Тема лекції. Політична влада в Україні.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством у нинішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Отже, парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади органічно пов'язані між собою, і домінування однієї з них завжди зумовлюється типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних змін.

Політична влада типологізується за характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб'єкта, джерелами формування, ступенем поділу влади та механізмом стримування і противаги.

За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), коли використовує проти непокірних терор, репресії, шантаж, а також узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. І лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права та свободи громадян. Примус як основна риса владних відносин поширюється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм виділяються три види влади; видимого і прозорого правління; напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними існують тіньові механізми прийняття рішень; прихованого, криптократичного (таємного), правління, при якому громадськості доступна лише та інформація, в якій влада зацікавлена.

За типом владного суб'єкта влада може бути інституційною, груповою, особистою. Інституційність влади полягає у фіксації обсягу повноважень, меж компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбаченій правом і традицією (як це було в давні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютною, необмеженою (східні деспотії та абсолютні монархії) й обмеженою законом (конституційні монархії та сучасні республіканські форми правління), централізованою (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізованою (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади й органами самоврядування), деконцентрованою (розподіл владних повноважень у межах владного органу — скажімо, між кабінетом міністрів і місцевими адміністраціями).

Якщо інституційні суб'єкти розкривають юридичні й організаційні можливості владних суб'єктів, то групові — реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їхнього чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу політичного режиму, ідеологічного впливу. За цими критеріями влада поділяється на національну, партійну, олігархо-кланову (мафіозну).

Особиста влада має інституційні і психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначаються як інституційними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інсти-туційних можливостях визначні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною. Крім цього особа, яка наділена владою, може стояти вище, на рівні і нижче інституційних можливостей свого часу. Вище інституційних можливостей стоять, як правило, великі особистості (такі як Дж. Вашингтон, А.Лінкольн, К. Аденауер), а нижче — одіозні постаті.

До джерел формування влади відносять суб'єктів політичного процесу та інституційні механізми її формування. За першою групою критеріїв влада типологізується як тиранічна, деспотична, монархічна, аристократична, а за другою групою критеріїв — як династична, узурпаторська, виборна, призначувана, делегована.

Теорія поділу влади передбачає наявність трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одних руках або в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції. Механізм стримування і противаги, очевидно, слід впроваджувати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак внаслідок недосконалості політичних та правових інститутів, слаборозвинутої ринкової економіки, відсутності або пребуванні у зародковому сталі інституту незалежної фахової громадської експертизи, влада часто вдається до неправових засобів примусу (репресивних переслідувань, підкупу, шантажу, ідеологічного маніпулювання).

Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказанного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматич-на. Традиційна легітимність функціонує у вигляді соціально-євдомонічної, яка сягає своїм корінням у радянський патерналізм, і національно-патріотичної — етнокультурні та етно-політичні традиції. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то слід зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Внаслідок цього відбувається жорстка боротьба між владними суб'єктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на політичну владу мають представники великого бізнесу, які належать до політичного керівництва або підпатронатні йому. Водночас представники середнього та малого бізнесу, а також освітньої, наукової та культурної сфер (незважаючи на посилення їхньої активності сьогодні) ще нездатні вагомо впливати на процес прийнятття політичних рішень.

Феномен особистої влади виявляється рельєфніше, ніж інституційної. Суть його полягає в тому, що політичний лідер, спираючись на інституційні ресурси, близьке оточення, фінансовий капітал (як правило, тіньовий) і власну харизму, володіє значною особистою владою. Проте в умовах посилення динаміки демократичного політичного процесу політичний лідер може втратити як владу інституційну, так і особисту, якщо результати його діяльності не будуть відповідати суспільним очікуванням. Парламентські вибори 2006—2007 рр. підтвердили закономірність цього процесу: посилили свою позицію (особисту владу) ті політичні лідери, які висунули більш привабливі для суспільства ідеї і послідовно їх відстоювали.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія — це група людей, яка перебуваючи на вершині політичної влади і використовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних і трудових ресурсів, нагромадила потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На нинішньому етапі, коли посилюється політична конкуренція й активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 р. політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.

Розділ 6. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ