Тема лекції. Демократично-народницький напрям.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема лекції. Демократично-народницький напрям.



Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)", що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї:

1) визнання української етнокультурної ідентичності;

2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;

3) знищення кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту;

4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, який призводить до самодержавства).

Політична думка в Україні XIX—XX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя, і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й національно-політичного відродження України. Якщо попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.

Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А Володимир Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках.

Аналізуючи політичну думку в Україні, ці підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Варто виділити ще один напрям у політології — лібералізм, хоч в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;

3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

б) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання" М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Політичні погляди Р. Лащенка — вченого-правознавця дещо відрізнялися від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім власне ліберальних ідей, він містив ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; державна автономія України в складі Російської федерації; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представниками українського лібералізму були Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський.

М.Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "трудового народу", і розвинув учення про суспільство і державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з погляду еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю.

Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми "Вольний Союз — Вільна Спілка", в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація, в свою чергу, була основою для утвердження самоврядування (самоуправи громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим, —це "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада — лише орган координації між ними.

Національне питання У країни М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність для пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.

У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що для досягнення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповню-ваність і взаємну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самостійними цінностями. У Росії й інтелігенція, і бюрократія, і простий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості.

Б. Кістяківський розглядав також проблему співвідношення правової і соціалістичної держави. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм — розв'язати суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави — обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспотію від імені народу.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, яка здійснює соціальну справедливість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не повинне обмежувати права особи.

Розглядаючи право в системі культури, Б. Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Тобто культурна людина більшою мірою намагається жити за загальнолюдськими принципами та правилами. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну.

Поведінка революційної особи, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована "Історією русів" — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі "Самостійна Україна" закликав до відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Махновського також збігалися з ідеями національно-державницького напряму, зокрема з ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про потребу рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава Липинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського.

В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці "Листи до братів хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої:

— гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу;

— законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3—4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С. Томашівського ґрунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною.

На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства та Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

За зразок політичної організації для галицької автономії С. Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади; виконавча влада — державній раді, до складу якої б входили представники духовних (греко-католицької церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим.

Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С. Томашівський відкидав соборність, обґрунтував ідею необхідності окремого процесу державотворення для Галичини і Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій церкві, тому що вона відкрила доступ до західноєвропейської культури і врятувала українців від денаціоналізації.

На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї "клерикальної монархії" та "легітимної трудової монархії", В. Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття.

В. Кучабський дотримувався ідеї "українського П'ємонту", виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким "П'ємонтом", на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхнов-ського. Він включав такі основні принципи:

— нація як етнічна спільність — основний чинник державного і суспільного життя;

— волюнтаризм — один зі світоглядних принципів;

— національна диктатура — перехідна форма державного будівництва;

— активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу;

— національна революція — основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Він не заперечував певного впливу М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму.

Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування.

Другий принцип передбачав виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.

Третій принцип ґрунтувався на романтизмі та фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей.

Четвертий принцип — це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою.

П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати "творче насильство".

Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Д. Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму Микола Сціборський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини:

1) українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верстви української нації;

2) політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура;

3) форма правління передбачає сильну законодавчу і виконавчу владу. Законодавчий орган — Державна Рада обирається всіма громадянами, голова держави й одночасно прем'єр-міністр— Національними Зборами, що складаються з депутатів Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників крайових рад та синдикатів.

П, Полтава і Л. Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави більшою мірою з позицій демократичного націоналізму, ніж інтеґрального.

П. Полтава сформулював такі теоретичні положення: не класова боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є рушійною силою історичного процесу; держава є вищою формою організації нації, продукту національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є найбільшим ворогом національно-визвольних змагань на міжнародній арені й державної незалежності України; тільки патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму, може очолити боротьбу за здобуття Української держави.

Л. Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка органічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення — расу, родину, покоління); етнокультурні (мову, звичаї, релігію); етнопсихологічні (колективну свідомість і волю) чинники.

Він критикував як марксистські, так і ліберальні теорії нації, які розглядають націю і національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зникнення або невілювання в процесі глобалізації світового розвитку, а також надають переваги створенню універсальних урядових міжнародних структур. Ці ідеї Ребет тлумачив як рецедиви імперської ідеології та доводив, що такі глобальні інститути і форми взаємодії, як універсальні світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця, можуть розвиватися, лише опираючись на вільний союз "справді вільних народів"



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.028 с.)