Тема лекції. Розвиток політичної думки в руслі соціології. Сучасні політичні концепції.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX — на початку XX ст. Його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.

Зокрема, французький соціолог О. Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-мета-фізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О. Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г.Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне.

За Г. Спенсером у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші.

В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у "добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів". Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу "роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш".

Суспільний прогрес Г. Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітарізації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. У теорії соціалізму Г. Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.

Е. Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть цих принципів зводилася до такого:

1) соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;

2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища — моральні чи релігійні — як матеріальні об'єкти;

3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, тобто соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;

4) духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;

5) суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність;

6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, оскільки людські дії, за М. Вебером, піддаються поясненню, бо в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

— по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виявляють своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття "закон";

— по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;

— по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М. Вебер, виходячи з аналізу соціальної дії, виділяє три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції.

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

М. Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він розглядав бюрократію як апарат управління — ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

На сьогодні особливо актуальною є постановка М. Вебером питань про: відокремлення політики і бізнесу; розмежування політики та адміністративної діяльності; етику переконань (принциповість, послідовність у відстоюванні своїх поглядів) і етику відповідальності (готовність поступитися принципами задля досягнення важливих суспільних цілей) політиків.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Парето, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість — еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.

В. Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В. Парето, відбувається також вертикально — згори вниз і знизу вгору. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.

Г. Моска сформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, яка допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р. Міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

Після Другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки у період до 60-х років XX ст. посів біхевіористський напрям. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише поведінки (англ. behaviour — поведінка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних; по-третє, проводяться роботи безпосередньо на місці перебування об'єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостерігати й обліковувати, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень.

У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової комунікації є американський політолог Гарольд Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складниках: хто говорить — що повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом? У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організовує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г. Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарсфельд і Девід Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив РобертДалЬу а саме:

1) керують не маси;

2) керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства;

3) керують суспільством диференційовані та спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками й на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери.

На думку Р. Даля, поліархічна модель правління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм був підданий критиці та частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:

1) біхевіоризм — це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;

2) біхевіоризм — це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;

3) біхевіоризм — псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, бо тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.

Нові течії постбіхевіористського напряму керуються такими принципами:

1) реальність має переважати технічні прийоми дослідження;

2) головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;

3) вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології. Серед цих політичних течій виділяється систематизм Девіда Істона, який сформулював учення про політичну систему. За Д. Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування.

Для розуміння системних процесів, на думку Д. Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Ханни Аренд, Раймона Арона, Збігнєва Бжезінського, Фрідріха Гаєка та ін.

Наприклад, X. Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, яка виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас — ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності.

X. Аренд розрізняла "терор революційної диктатури", спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів X. Аренд відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років XX ст. і сталінську Росію.

Р. Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму — конституційно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституційно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:

1) монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією;

2) монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення;

3) монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;

4) монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

Збігнєв Бжезінський разом із Карлом Фрідріхом відносить до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:

1) домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;

2) використанні терору і обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади;

3) централізованій системі управління економікою. Фрідріх Август фон Гаєк — лауреат Нобелівської премії — у книзі "Дорога до рабства" глибоко розкрив джерела та засоби, які ведуть до тоталітарної держави та суспільства. До них він відносив: "шляхетні" наміри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; над-централізоване управління суспільством; абсолютизація ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції і духовно розвинутої особистості. На думку Гаєка, той суспільний лад є перспективніший, де багаті мають владу, ніж той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, які дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Зокрема, французькі політологи Люсіан Пай та Габрієль Олмонд називають три критерії:

1) структурну диференціацію, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;

2) ефективність політичної системи, яка виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;

3) тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З. Бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

1) перша фаза (1—5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);

2) друга фаза (3—10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

3) третя фаза (5—15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).

З. Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі.

Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень.

Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку, і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу ("переддозрівальний період").

Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ.

Із четвертого уроку випливає потрібність швидких і всебічних перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні та об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не варто ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.