Розділ 12. Регіональні структури влади та місцевого самоврядування

• Регіональні структури влади.

• Структура та функції місцевого самоврядування.

• Типи та моделі місцевого самоврядування.

Важливе місце в політологічній науці посідає з'ясування ролі та місця регіональних структур влади. Розглядаючи це питання, треба виділити два підходи: згідно з першим, регіональні структури містять у собі суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні та національно-територіальні автономії та територіальні громади в унітарних державах (наприклад, регіон, департамент у Франції); згідно з другим — тільки суб'єкти федерації та автономії.

У нашому розумінні регіональні структури влади охоплюють: 1) державні утворення — суб'єкти федерації; 2) адміністративно-територіальні та національно-територіальні автономії; 3) органи регіонального самоврядування. Суб'єкти федерації за політико-правовим статусом є державними утвореннями, які частково наділені ознаками суверенітету, тобто мають конституцію, парламент, уряд, іноді судову систему, громадянство, а також військові формування (наприклад, у США), державні символи — герб, прапор, гімн. Суб'єкти федерації мають також паритетне або пропорційне представництво у верхніх палатах національних парламентів. Проте вони не наділені правом виходу з федерації — сецесії; їхні конституції не повинні суперечити федеральним конституціям; їм не належить пріоритет у законодавчій сфері; заборонене або істотно обмежене право здійснювати самостійно міжнародну політику (за винятком зовнішньоекономічної діяльності і то, як правило, з дозволу федеральних органів).

Території суб'єктів федерації мають різні назви — штати (США, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Югославія), кантони (Швейцарія). Серед таких державних утворень існують так звані асиметричні федерації, які передбачають різні найменування суб'єктів федерації: республіки, області, міста федерального значення, а також автономні області й автономні округи (Росія).

У федеративних державах існує механізм розмежування компетенцій (кола владних повноважень у тій чи іншій сфері суспільної діяльності) між державними органами й органами суб'єктів федерації. В правовій літературі виділяють декілька видів компетенції: виняткова федеральна компетенція; виняткова компетенція суб'єктів федерації; спільна (конкуруюча) компетенція федерації та її суб'єктів; залишкова компетенція.

До виняткової компетенції федерації належать ті владні повноваження, якими наділені тільки федеральні органи, хоч вони можуть делегувати окремі права органам суб'єктів федерації. Федеральна компетенція, як правило, має такі владні повноваження: визначення принципів суспільного і державного ладу суб'єктів федерації; застосування конституційних засобів примусу щодо суб'єктів федерації у випадку порушення ними федеральної конституції і законів; забезпечення суспільної безпеки суб'єктів федерації; оборона; федеральна судова система; оголошення війни; міжнародна політика; федеральне громадянство; федеральна фінансово-бюджетна і монетарна політика; захист авторських і винахідницьких прав; федеральний залізничний транспорт і повітряний простір, пошта та зв'язок тощо.

Виняткова компетенція суб'єктів федерації передбачає тільки ті владні повноваження, якими наділені її органи й органи місцевого самоврядування; допускається, що в межах цієї компетенції можуть мати повноваження й федеральні органи.

Виняткова компетенція суб'єктів федерації передбачає: прийняття конституції; формування законодавчих, виконавчих і судових органів суб'єктів федерації, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування; діяльність фінансово-бюджетної системи.

Спільна компетенція федерації та її суб'єктів полягає в тому, що владні повноваження в тій чи іншій сфері належать як органам федерації, так і органам суб'єктів федерації та органам місцевого самоврядування. У цій сфері компетентні повноваження можуть бути розподілені таким чином: федерація видає закони в певній сфері, а суб'єкти федерації забезпечують їх виконання; федерація видає основні рамкові принципи законодавства, а її суб'єкти—конкретні закони; органи суб'єктів федерації видають закони з питань, які не врегульовані федеральним законодавством (конкуруюча компетенція). Однак у будь-якому випадку правові акти суб'єктів федерації не можуть суперечити федеральному законодавству. До спільної компетенції федерації та її суб'єктів можна віднести також такі повноваження: ратифікація змін і доповнень до конституції (США); цивільне, кримінальне і трудове право; виконання вироків; судоустрій і судочинство; адвокатура і нотаріат; законодавство про спілки і зібрання; охорона культурної спадщини; освіта, культура і охорона здоров'я; контроль за дотриманням конституції та законів: соціальна допомога малозабезпеченим, інвалідам і безробітним.

До залишкової компетенції належать ті повноваження, які не визначені федеральною конституцією і шляхом конституційної презумпції можуть бути віднесені до будь-якої із вище перелічених компетенцій.

У світовій юридичній практиці існує низка варіантів поєднання цих компетенцій: 1) конституція визначає лише виняткову компетенцію органів державної влади, а органи суб'єктів федерації наділені лише залишковою компетенцією (США, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Австрія); 2) конституція визначає дві сфери виняткової компетенції — сферу федерації і сферу суб'єктів федерації з наступним переліком повноважень кожної з них (Канада); 3) конституція встановлює дві сфери компетенції — виняткову для федеральних органів і спільну (Німеччина, Росія). Суб'єкти федерації можуть приймати нормативні акти відповідно до федеральних законів; 4) конституція встановлює три предметні сфери компетенції — виняткову компетенцію федерації, виняткову компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та її суб'єктів (Індія); 5) конституція Австрії встановлює чотири варіанти співвідношення компетенцій між федерацією і її суб'єктами: а) виняткова компетенція федерації у законодавчій і виконавчій діяльності; б) законодавча діяльність віднесена до компетенції федерації, а виконавча — до компетенції земель; в) федерація видає загальні принципи законодавства, а землі видають конкретні закони і здійснюють їх виконання; г) законодавство і виконання законів належить до компетенції земель.

Наступним типом регіональних структур є автономії, У політико-правовій літературі під автономією розуміють самоврядування певної території в державі, що має деякі законодавчі повноваження з питань місцевого значення. Між суб'єктами федерації й автономією існують певні відмінності, ступінь яких залежить від рівня автономності територій. Суть цих відмінностей полягає в таких аспектах: по-перше, автономія — це форма децентралізованої державної влади в унітарній державі на рівні регіону, яка має особливості (історичні, географічні, етнокультурні, економічні) розвитку; по-друге, якщо федерація створюється внаслідок об'єднання окремих державних утворень, що поступаються частиною свого суверенітету на користь держави (цілого), то автономія є результатом децентралізації держави, яка поступається частиною своїх прав на користь окремих територій; по-третє, автономізація регіонів не порушує унітарної суті держави, не перетворює її на федерацію, хоч забезпечує реалізацію тих же функцій, що і суб'єкти федерації; по-четверте, якщо юридичний статус суб'єктів федерації здебільшого визначається їх власною національною конституцією, то статус автономії, як правило — конституційними законами, ухваленими національним парламентом; по-п'яте, на рівні автономії існує інститут представників держави (губернаторів, урядових комісарів), які здійснюють державне управління і координацію всіх державних структур; по-шосте, на рівні автономії відсутня самостійна система судочинства, за винятком конституційного (Іспанія, Німеччина).

Автономії утворюються за адміністративно-територіальним і національно-територіальним принципами. До адміністративних автономій можна віднести більшість областей в Італії та Іспанії, а також автономні області в Португалії. Національними автономіями вважаються, наприклад, такі області, як Басконія, Каталонія, Галісія в Іспанії, Фріулі-Венеція-Джулія, Валле д'Аоста, Трентіно-Альто Адідже в Італії, а також території — Фарерські острови (Данія), Шотландія й Уельс (Велика Британія).

Автономії так само, як суб'єкти федерації, мають законодавчі та виконавчі органи, громадянство і символіку. За обсягом повноважень автономії можна поділити на такі типи: звичайні області, області зі спеціальним статусом, заморські території. Останні наділені значно ширшим обсягом повноважень, ніж області. Вони мають власну символіку, грошову одиницю (Фарери), податкову систему (Полінезія Французька), право проводити референдуми з питань міжнародних угод (Фарери, Гренландія, Нова Каледонія), а також широку компетенцію у законодавчій сфері. Діяльність автономних областей значно обмежується державою. їх компетенцію визначають статути або конституційні закони, ухвалені національними парламентами при взаємодії з представницькими органами областей. Глава держави має право розпустити представницький орган автономної області або припинити його діяльність (Італія, Португалія). Держава також визначає правовий режим майна, надає бюджетні асигнування, здійснює контроль над законодавчим процесом областей.

Незважаючи на державні обмеження статусу, обласні автономії мають достатньо широкі повноваження у сфері як загальнонаціональної, так і власної законодавчої та установчої компетенцій: наділені правами законодавчої ініціативи щодо скасування законів у вигляді народного вето, можуть ініціювати референдуми щодо змін окремих положень конституції; приймають власні статути і подають їх національному парламенту для затвердження; оскаржують рішення державних органів у конституційному суді; приймають власні законодавчі акти; беруть участь у виборах президента; визначають статус органів місцевого самоврядування і контролюють їхню діяльність.

Специфіка спеціальної обласної автономії порівняно зі звичайною обласною автономією полягає в тому, що, по-перше, співвідношення компетенції між законодавчими і виконавчими органами аналогічні співвідношенню між національним парламентом і урядом; по-друге, спеціальна обласна автономія має значно більше законодавчих прерогатив (особливо у сфері фінансів і міжнародної політики).

Структура органів влади — законодавчих, виконавчих і судових суб'єктів федерації і автономії, як правило, подібна до структури органів державного управління. В Італії органи регіональної влади побудовані на зразок парламентської, а в США та Мексиці — на зразок президентської республіки. Однак існують певні відмінності. Наприклад, один зі штатів США, німецькі землі (крім Баварії), провінції Канади, штати Мексики, значна частина кантонів Швейцарії не мають двопалатних парламентів, на відміну від парламентів національних; у Німеччині, Австрії, Італії відсутній інститут, аналогічний інститутові глави держави (його повноваження виконує відповідно голова земельного уряду та голова обласної ради).

Законодавчі органи суб'єктів федерації й автономії формуються в рамках існуючих виборчих систем прямими загальними або непрямими (у верхні палати) виборами. При цьому не у всіх країнах виборчі системи регіонального рівня збігаються із національною. Скажімо, у таких країнах, як Італія, Швейцарія, Бразилія, Франція, виборчі системи регіонального рівня відмінні від національного, а у США, Великій Британії, Німеччині — ідентичні.

Законодавчі збори регіональних структур відрізняються за терміном повноважень та кількістю складу. Вони також мають різні назви: легіслатури — США, Індія; ландтаги — Німеччина, Австрія; обласні ради — Італія; законодавчі збори — Бразилія; ландстинг — Гренландія; парламент, генеральна кунта, кортеси, регіональні збори — Іспанія.

Законодавча функція на регіональному рівні здійснюється законодавчими зборами, регіональними референдумами та загальними зборами громадян. Суб'єктами законодавчої ініціативи тут виступають депутати, виконавчі органи і громадяни (народна законодавча ініціатива). Законодавчі збори, крім законодавчих функцій, визначають склад і структуру виконавчих органів влади. Вони можуть саморозпускатися (Німеччина, Іспанія), бути розпущеними президентом (Італія, Португалія) або урядом (Франція).

Виконавчі органи регіональних структур також відрізняються за назвою, джерелами формування й обсягом повноважень. У країнах із президентською формою державного правління (США, Латинська Америка) виконавчу владу суб'єктів федерації здійснюють губернатори, які обираються шляхом прямих виборів і мають статус, аналогічний статусові президента федерації. В англосаксонських країнах із парламентською формою правління вищі посадові особи також іменуються губернаторами (Індія, Австралія) або ж лейтенант-губернаторами, що призначаються федеральним главою держави самостійно або за згодою федерального уряду. Губернатори, своєю чергою, призначають глав урядів, які є лідерами партійної більшості у парламентах суб'єктів федерації.

В інших федеральних країнах з парламентською формою правління посада губернатора відсутня, а виконавчу владу очолює глава уряду (міністр-президент, правлячий бургомістр, перший бургомістр — Німеччина). Голови урядів і уряди вибираються парламентами або парламентами і населенням (Швейцарія).

В унітарних країнах з обласною автономією виконавчу владу формують обласні законодавчі збори. Наприклад, в Італії виконавчий орган і його голова обирається обласною радою, в Іспанії урядова рада призначається законодавчими зборами, а її голова обирається з числа членів урядової ради цими зборами і призначається королем.

До регіональних структур влади належать також органи регіонального самоврядування. На регіональному рівні самоврядування треба розуміти як право територіальних громад у рамках закону розв'язувати питання, які виходять за межі місцевого значення. Місцеве самоврядування поширюється на територіальні громади села, селища та міста. Виходячи з розуміння суті та його повноважень, державницьку, громадську та концепцію муніципального дуалізму.

Сутність державницької концепції полягає в тому, що, по-перше, в ній органи місцевого самоврядування розглядаються як засіб здійснення державних функцій за допомогою недержавних за своєю природою суб'єктів; по-друге, органи самоврядування є окремою ланкою в механізмі народовладдя, оскільки джерелом їхньої влади є воля народу, а не окремої його частини; по-третє, місцеве самоврядування охоплює не тільки територіальні громади, а й регіони.

Громадська концепція місцевого самоврядування розглядає його на рівні первинних суб'єктів-громад, які виконують функції місцевого значення. Згідно з цією концепцією регіональний рівень самоврядування можливий лише за умови добровільного об'єднання територіальних громад села, селища, міста у певні асоціації, визнані та гарантовані державою.

Концепція муніципального дуалізму розглядає органи місцевого самоврядування як структури публічної влади, що виконують дві групи повноважень: муніципальні та державні.

Виходячи з державницької концепції самоврядування, можна виділити його рівні за типом адміністративно-територіальних одиниць: базовий і регіональний. Базовий рівень охоплює територіальні громади — первинні суб'єкти сіл, міст, селищ (комуни, муніципалітети, округи). Цей рівень самоврядування має різні муніципальні режими: уніфікований (Франція, Україна, Данія, Італія) та різноманітний (США, Німеччина, Велика Британія).

В одних країнах статус органів місцевого самоврядування базового рівня визначається національною конституцією й органічними законами, а в інших конституцією, законами суб'єктів федерації, є також муніципальними хартіями і статутами. Назви суб'єктів самоврядування базового рівня бувають різними: община, округ, союз общин (Німеччина), сільські та міські муніципалітети (Португалія), сільські та міські комуни (Іспанія), приходи (Велика Британія), округи, міста, тіуни, тіуншити (США), гміни, села, міста (Польща), громади сіл, селищ, міст районного, обласного і республіканського підпорядкування (Україна).

Регіональний рівень місцевого самоврядування охоплює території або об'єднання первинних, базових суб'єктів самоврядування і може мати відмінну від них структуру органів, виборчу систему та компетенцію Суб'єктами регіонального самоврядування можуть бути: регіони і департаменти (Франція), графства (США, Велика Британія), райони й області (Україна), провінції (Італія, Іспанія, Бельгія), райони (Німеччина), воєводства (Польща).

Органам місцевого самоврядування властиві ознаки, які становлять їхню правову, організаційну і матеріально-фінансову самостійність (автономію).

Суть правової автономії полягає в тому, що місцеве самоврядування, його органи мають власні повноваження, визначені національною конституцією, і законами або конституцією та законами суб'єктів федерації, а також власними хартіями та статутами. Органи місцевого самоврядування в межах місцевої компетенції, а також у межах компетенції, делегованої державою, можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють різні сторони життя територіальних громад.

Суть організаційної автономії полягає в тому, що органи місцевого самоврядування визначають власну організаційну структуру відповідно до своїх повноважень і не підпорядковуються іншим органам.

Матеріально-фінансова автономія охоплює управління об'єктами комунальної власності, комунальними службами (енерговодопостачання тощо), а також місцевий бюджет, джерелами якого є державні та регіональні субсидії, місцеві податки, збори і позики. При цьому основними джерелами дохідної частини місцевого бюджету є державні або регіональні субсидії, (наприклад, у країнах ЄС вони можуть становити приблизно 35—80 %), податки на нерухомість, прибуткові податки на громадян, а також кошти від використання комунальної власності та надання комунальних послуг.

Для більш конкретного розуміння компетенції органів місцевого самоврядування потрібно виділити основні групи їхніх повноважень: 1) політико-правові — юридичний статус органів місцевого самоврядування та їхня нормотворча діяльність; публічна влада місцевої спільноти, політико-адміністративні механізми формування цієї влади; представництво інтересів соціальної структури на рівні місцевої громади; 2) фінансово-економічні — формування і виконання місцевого бюджету, планування і регулювання економічного життя; управління об'єктами комунальної власності та комунальним обслуговуванням населення, розвитком транспорту і регулюванням дорожнього руху, санітарією і прибиранням вулиць; 3) соціальні — будівництво житла для малозабезпечених категорій населення, охорона навколишнього середовища, соціальна допомога бідним* управління школами, лікарнями, бібліотеками; 4) забезпечення громадського порядку — управління муніципальною поліцією, а також координація дій з правоохоронними державними органами.

За походженням виділяють такі групи повноважень: обов'язкові, що регулюють найважливіші сфери життєдіяльності місцевої громади і повинні виконуватися в першу чергу (водопостачання, транспорт, громадський правопорядок, охорона здоров'я, освіта і прибирання вулиць); факультативні, які реалізуються місцевою владою після того, як виконані обов'язкові повноваження, і охоплюють додаткові соціальні послуги; делеговані — наділені державною або регіональними структурами влади на певний період для виконання певних державних або регіональних програм.

Принципи організаційної структури публічної влади місцевого самоврядування, специфіку їхнього формування і функціонування можна зрозуміти через типологію муніципальних інститутів. У спеціальній літературі виділяють три типи організаційної структури інститутів місцевого самоврядування: англосаксонський (США, Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія); французький, або континентальний (Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Іспанія, Португалія); змішаний (Німеччина, Японія).

Англосаксонський тип ґрунтується на таких принципах: позитивного регулювання діяльності органів місцевого самоврядування, який передбачає встановлення законом детального переліку їхніх прав і обов'язків, розмежування компетенції між органами самоврядування села і міста (муніципальні органи створюються, як правило, в місті); відсутності прямого підпорядкування нижчих виконавчих органів вищим; відсутності Інституту уповноважених посадових осіб держави; прямих виборів не тільки представницьких органів влади, а й у багатьох випадках — посадових осіб; наявності непрямого контролю держави за органами місцевого самоврядування (через нейтральні міністерства, а також суд). У англосаксонській системі (особливо в США) місцева влада наділена широкими правами: володіє власністю, здійснює широкий спектр ділових операцій на кшталт американських корпорацій, видає нормативні документи, які регламентують діяльність фізичних і юридичних осіб на своїй території. Структуру представницьких та адміністративних органів цього типу місцевого самоврядування, характер їхніх взаємовідносин можна простежити на прикладі США.

Тут виділяють такі моделі муніципальної влади: мер — рада (слабкий мер), мер — рада (сильний мер); рада — менеджер; комісійна форма управління і місцеві збори.

Особливість моделі "мер — рада" (слабкий мер) полягає в тому, що, по-перше, мер обирається зі складу депутатів міської ради і як голова ради може виступати з проектами рішень ради, пропонувати кандидатури на посади керівників адміністративних служб і звільняти їх за згодою ради, має право часткового "вето"; по-друге, рада виконує адміністративно-розпорядчі функції, затверджує або узгоджує компетенцію основних посадових осіб, дає згоду на їхнє звільнення, здійснює контроль за діяльністю виконавчих органів, може достроково припинити повноваження мера.

Модель "мер — рада" (сильний мер) характеризується такими ознаками: обраний прямими виборами мер призначає і звільняє посадових осіб адміністрації, складає проект місцевого бюджету, має право абсолютного "вето" на рішення ради; рада здійснює нормотворчу діяльність, регламентує процес управління міським господарством, затверджує міський бюджет та звіт про його виконання, а також може подолати "вето" мера двома третинами голосів від складу депутатського корпусу.

Модель "рада — менеджер" передбачає такі взаємовідносини органів місцевої влади: рада здійснює всі властиві представницьким органам функції, а також наймає і звільняє менеджера; менеджер здійснює всю виконавчу владу, призначає і звільняє працівників адміністративного апарату і представляє раді проект місцевого бюджету.

Комісійна модель передбачає здійснення представницьких і виконавчих функцій місцевого самоврядування комісарами, вибраними населенням. Як колективний орган комісари виконують функції міської ради, а кожен зокрема комісар керує певним департаментом. Мером тут є один із комісарів. Він не має права "вето" і володіє адміністративними повноваженнями тільки в частині керованого ним департаменту.

Місцеві збори формуються із числа виборників (100 і більше людей), які обираються населенням. Міські збори обирають правління виборників, які здійснюють вище керівництво між зборами. Крім правління виборників, діють ще такі посадові особи, як скарбник, податковий інспектор, констебль, які вибираються населенням або виборниками.

Джерелами доходів американської моделі самоврядування є; податок на власність (нерухомість і рухомість та дивіденди від акцій), прибуткові податки громадян; податок на купівлю деяких товарів; штрафи; внески населення; кошти від надання комунальних послуг; податкові прибутки від матеріально-фінансових операцій; фінансова допомога держави і штатів.

Для континентального типу місцевого самоврядування характерні такі ознаки: 1) наявність принципу негативного регулювання, який дає змогу місцевим органам здійснювати всі не заборонені законом операції; 2) одноманітність муніципального режиму, яка передбачає, що правами муніципалітетів наділені як сільські, так і міські комуни; 3) поєднання прямого державного управління у вигляді уповноважених уряду і місцевого самоврядування; 4) представницькі органи не існують на всіх рівнях адміністративно-територіальних одиниць; наявність системи різноманітних форм державного контролю.

У Франції місцеве самоврядування має три рівні: регіональний, департаментний і муніципальний. На кожному з них місцеве самоврядування існує поряд із державним управлінням. На рівні регіону регіональна рада обирається на шість років прямими виборами і голова ради обирається радниками також на шість років. Регіональна рада виконує представницькі функції, а голова ради виконує повноваження ради і керує виконавчою владою регіону. Державне управління здійснюється комісаром регіону, який від імені держави виконує такі повноваження: політичні — проводить політику держави серед регіональної громади; юридичні — підписує контракти з фізичними та юридичними особами, представляє державу в судових органах, подає в суди скарги на акти органів місцевого самоврядування; поліційні — забезпечує громадський порядок, виконує функції судової поліції (приймає акти, які констатують правопорушення у сфері внутрішньої і зовнішньої державної безпеки); адміністративні — здійснює управління і координацію всіх державних служб на території регіону.

Аналогічна структура влади існує на рівні департаменту. При цьому представницький орган самоврядування називається генеральною радою, голова ради — президентом, а представник держави — комісаром департаменту.

Особливість самоврядування на рівні комуни полягає в тому, що там немає окремих органів державного управління, а їхні функції здійснює мер. Останній як голова муніципальної ради підзвітний раді та здійснює управлінські функції у сфері компетенції представницького органу; як голова виконавчої влади підзвітний урядові та комісарові департаменту і керує адміністративними службами; як представник держави — підпорядкований комісару департаменту і без його згоди не може бути звільнений з посади. Як представник держави мер виконує такі функції: публікує закони; організовує перепис населення і призив молоді в армію; видає посвідки, легалізує підписи; застосовує заходи громадської безпеки; відповідає за складання актів громадянського стану.

Змішаний тип місцевого самоврядування можна охарактеризувати на прикладі муніципальних моделей Німеччини, де існує чотири моделі місцевого самоврядування: 1) положення про магістрат; 2) положення про бургомістра; 3) північно-німецьке положення про раду місцевого самоврядування; 4) південно-німецьке положення про раду в системі місцевого самоврядування.

У першій моделі самоврядування функціонують два органи: рада общини, яка обирається на чотири роки, і магістрат — колегіальний орган виконавчої влади, який обирається радою і складається з голови магістрату — бургомістра, першого заступника і заступників, а також працівників, половина з яких працює на громадських засадах. Магістрат виконує рішення ради, здійснює управління організаційно-господарською діяльністю, виконує закони і розпорядження ради, має право опротестувати незаконні рішення ради. Бургомістр не має директивних повноважень щодо членів магістрату, але як голова магістрату має особливі права: представляє магістрат у раді, здійснює загальне керівництво апаратом магістрату, має право вирішального голосу, може опротестувати протиправні дії магістрату.

У другій моделі самоврядування функціонує три органи: рада общини, яка обирається прямими виборами на п'ять років; управа — виконавчий орган ради общини; бургомістр як голова ради общини здійснює такі повноваження: скликає раду общини, головує на її засіданнях, керує адміністрацією, реалізує державні повноваження, може опротестувати протиправні рішення ради і приймати самостійні рішення у випадку неспроможності це зробити радою.

У третій моделі самоврядування функціонують три органи: рада общини, яка обирається на п'ять років, бургомістр як голова ради та самоврядування і голова виконавчої влади — директор. Бургомістр як голова ради має право скликати раду, головує на її засіданнях, представляє її у зовнішніх стосунках і як голова самоврядування втілює в життя рішення ради, має право опротестувати її рішення, якщо вони суперечать інтересам общини, у разі потреби може прийняти самостійно рішення без скликання ради. Директора виконавчої влади обирає рада на вісім років, і він керує роботою адміністративного апарату, призначає і звільняє його працівників.

У четвертій моделі місцевого самоврядування функціонує два органи: рада общини, яка обирається населенням на шість років, і бургомістр як голова самоврядування та ради — також на шість років. Як голова самоврядування, бургомістр виконує повноваження виконавчого органу та повноваження держави, а як голова ради головує на її засіданнях, представляє общину в суді, має право опротестувати протиправні рішення ради.

Джерелами місцевого самоврядування у Німеччині є: промисловий податок (90 % на прибуток і 10 % на капітал); податок на зарплату; торговий податок; податок на землю, акцизні податки на предмети розкошу (а також податок на собак, розваги, спиртні напої, рибальство і мисливство), а також субсидії держави та землі (понад 27 %).