути повернена кандидатові у депутати, коли той набере п'ять відсотків від загальної кількості голосів.

У деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у голосуванні, в Австрії та Греції — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявлення громадян.

Крім принципу загальності, виборче право зарубіжних країн закріплює принцип рівності. Це означає, що кожний виборець має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому передбачається створення рівних за чисельністю виборчих округів. У багатьох країнах встановлюється мінімум, а інколи — максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від встановленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи збігаються з адміністративно-територіальними одиницями.

У Великій Британії, наприклад, найбільший за кількістю населення округ перевищує найменший у чотири рази. Деякі правлячі партії намагаються шляхом різноманітних маніпуляцій з виборчими округами забезпечити собі більше представництво. Ця практика дістала назву "джерімендер" — за прізвищем губернатора штату Масачусетс — Джері, який за рахунок перекроювання округів забезпечив своїй партії втричі більше представництво.

Подібне спостерігається і нині, оскільки правлячі партії з допомогою визначення структури округів прагнуть дістати перевагу у "своїх округах".

Виборча система є сукупністю передбачених виборчим законодавством механізмів та процедур, пов'язаних із формуванням органів влади. У вужчому розумінні виборча система має лише ті елементи, які пов'язані з типом виборчого округу, способом голосування, методом трансформації голосів у мандати.

Виходячи із аналізу літератури з цієї проблематики, структуру виборчої системи можна подати в такому вигляді:

— тип виборчого округу;

— об'єкт голосування;

— спосіб голосування;

— метод трансформації голосів у мандати;

— метод трансформації залишків голосів у мандати.

Виборчі округи поділяються на: одномандатні та багатомандатні залежно від кількості мандатів, виділених на округ; національні та регіональні за способом формування партійних списків; мажоритарні та пропорційні залежно від того, кого обирають виборці: партію, блок чи особу (навіть, якщо вона представляє партію).

Об'єктом голосування можуть бути: особи як представники партії, так і самовисуванці, які балотуються по одномандатному округу; особи, як представники партії, так і самовисуванці, які балотуються у багатомандатних округах (Японія); партійні списки у національному багатомандатному округу; партійні списки у регіональних округах; партійні списки і окремі кандидати в списках.

Якщо ми звикли до одного типу голосування, в рамках якого виборець має лише один голос, то світова практика знає декілька типів голосування:

— категоричне — виборець голосує за одного кандидата або партію;

— альтернативне — виборець має декілька голосів, але менше, ніж мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку (1-ше місце, 2-ге місце, 3-тє місце);

— кумулятивне — виборець має стільки голосів, скільки є мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку, як в рамках одного партійного списку, так і багатьох партійних списків.

Щоб визначити кількість мандатів, які партія отримує внаслідок подолання виборчого бар'єру (виборчий бар'єр може становити від 1 до 12 %), треба голоси виборців, поданих за партії, поділити на кількість мандатів. Світова виборча практика передбачає декілька типів визначення виборчої квоти:

— звичайну, де кількість голосів виборців, поданих за партії, ділиться на кількість мандатів;

— Хагенбах-Бішофа, яка визначається за формулою (У/(8 + + 1)), де V — кількість голосів, поданих за партію, а в — кількість мандатів;

— Друпа — визначається за формулою (У/(в + 1) +1).

Отже, підрахунок голосів здійснюється на підставі вказаних типів квоти. Однак після розподілу мандатів на підставі квоти треба розподілити залишки, які дають змогу партії отримати ще декілька мандатів. У літературі виділяють декілька методів підрахунку залишків, трансформацію їх у мандати:

— метод пропорційності, де партія отримує від нерозподілених голосів ту частку, яка відповідає її загальній кількості попередньо розподілених мандатів;

- метод найбільшого залишку дає змогу отримати додаткові мандати тим партіям, залишок голосів яких (унаслідок певних обчислювальних процедур) буде найбільший;

— метод д'Хондта дозволяє одержати додаткові мандати тим партіям, які мають "найбільші середні", отримані внаслідок ділення залишкових голосів на кількість дільників, що відповідає кількості мандатів;

— метод Сен-Лаге — подібний до попереднього за винятком процедури визначення "найбільшого середнього", яка передбачає залишкові голоси ділити на непарні дільники (1, 3, б).

На основі виборчого права та структури виборчої системи можна виділити декілька типів виборчої системи. Світова практика знає такі типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.

Куріальна система існувала на початку XX ст. в Австрії та Росії. Вона передбачала поділ виборців на окремі курії, кожна з яких мала своє представництво в парламенті. Наприклад, у Австрії за законом 1873 р. виборці поділялися на п'ять курій: землевласників, торговельних і промислових палат, сільських громад, міст і загального виборчого права. Для кожної курії із загальними цензами активного виборчого права визначалися спеціальні цензи для групи виборців окремо. Зокрема, для представників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, курій міст і сільських громад — сплачувати встановлений податок, курій торговельних і промислових палат — бути членами цих палат, курій загального виборчого права — 6-місячний ценз осідлості.

Така виборча система існувала в 1905 р. у Росії і дещо в модифікованому вигляді в СРСР у часи Горбачова, де компартія, профспілки і наукові установи мали свою квоту депутатів на з'їзді Рад СРСР.

Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів, отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант багатомандатності округів. Він застосовується на виборах до місцевих органів влади у Великій Британії, Новій Зеландії та Японії. У цих країнах виборець має стільки голосів, скільки вибирається депутатів від округу (за винятком Японії, де виборець має менше голосів, ніж потрібно обрати депутатів). Мажоритарна система поділяється на такі види: 1) абсолютної більшості; 2) відносної більшості; 8) преференційна виборча система. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості передбачає обрання кандидата депутатом, якщо він набрав більше 50 % від загальної кількості поданих в окрузі голосів. При повторному голосуванні треба набрати для перемоги більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні (діяла до 1998 р).

При мажоритарній виборчій системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який набере більшість голосів. Тут може існувати нижній поріг потрібної кількості голосів (12 або 25 %). Така виборча система зберігається у США, Великій Британії, Канаді.

Преференційна виборча система застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримує кількості голосів відповідно до встановленої квоти, то другий тур не відбувається. Замість нього відбувається процедура підрахунку голосів згідно з якою, з усього списку кандидатів вилучається той, хто набрав найменше перших місць. Голоси вибулого кандидата передаються в певному порядку тому кандидату, який набрав найбільше перших місць. Ця процедура може охоплювати декілька етапів і тривати доти, доки потрібна кількість кандидатів не набере кількості голосів, що відповідає квоті.

Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характеризується тим, що вибори відбуваються у два етапи. На першому етапі проводяться первинні вибори — "праймеріз", у процесі яких кожна партія висуває своїх представників у кандидати в президенти і затверджує на своєму з'їзді ту кандидатуру, яка отримала на цьому етапі виборів перемогу над іншими претендентами цієї партії.

На другому етапі формуються кандидати в члени виборників шляхом висування єдиним списком комітетами політичних партій із 50 штатів.

Кількість членів колегії виборників залежить від кількості сенаторів, членів представників конгресу США, вибраних із певного округу, і тому в кожному штаті кількісний склад колегії виборників не однаковий (від 8 до 20). Від федерального округу Колумбія обирається 3 виборники. Кількість виборників на федеральному рівні повинна дорівнювати 538 осіб (435 + + 100 + 3).

При виборах виборників, де кожний штат є округом, усі місця в колегії виборників отримує той партійний список виборників, який отримав найбільшу кількість голосів на виборах, а виборники від інших партій не отримують жодного місця.

Пізніше виборники збираються в інших штатах і голосують бюлетнями за президента і віце-президента. Вважається обраною кандидатура, яка набрала абсолютну більшість голосів (270 і більше).

Мажоритарна виборча система сприяє успіхові великих впливових партій, які мають розгалужену структуру в більшості виборчих округів. Вважається, що мажоритарна система таким чином забезпечує стабільність парламентів і урядів.

Недоліком її є те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. У результаті таких виборів трапляються випадки, коли парти виграють вибори за кількістю голосів виборців, а програють їх за кількістю отриманих мандатів. Наприклад, у 1981 р. Лейбористська партія Великої Британії виграла вибори за кількістю голосів, але програла Консервативній партії за кількістю мандатів.

Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподілом мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу. Характерним для пропорційної виборчої системи є те, що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-друге, здійснюється умовне передання голосів. Виборчий метр — це найменша кількість голосів, потрібна для обрання одного депутата. Умовне передання голосів означає, що голоси, подані за кандидата понад те число, яке відповідає виборчому метру, обов'язково зараховується іншому кандидатові, який не набрав потрібної кількості голосів.

Вибори за пропорційними списками проводять тільки у багатомандатних округах, оскільки навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома депутатами.

Здебільшого межі виборчого округу збігаються з межами великої адміністративно-територіальної одиниці — області, штату, провінції, землі.