Тема лекції. Сутність і структура політичної культури.

У соціологічній і політологічній літературі існують різноманітні підходи до визначення поняття " політична культура ":

1) суб'єктивний, що трактує політичну культуру як явище винятково ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб'єктів політичного процесу;

2) суб'єктивний і біхевіористський, у яких політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях;

3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Отже, політичну культуру можна розглядати як ментально-поведінковий рівень суб'єктів політичного процесу, духовно ментальну основу політичної системи, якісний стан Функціонування інститутів політичної системи і форм політичної взаємодії.

Структурні компоненти політичної культури як багатопланового явища треба розглядати на декількох рівнях: 1) ментально-поведінковому — цінності, норми, способи поведінки; 2) ментально-духовному — ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; 3) якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії — елементи культури парламентаризму, політичного, державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо.

Політичні цінності — переконання щодо цілей, які суб'єкти політичного процесу повинні реалізувати. Політичні цінності охоплюють ті явища, що є предметом певних політичних інтересів, бажань, домагань, потреб. Це суверенітет, державна влада, політичні свободи, соціальна справедливість, правопорядок, війна, мир тощо. Названі цінності по-різному сприймаються і трактуються суб'єктами політики. Вони можуть мати різні виміри залежно від історичної епохи, типів суспільства і політичної системи, ідеології.

Кожна історична епоха по-своєму інтерпретує цінності. Скажімо, якщо в епоху Середньовіччя державна влада розглядалась як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в епоху Нового часу — як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то нині вона розцінюється як засіб узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин.

Політичні цінності не тільки формуються на загальному тлі національної культури, а є результатом власне політичної взаємодії. Якщо нація має обмежений політичний досвід, то незважаючи на її високі досягнення в інших сферах, вона відставатиме у політичному житті.

Політичні цінності, незважаючи на набуті ними в сучасну епоху універсальні риси, здебільшого мають національну специфіку. В англосаксонських країнах політична культура ґрунтується на верховенстві закону й особи, засадах конкуренції, національній консолідації, в Німеччині та Австрії — на поєднанні принципів партнерства і конкурентності у політичному процесі, а також на основі жорсткого регулювання суспільних відносин і децентралізації влади.

У посткомуністичних країнах політична культура зберігає патерналістські стереотипи, на яких вміло спекулюють противники реформ. Спотворене розуміння таких цінностей, як нація, національний інтерес, національна культура, призводить до консервації віджилих відносин під виглядом захисту національного або нехтування національним через переоцінку чужого досвіду і недооцінку власного. Низький рівень громадянської культури у посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві та національному нігілізмі.

Політична культура на ідеологічному рівні включає: комуністичні, соціал-демократичні, неоліберальні, неоконсервативні й фашистські цінності. У рамках тієї чи іншої ідеології спостерігається різна оцінка фундаментальних політичних цінностей. Ліберальна ідеологія зосереджує увагу на правах особи, а неоконсервативна — на поєднанні прав спільноти (нації, групи) й особи, фашистська — на пріоритеті прав нації і держави над правами особи.

Якщо цінності характеризують ментальний рівень політичної культури, то норми визначають загальноприйняті вимоги-зразки щодо поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної культури мають масовий характер і сприймаються, передовсім, як звичні правила поведінки, що не викликають захоплення, подиву або осуду в більшості людей. Вони мають власне політичний, правовий і моральний характер. Скажімо, для політиків західного суспільства власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар'єри з корупцією, низьким професійним рівнем.

Співвідношення між цінностями і нормами зводиться до того, що цінності суспільства:

1) на практиці реалізуються через правові й моральні норми. Наприклад, цінність "власність" у вільному суспільстві захищена законом, і посягання на неї сприймається громадською думкою як тяжкий злочин;

2) виступають як норми і зразки для окремих людей. Гуманістичні цінності є нормами поведінки окремих людей у посткомуністичному суспільстві;

3) виявляються як ідеал, а в реальному житті використовуються норми, що суперечать цим цінностям. Таке явище спостерігається в посткомуністичних країнах, де багато людей позитивно сприймають цінності західного суспільства, а в житті керуються нормами старого суспільного ладу. Такий стан зумовлений тим, що ціннісно нормативна основа колишнього суспільства розпалася, а нова перебуває на початковій стадії формування. Крім цього, процес вироблення норм є тривалішим, ніж процес засвоєння цінностей.

Ще одним елементом політичної культури є політична дія, політична поведінка. Згідно з біхевіористською теорією, щоб правильно оцінити суб'єктів політики, потрібно абстрагуватися від її ментального рівня, а сконцентрувати увагу на поведінковому.

Виділяється декілька типів поведінки. Якщо виходити з відповідної веберівської класифікації соціальної дії, то політичну поведінку можна назвати традиційною, афективною, вартісно-раціональною і раціональною.

Традиційна Політична поведінка зумовлена традицією. Скажімо, в Англії згідно з традицією уряд формує парламентська більшість, і лідер правлячої партії стає прем'єр-міністром.

Афективна політична поведінка визначається певним емоційним станом суб'єкта політики.

В основі вартісно-раціональної поведінки лежить мотив переконання, тобто політик керується не раціональною доцільністю, а вартісними орієнтаціями.

І, нарешті, раціональна поведінка передбачає логічне осмислення мети і засобів, адекватних політичній ситуації.

У соціології виділяють ще такі типи поведінки:

1) ідентифікація (проста і складна) як найпоширеніший процес виживання в соціумі ("Я" з більшістю; тип поведінки — поступливо-компромісний);

2) індивідуалізація як форма вияву зрілого і нонконформного "Я" — суб'єкта, його самостійності ("Я" сам по собі; тип поведінки — відгороджування);

3) інвестиція як форма найкориснішого для суспільства і людини розв'язання соціальних конфліктів ("Я" з тим, у кого здоровий глузд"; тип поведінки — колаборативний);

4) маргіналізація як спосіб протистояння тотальній ідентифікації (а Я" з тими, хто проти більшості; тип поведінки — нонконформний, негативістський);

5) девіація як результат деструктивного виходу із внутрішнього конфлікту, який супроводжується максимумом емоцій і агресивно-руйнівною дією ("Я" проти всіх; тип поведінки — агресивно-руйнівний). Перелічені способи поведінки трапляються в усіх сферах суспільного життя, особливо у політичній.

На суспільному рівні політична культура у ментальній площині охоплює психіку, ідеологію, науку.

Важливими елементами політичної психіки є архетип, міф, стереотип, символ.

Архетип — це первинний глибокий пласт колективного підсвідомого, який через символи, образи і міфи відображає попередні образи історичних нашарувань. Архетип часто як неусвідомлена сила визначає людські почуття, думки, дії у політичній сфері, особливо в кризових ситуаціях. Скажімо, архетип старшого брата характерний для політичної психології росіян.

Політичний міф — це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Особливістю міфу є те, що він, по-перше, спирається на віру, по-друге, не піддається верифікації, по-третє, за своєю природою є ірраціональним, по-четверте, дуже впливає на масову свідомість. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо одного героя, події, ідеї.

Стереотип — це схематичне, стандартизоване уявлення про політику, що грунтується як на міфах, так і на теоретичних знаннях. Стереотип народжується з консервативної масової свідомості, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він закріплює політичний досвід, проте важко піддається зміні відповідно до нової ситуації.

Політичний символ — чуттєво-наочний або абстрактний засіб, що уособлює націю, політичну систему, певні позиції політичних суб'єктів. За формою виявлення розрізняють предметні (прапор, герб), словесні (гімн, патріотичні пісні, промови визначних політичних діячів); поведінкові (святкові демонстрації, церемонії).

Інтереси, цінності групових суб'єктів політики виражає політична ідеологія. М. Вебер, В. Парето, К. Маркс називали її формою спотвореної свідомості, яка маскує істинні наміри суб'єктів політики. Обмеженість ідеології полягає в тому, що вона залежить від інтересів тих чи інших суспільних груп, формує цінності й норми, властиві цим групам. Ідеологія апелює як до ірраціональних, так і до раціональних елементів масової свідомості. Тому ідеологія часто формує міфи, оживляє архетипи і стереотипи для утвердження своїх цінностей або бере на озброєння наукові концепції і теорії.

Сучасні політичні ідеології в умовах політичної конкуренції дедалі більшою мірою вдаються до використання науки. Політичні науки (політологія, політична соціологія, політична психологія, а також історія) намагаються висвітлювати політичну реальність з позиції наукової істини, а не певних інтересів. Однак політичні науки на відміну від природничих не спроможні цілковито звільнитися від ідеологічного нашарування, тому що методологічною основою наукового дослідження є певні ціннісні орієнтації вченого.

Політична мова як зовнішній спосіб вираження політичного мислення і політичних цінностей характеризує кожен елемент політичної культури. Тут можна говорити про мову політичних документів, законопроектів, політичну публіцистику, а також усну мову політиків.

Граматична структура, стилістичні, семантичні, тональні особливості мови дають змогу виявити тип політичного режиму та рівень мислення, ідеологічних цінностей, емоційно-вольових настроїв суб'єктів політики. Наприклад, коли ми чуємо від політиків такі судження, як "вороги народу", "деструктивні сили", "зрадники нації, держави", або "політики повинні займатися економікою", "ідеологічні питання треба відкласти, а займатися економічними", то в першому випадку маємо справу з носіями тоталітарної ідеології, а в другому — політичної неграмотності.