Концепція демократичного елітизму

 

Класичні елітарні теорії з часу їхнього виникнення вважали альтернативою теорії демократії. Адже суперечності між елітизмом і демократизмом очевидні: елітизм ґрунтується на нерівності людей, тоді як класична теорія демократії проголошує їхню рівність; елітизм визнає реальним суб’єктом політичної влади еліту, для демократії, навпаки, таким суб’єктом є народ. “Правління народу для народу, кероване народом”, так великий американський демократ Авраам Лінкольн зазначав про демократичну політичну систему, проте для прихильників теорії еліт ця теза є неприйнятною або ж прийнятною лише частково.

У ЗО 40х роках XX ст. почали з’являтись демократичні теорії еліт, які вважають демократію цілком сумісною з правлінням еліт. Не абсолютизуючи правління еліт, про те визнаючи такий стан політичної реальності незмінним упродовж всієї історії, автори концепцій демократичного елітизму схильні бачити в елітах єдиних захисників демократичних цінностей. Відрізняючись за характеристиками, які визнаються необхідними, щоб еліта стала чинником демократичного характеру політичної системи, концепції схожі в тому, що правління народу замінюють правлінням на користь народу й правлінням, схваленим народом. У концепціях висунуто низку вимог до еліти: плюралізм, конкуренція, консенсус стосовно базових цінностей та основних правил демократичного політичного життя. Особливо актуальним є питання про якість еліти, шляхи її вдосконалення, про створення дійсної меритократії.

Серед авторів концепцій демократичного елітизму відомі такі вчені, як Йозеф Шумпетер, Карл Манхейм, Джовані Сарторі, Норберто Боббіо. Проте авторитетність учених не вберегла їхні праці від критики. Багато дослідників вважають демократію несумісною з правлінням еліт, заперечують концепції демократичного елітизму. Теоретик сучасного демократичного елітизму Пітер Бахрах вважає, що для того, аби об’єднати концепцію МоскиПарето з “сучасною демократичною теорією”, варто було провести її радикальну ревізію, яку зробили Й. Шумпетер і К. Манхейм. Авс троамериканський вчений Йозеф Шумпетер запропонував модернізувати поняття демократії, не ототожнюючи його з народоправлінням. Тому замість розуміння демократії як правління народу він пропонує “реалістичніше” трактування: “уряд схвалений народом”. Його визначення демократії, яке стало розповсюдженим, передбачає елітарну структуру суспільства та можливість народу робити вибір із конкуруючих еліт.

Й. Шумпетер зазначає, що

 

Правління демократичної еліти як "благо для всього суспільства" можливе лише за умови, коли "страта елі ти" буде, з одного боку, не надто винятковою, а з іншого не надто доступною для "аутсайдерів" і заразом досить сильною, щоб "асимілювати індивідів із нижчих страт, які вириваються вперед".

Правляча еліта визнається необхідною для будьякого суспільства, зокрема і для демократичного; відмінна риса останнього — конкуренція еліт за позиції влади, а також її відкритіший характер. Концепція демократії в умовах якої партії конкурують за голоси виборців, передбачає, що народ може певною мірою впливати на політику, вибираючи між конкуруючими елітами. Тобто різні еліти виносять на “продаж” свої програми, а “покупці” народ схвалюють чи відхиляють їх на виборах. Й. Шумпетер надає виборцям право контролю за елітами, оскільки конкурентність не дає стовідсоткової гарантії приходу до влади “саме тих”, найкращих. Щоправда, цей контроль виражається лише у формі відмови від переобрання.

Близьку позицію займав і німецькоанглійський вчений Карл Манхейм. У ранніх працях він висловлює сумніви щодо демократичності елітарного устрою суспільства. Проте згодом всетаки знаходить підстави вважати правління еліти демократичним. К. Манхейм доходить висновку, що “дійсне формування політики перебуває в руках еліти, проте це не означає, що суспільство недемократичне. Для демократії достатньо, щоб громадяни, які не мають прямого доступу до участі в управлінні, іноді виявляли свої почуття, схвалюючи чи не схвалюючи ту чи іншу еліту під час виборів”. У дослідника знаходимо думку про сумісність елітаризму з принципом “рівних можливостей” за умови формування еліти відповідно до заслуг чи досягнень людей. Очевидно, ця ідея породила концепцію меритократії, головна теза якої полягає в тому, що до влади мають приходити найдостойніші, найталановитіші, найкомпетентніші. На думку вченого,

 

Еліта це ієрархія, що ґрунтується на власних до сягненнях, на відміну від "класу"/ приналежність до якого визначається походженням.

Тобто, людина може приєднатися до еліти винятково завдяки власним зусиллям, наприклад, виявивши свої таланти у сфері управління. Окрім того, відповідно до характеру різних суспільних функцій, К. Манхейм поділяє еліти на:

• інтегративні, до яких належить політична, економічна, адміністративна еліти;

• сублімативні (тобто сублімують руйнівну енергію маси) — це релігійна, інтелектуальна та “естетична” еліти.

Отже, наявні два важливих моменти, на яких наголошує демократичний елітизм: конкурентність, запропонована Й. Шумпетером, та якісний критерій відбору еліти на основі рівних можливостей, який пропагує К. Манхейм. Згодом ця ідея К. Манхейма була відображена в концепціях мери тократії Мітчела Янга, Даніела Бела, Кенета Боулдінга, які до еліти зачислювали найбільш достойних, компетентних, талановитих людей.

Важливим є внесок у розвиток демократичного елітизму німецького вченого Макса Вебера. Він був упевнений, що будьяка влада здійснюється угрупованням вождів, і тому народ має реальну можливість управляти лише в системі безпосередньої демократії. У великих державах народ сам по собі, як неорганізована аморфна маса, правити не може це роблять від його імені окремі керівники.

М. Вебер вважав, що найбільші шанси на лідерство має той, хто висуває загальнонаціональні завдання, які можуть зацікавити всі класи та верстви суспільства.

 

Неподітично пасивна маса народжує з себе вождя, а політичний вождь вербує собі "свиту" і завойовує масу

 

ДОСЛІДНИК ВИХОДИВ із положення, що політична система суспільства значною мірою залежить від функціонування професійної бюрократії. Водночас функціонер, на думку вченого, не спроможний забезпечити розвиток держави та професійно виконувати справжні політичні функції. Державний службовець існує, щоб спостерігати за виконанням встановлених правил. Він вихований на дисципліні, а не на ініціативі та боротьбі. Оскільки бюрократія розглядають як інструмент влади, головна проблема концепції демократії Макса Вебера полягає у визначенні механізмів контролю за бюрократичним апаратом. Важливе місце серед цих механізмів має посісти харизматичне політичне лідерство, в якому вчений вбачає противагу тотальній бюрократизації. Вихід зі становища німецький дослідник вбачав у залученні до політичного керівництва талановитих особистостей, які прагнуть до влади і мають для цього всі необхідні якості.

Визначним представником напряму демократичного елі тизму є американський вчений Чарльз Міллс. Він зазначає, що еліта займає в суспільстві важливі позиції та ухвалює рішення, які мають значні наслідки. Теорія владної еліти Ч. Міллса виникла як заперечення поширеної в СІЛА думки про те, що країною правлять 70 сімей. У своєму дослідженні автор запроваджує термін “еліта влади”, під яким розуміє певну групу осіб, рішення яких впливає на життя всіх громадян країни, яка володіє важелями впливу на економічну й політичну системи. На його думку, правлячу еліту формують представники трьох сфер: бізнесу, політики та військові. На політичне життя суспільства загалом впливають особливості, зокрема й психологічні, представників владної еліти.

"Еліта влади" це група осіб, рішення яких впливає на життя всіх громадян країни, яка володіє важелями впливу на економічну й політичну систему і формується з політичних діячів, військових та представників бізнесу.

Чарльз Міллс вважав, що:

• панівні позиції, які займають люди впродовж свого життя, визначають їхні шанси на придбання та отримання життєвих благ, які особливо цінують;

• психіка представників владної еліти значною мірою визначається цінностями, якими вони володіють, і роллю, яку вони виконують в основних соціальних інститутах;

• питання про те, усвідомлюють вони чи не усвідомлюють свою належність до обраного суспільного класу, чинять вони чи не чинять відповідно до того, що вони вважають інтересами цього класу, так само здебільшого вирішується в реальному житті їхнім становищем в основних соціальних інститутах.

Однак Ч. Міллс зазначає, що на формування поведінко вих моделей у політиці найбільше впливає інституційний чинник. Саме інституційна структура суспільства визначає структуру еліти, особливо це стосується співвідношення між представниками бізнесу, політики і військових. Особи, які належать до кола правлячої еліти, мають подібні соціальні та психологічні особливості, а це означає, що зростає ймовірність взаємозаміни на найвищих посадах. Незважаючи на те, що еліту формують особи з різних сфер, Ч. Міллс доходить висновку про віртуальну монолітність правлячої групи, що дає їй змогу нарощувати власну владу. Існування правлячої еліти, на думку дослідника, несе суспільству низку негативів, серед них: зростання ролі менеджерів середньої ланки, зменшення значення законодавчої гілки влади; рішення, що ухвалюються, обмежуються обговоренням у колах еліти, а широкі верстви населення до обговорень не залучаються; політика не є нейтральною, а все залежнішою від осіб з організаторськими здібностями. Зокрема, вміння організувати роботу Ч. Міллс вважає одним із найважливіших умінь правлячої еліти.

Американський учений Джовані Сарторі як представник школи демократичного елітизму визначає демократію як систему, де вплив більшості довірено владі конкуруючих еліт. Демократія, на думку вченого, забезпечується, якщо еліта являє собою ціннісний зріз суспільства, є прикладом для загалу.

Дослідник вважає, що для виділення еліти важливе значення мають передусім два критерії: альти метричний та якісний. Перший означає, що еліта (контролююча меншість) є такою тому, що за вертикальним розрізом суспільства перебуває вгорі. Другий критерій свідчить про соціальні якості еліти. Саме останньому критерієві Дж. Сарторі віддає перевагу. Еліта, на його думку, виражає ідею “гідний вибору”, засвідчуючи тим самим на ціннісну, референтну групу. Сукупність якостей, притаманних еліті, становить ціннісний образ, на який орієнтуються як представники еліти, так і решта членів суспільства. Елітність для вченого означає високе почуття відповідальності. Представники народу в своїй діяльності повинні керуватись почуттям обов’язку, а не лише страхом втратити в майбутньому підтримку виборців, хоча й цьому чиннику Дж. Сарторі віддає належне.

Положення демократичного елітизму так само викладені в концепціях “умов і реквізитів демократії” американського ученого Сеймура Ліпсета. Він наголошував на значенні незалежних центрів впливу для демократичних укладів, зокрема, на значенні консенсусу в суспільстві. Існування сучасних еліт ґрунтується не на протиставленні масі, а на загальних цінніснонормативних стандартах. Зі свого боку, наявна ціннісна система легітимізує рольову диференціацію та авторитет еліти.

Метр політичної соціології намагався показати, що стабільність демократичного правління залежить від рівня економічного розвиту й освіти населення. Провідні демократичні держави саме цим і різняться. На основі порівняльного аналізу С. Ліпсет стверджує, що зі зростанням добробуту й освіти середнього громадянина зменшується потенціал радикалізму та авторитаризму в суспільстві. Американський дослідник доходить висновку щодо суттєвих змін відносини еліта маса завдяки впливу громадської думки, електоральному вибору, об’єднанням і союзам громадян, засобам масової інформації тощо, а також вагомості суспільної моралі (перевага громадських інетересів, альтруїзму, гуманістичних ідеалів та ін.).

Поєднання елітизму з демократією вважають природним уже тому, що правлячу еліту визнають необхідною для будьякого суспільства, зокрема демократичного. Триває конкурентна боротьба за владні позиції, маси, обираючи між конкуруючими елітами, мають змогу впливати на політику, виявляти свою волю, почуття. Елітарна демократія не відкидає ідею народного суверенітету, тільки вона звучить поіншому — управління еліти в ім’я блага, користі, добробуту суспільства.

Отже, основні положення демократиного елітизму можна коротко сформувати так:

• відкритість еліти, її відповідальний характер і неодмінно високий якісний склад;

• утвердження влади еліти через авторитет у ключових суспільних інститутах, таких як уряд чи промислові корпорації, що дає їй змогу контролювати процес ухвалення рішень і комунікативних потоків, формувати політичну лінію;

• вирішення питань на рівні владної еліти без урахувань думки громадських організацій; групи інтересів, асоціації громадян є “субелітними” організаціями з власною бюрократією, які реалізують елітні інтереси, а не інтереси рядових членів організації;

• незбалансованість владної системи, де гору беруть крупні власники, владні особи, між якими немає суперечностей стосовно ключових аспектів політичних та економічних відносин.

Теорія елітного плюралізму

 

Класичними працями стосовно проблематики плюралістичної демократії є праці Девіда Трумена, Девіда Рісмена, Роберта Даля, Реймона Арона.

Американський вчений Девід Трумен вважав, що розподіл влади в США складний: між елітою і масою стоять численні асоціації, “групи тиску”, профспілки, політичні партії. На його думку, виникнення політичної еліти пов’язано з плюралістичною структурою суспільства, яка є найважливішим чинником розподілу влади в суспільстві. Групи інтересів розміщуються між національним правлінням і пересічними громадянами. Лідери груп є своєрідними центрами влади. Ці позиції дають їм відповідальність та привілеї. Вони є в повному розумінні елітою, яка змагається за владу, прагне реалізувати інтереси групи і зберегти такий устрій політичної системи, який забезпечує їм переваги.

Д. Трумен наголошує на тому, що стійкість політичної системи залежить від консенсусу в середовищі еліт. Для цього еліти повинні усвідомлювати відповідальність свого становища, а також володіти “широким поглядом” на проблеми суспільства. Відсутність консенсусу може мати негативні наслідки: поширення апатії в суспільстві, прихід до влади екстремістського лідера.

Американський політолог Роберт Даль стверджує, що демократія лише ідеальний стан, до якого потрібно прагнути. У будьякій людській спільноті наявні сильні тенденції до розвитку нерівності та появи лідерів, наділених сйлою влади. Проте в такому разі термін “демократія” можна застосовувати лише для характеристики ідеального стану. Реальні ж системи, найбільш наближені до цього ідеалу, дослідник пропонує називати поліархіями. На думку вченого, в поліархії громадяни об’єднуються в групи задля досягнення певних цілей, реалізації інтересів. Кожна з цих груп має свою еліту, яка й представляє в політиці інтереси своїх членів. Багатоманітні організації забезпечують представництво в політиці якнайбільшого числа інтересів, наявних у складному соціальному організмі. Поліархія забезпечує можливість опозиції критикувати урядову поведінку, доводити свою правоту, боротися за владу. Змагання за владу при цьому має відкритий характер. Однак ключові рішення у сфері політики, економіки, соціального життя ухвалює вузьке коло людей.

Замість однієї правлячої еліти Р. Даль надає змогу впливу на політику множині еліт, які представляють різні сектори інтересів суспільства.

Саме для відображення цих секторних інтересів створюють професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні, спортивні, культурні об’єднання. Кожна з цих груп тиску діє у своїх власних інтересах, а не керується спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, групи тиску беруть участь в політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в політичні партії й громадськополітичні організації, намагаються отримати доступ до засобів масової інформації з метою формування відповідної громадської думки.

Ухвалення урядом тих чи інших політичних рішень за таких умов є результатом взаємодії різних політичних сил, різних еліт, їхньої конкуренції. Через це політичну систему розглядають як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними об’єднаннями. Кожне з них не має монополії на владу.

Ш

Поліархія тип державного врядування, іцо не прагне встановити рівність у розподілі ресурсів, але прагне за безпечити усім рівний доступ до розподілу ресурсів, що не можливо без еліти.

Р. Даль вважає, що демократії для ефективного функціонування потрібні еліти, які можуть чітко формулювати й представляти інтереси своїх груп, впливати на процес ухвалення політичних рішень. Кожна з груп інтересів має своїх репрезентантів, які змагаються між собою за владу. Середовище політичної еліти не є однорідним, оскільки елітні групи виявляють зацікавленість у різних політичних рішеннях, а тому змінюють одна одну. До середовища політичної еліти можуть належати, за Р. Далем, особи, які володіють ресурсами або чинять вплив на владу, мають організаторські здібності.

Отже, на думку американського дослідника, немає жодних суперечностей між демократією та елітою, плюралізм у суспільстві відображається в плюралізмі еліт.

Американський дослідник Девід Рісмен, прихильник теорії плюралізму еліти, вважає, що влада розподіляється між конкуруючими й конфліктуючими групами всього суспільства. Уряд стає сильніший, якщо ефективно враховує інтереси груп, які тимчасово поєднуються в коаліцію задля підтримки або скасування якогонебудь рішення. Влада жодним чином не концентрується вся в уряді або у правлячій еліті. У суспільстві існує кілька різних її центрів, до яких належать не лише еліта й організовані групи, а й неорганізовані спільноти.

Піраміда влади Д. Рісмена складається з двох рівнів, верхній рівень “ ветогрупи” > які займаються захистом своїх інтересів; нижчий "неорганізована публікаТермін “ветогрупи” був запроваджений ученим у книзі “Одинока маса”, де він зазначає, що немає жодної єдиної уніфікованої еліти, а є “групи інтересів”, одні з яких можуть ухвалювати політичні рішення, інші лише впливати. Перший тип “груп інтересів” він назвав “ветогрупами”.

Французький учений Реймон Арон виокремлює правлячу меншість суспільства, яка завдяки своєму положенню в ньому або завдяки своїм посадам не може не впливати на управління суспільством. У меншості дослідник виділяє такі групи:

• політиків, тобто меншість, що веде політичне зма ганння;

• вищі адміністративні кадри й військове керівництво;

• лідерів громадських рухів, зокрема профспілкове керівництво;

• керівництво державними та приватними підприємствами;

• представників духовної влади: діячів церкви, вчених, мислителів.

Р. Арон уважає, що чіткого розмежування між цими групами не існує, що можна переходити від однієї категорії правлячої еліти до іншої або навіть водночас належати до декількох. На його думку, демократія слугує регулятором влади, не дозволяючи окремій правлячій групі тривалий час єдиновладно здійснювати керівництво державою.

Американський соціолог Сюзан Келлер, прихильниця теорії плюралізму еліт, пов’язує факт існування еліти з соціальною функцією, яку еліти виконують. Вона вважає, що “поняття еліти стосується передусім меншості індивідів, які призначені служити колективу суспільно корисною працею”.

Вчена поділяє еліти на:

• стратегічні це “ті, чиї думки, рішення та дії мають важливі й визначальні наслідки для багатьох членів суспільства”. Еліта стратегічна виконує стратегічні функції і необхідна для підтримання суспільної структури;

• сегментарні. Вони відрізняється від маси тим, що функція кожного з її членів важливіша, аніж функція простого громадянина.

Ця теза близька до традиційного поділу еліти на правлячу і неправлячу. Проте стратегічні еліти С. Келлер не обов’язково належать до урядових кіл. У своїй праці вона вивчає власне стратегічні еліти. Ключовим поняттям у її концепції виступають функціональність і характер рішень, які ухвалюють. Стосовно характеру рішень важливе значення має не рід діяльності еліти, а “розмах її діяльності, тобто на скількох членів суспільства вона чинить вплив і як”.

С. Келлер запозичила класифікацію суспільних функцій зі структурнофункціональної теорії Т, Парсонса. Мету своєї роботи вона вбачає у застосуванні теорії еліт до парсонівстької теорії соціальних систем. Для кожного з чотирьох типів соціальних систем Т. Парсонса С. Келлер виводить чотири типи еліти:

Еліти це ефективні й відповідальні меншості.

Сюзан Келлер

• “система виконання завдань” дає еліту, яка визначає цілі, до виконання яких має прагнути суспільство;

• “адаптивна система” дає еліту, яка визначає засоби для виконання цілей;

• “інтегративна система” дає еліту, яка виражає суспільні норми й традиції;

• “традиційна система” дає еліту, яка формує загальну мораль членів суспільства.

У сучасному суспільстві, на думку американської вченої, відбувається “стратегічна елітизація” суспільства. Причинами цього є приріст населення, професійна диференціація, різноманітність стилів життя, етичних ідеалів, бюрократизація. Дослідниця постійно наголошує на функціональності еліт.

Головними положеннями теорій плюралізму еліт є:

• влада атрибут відносин між індивідуумами, яка виникає в процесі вироблення рішень. Незалежно від своєї соціальної та економічної позиції кожен індивід має достатньо влади, щоб спонукати іншого зробити те, чого б той ніколи не зробив;

• відносини влади не обов’язково зберігаються в часі. Мережа відносин влади формується для вироблення конкретного рішення, вона може бути замінена іншою мережею, коли виробляється інше рішення;

• відмінності між елітою й масами не чітко фіксовані, вони можуть бути розмитими. Індивіди відносно легко входять до числа людей, що ухвалюють рішення (залежно від характеру рішення, від того, чи стосується це рішення безпосередньо цих людей);

• різниця між елітою й масами ґрунтується передусім на зацікавленості в ухваленні того чи іншого рішення. Доступ до прийняття рішень може бути відкритий через оволодіння мистецтвом лідерства, інформацією про проблему, знанням демократичних процедур. Багатство та економічна влада відкривають доступ до політичної влади, але це лише один із шляхів до неї;

• існує множинність еліт. Рішення досягаються в процесі взаємодії еліт укладенням угод, посередництвом, компромісами. Люди, що реалізують владу через ухвалення певних рішень, не обов’язково мають вплив при прийнятті інших рішень. Немає еліти, яка панує у всіх галузях соціального й політичного життя;

• існує конкуренція між елітами. Інститути й організації поділяють владу: передбачається, що вони конкурують між собою. Хоч елітні групи об’єднує загальна згода щодо “правил гри”, вони переслідують різні політичні цілі. Політика мистецтво компромісу між конкуруючими групами;

• маси можуть істотно впливати на еліти, насамперед через вибори, через “групи тиску”. Конкуренція між елітами веде до їхньої підзвітності масам, хоч якісь важливі рішення, які стосуються життя людей, іноді ухвалюють частини еліти, які можуть бути й непідзвітні безпосередньо масам.

У 7090х роках XX ст. незакінчена суперечка між демократичним елітизмом та плюралізмом еліт спричинює появу неоелітизму. До представників цього напряму належать автори праці “Іронія демократії” Томас Дай і Хармон Зіглєр, а також Єва ЕтзіоніХалеві.

Американські дослідники Томас Дай і Хармон Зіглєр вважають, що немає сумніву в тому, що управляють завжди еліти, а не маси.

Неоедітизм

 

Еліта це та меншість суспільства, яка володіє вла дою. Маси це більшість, у якої її немає. Влада це можливість брати участь у розподілі матеріальних благ у суспільстві. Томас Дай і Хармон Зіглєр

 

Еліти відіграють вирішальну роль у процесі прийняття політичних рішень. Вплив пересічних громадян на політику по суті зводиться до нуля. Вчені зазначають, що такий стан речей (поділ суспільства на еліту й масу) універсальний і навіть за демократії меншість користується більшою частиною влади, а більшість — порівняно меншою. Однак честолюбні і талановиті люди з маси мають змогу приєднатися до еліти, і навпаки, доступ до неї може бути закритий для всіх, крім високопоставлених представників монополій, фінансових, військових, урядових кіл.

Еліти можуть конкурувати і не конкурувати між собою, перебувати на однакових позиціях чи мати різні підходи до того чи іншого аспекту внутрішньої та зовнішньої політики. Вони можуть утворювати піраміду, на верхівці якої перебуває група людей, які користуються владою, або становити собою численні групи, що поділяють владу та ухвалюють важливі рішення на засадах консенсусу. Еліти можуть враховувати вимоги мас, або переслідувати власні цілі. Від того, як розставлені наголоси на даних позиціях, на думку Т. Дая і X. Зіглвра, залежить рівень демократичності суспільства. Цей рівень демократичності турбота еліти. Маса не спроможна управляти та недостатньо усвідомлює цінності й принципи демократії.

Т. Дай і X. Зіглер не дають рецептів проти зловживань еліти. Зловживання вони вважають меншим злом, порівняно зі шкодою, якої може завдати некомпетентність мас. Доцільність правління еліти І незаперечний факт, який не треба доводити, хоча таке правління вони і не абсолютизують.

Демократія правління народу, але збереження де мократи покладено на плечі еліти. V цьому полягає іронія демократи: еліти повинні правити мудро, для того щоб правління народу вижило. Томас Дай і Хармон Зіглєр

Автори “Іронія демократії” зазначають: “Вибори це символічний захід, який допомагає прив’язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчуття, що вони відіграють якусь роль”. На виборах обирають посадових осіб, а не політиків. Наявність єдиного, відносно ефективного способу впливу на еліти та їхній політичний курс відмова переобрати представників еліти (або ж громадяни можуть відкликати своїх представників, якщо така можливість передбачена законодавчо).

Єва ЕтзіоніХалеві теж вважає, що демократія неможлива без еліти. Вона зазначає, що для того, аби демократія була ефективною, політична еліта має бути автономною, а шляхи формування політичної еліти з субеліти достатньо відкритими. Для цього також важливим є вільні вибори, дотримання громадянських прав і свобод. Дослідниця наголошує, що успіх суспільства, еліти та демократії залежить від народу. Громадяни повинні активно долучатися до моніторингу дій політичної еліти, контролю за нею.

Дослідникинеоелітисти звертають увагу на особливу роль ідеології у відносинах еліти маса. Еліти послідовніші у сповідуванні цінностей, зокрема демократичних, тому вони повинні прививати масам певну ідеологію, цінності, які, з одного боку, забезпечують легітимність наявного устрою, а з іншого, обслуговують їхні власні інтереси. За таких умов масам складно поставити під сумнів необмежену владу еліти не лише тому, що вони втратили реальний контроль над інститутами управління, а тому, що ними успішно маніпулюють за допомогою ідеології. Ідеологія, по суті, стає сукупністю прагматичних ідей та механізмів владних взаємодій. Така ідеологія є корисним елементом суспільного управління, консолідації мас.

Загалом положення неоелітизму можна сформувати так:

• влада випливає з розподілу ролей і позицій усередині соціальноекономічної системи. Люди отримують владу, займаючи ключові позиції в економічних, фінансових, військових й урядових інститутах. Влада перебуває в руках меншості; незначна кількість людей розподіляє матеріальні цінності в суспільстві; маси не визначають державну політику;

• влада “структурна”, тобто відносини влади продовжують існувати в часі незалежно від приватних змін у періоди виборів: ті ж елітні групи здійснюють владу в суспільстві незалежно від результату виборів. Для збереження стабільності соціальнополітичної системи перехід до еліти має бути повільним, тривалим, причому лише того, хто приймає основні погоджені правила еліти, допускають до правлячих кіл;

• існує явне розходження між елітою й масами. Ті, які управляють, не є типовими представниками мас, еліти формуються переважно з представників вищої соціально економічної, верстви суспільства. Представники мас можуть увійти до еліти лише зайнявши високий пост в інституцій них структурах, причому приймаючи санкціоновані елітою “правила гри”;

• відмінність між елітою й масами полягає передусім у тому, що перша контролює економічні ресурси суспільства; індустріальні й фінансові лідери становлять головну частину еліти;

• державна політика виражає інтереси не мас, а еліти; невелика група здійснює переважний вплив у більшості секторів соціального життя індустрії, фінансах, військових справах, внутрішній і зовнішній політиці;

• між членами еліти можуть існувати розбіжності, проте їх поєднує консенсус стосовно збереження політичної системи такою, яка вона є, і вони діють узгоджено, надто коли система опиняється під загрозою. Тобто, еліти єдині в підході до основних цінностей соціальної системи, відмін* ності виникають лише стосовно приватних питань;

І еліта майже не зазнає впливу мас або ж зазнає його невеликою мірою (через вибори або якісь інші форми політичної активності мас), вона може розраховувати на байдужість більшої частини населення.

Незважаючи на необхідну корекцію традиційних тез стосовно еліти відповідно до аргументів неоелітистів, на думку австрійського вченого Карла Менгера, “теорія еліти залишається впливовою інтерпретацією політичної структури і поведінки в сучасному суспільстві. Реальність еліт визнається майже всіма політичними аналітиками та оглядачами, безвідносно до їхніх ідеологічних і теоретичних уподобань”.

Сучасні теорії еліт намагаються “примирити” класичні теорії еліт, демократію та політичну практику. Спираючись на класичні теорії, дослідники XX ст. пропонують низку нових положень. Український вчений Віктор Танчер визначає концептуальні прояви різниці між класичними теоріями еліт і сучасними версіями демократичного, плюралістичного елітизму:

• перші вважають вплив мас на еліту мінімальним, влада еліт утверджується через авторитет у ключових суспільних інституціях, таких як уряд чи промислові корпорації; другі розглядають існуючу на Заході систему влади як таку, де маса має змогу впливати на лідерів за допомогою виборів і “груп тиску”;

• класичні теорії не надають особливого значення громадським організаціям, вважаючи, що суттєві питання вирішуються на рівні владних еліт, тоді як “групи інтересів” створюють бюрократичні організації, “субелітні” асоціації, які реалізують передусім інтереси еліт, а не рядових членів цих організацій. Другі розглядають громадські організації як важливу ланку зв’язку між лідерами і масами;

• класичні теорії наголошують на тому, що еліта, прививаючи масі визначену ідеологію, яка обслуговує їхні власні інтереси, забезпечує легітимність існуючого устрою. Масам надзвичайно складно поставити під сумнів необмежену владу еліти не лише тому, що вони втратили реальний контроль над інститутами управління, а й тому, що ними маніпулюють за допомогою панівної ідеології, яка підтримує статускво. Інші розглядають владну систему, яка існує в суспільстві, як неподільну, тобто цілісне утворення;

• класичні теорії наголошують на незбалансованості владної системи, де беруть гору ті, хто володіє владою, великі власники, між якими немає розбіжностей стосовно ключових аспектів політичних та економічних відносин. Інші акцентують на балансі конкуруючих інтересів та еліт, на принципі, що жодна еліта не в змозі й не повинна домінувати в суспільстві.

Отже, на процес управління під час демократії існують протилежні погляди, перший з яких наголошує на тому, що процес концентрації влади набуває сили, і одна політична група (еліта), по суті, самостійно вирішує всі основні політичні питання, маніпулюючи масами людей. Інший погляд полягає у тому, що влада в суспільстві не концентрується, а, навпаки, “розподіляється” завдяки “монополістичної конкуренції” між організованими соціальними групами; той, хто формально управляє (еліта, уряд), діє лише за ситуацією, відповідно до “сили тиску” тих чи інших груп або їхніх коаліцій.

Запитання і завдання

1. Демократичний елітаризм та плюралізм еліти започаткували тривалу дискусію стосовно структури влади. На таблиці відображено полеміку між Ч. Міллсом і Д. Рісменом.