Тема 3. Класичні теорії політичної еліти: Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс

 

Головні поняття: політичний клас, політична еліта, правляча еліта, еліта “левів”, еліта “лисів”, циркуляція еліти, “залізний закон” олігархії.

Головні дослідники і вчені: Г. Моска, В. Парето,

Р. Міхельс.

і Ґ

Кінець XIX початок XX ст. характеризується розвитком і зростанням ролі й впливу на суспільний процес політичних.еліт як своєрідного середовища, що відбирає, виховує і пропонує суспільству своїх представників для політичного управління. Відповідно, зростає інтерес науковців філософів, соціологів, політологів до дослідження політичної еліти. Виникають різноманітні напрями, школи, виходять друком статті та монографії, присвячені різним аспектам аналізу еліти.

На зламі XIX XX ст. не було спільних підходів як до визначення поняття “еліта”, так і до її структурних елементів та особливостей її зміни (циркуляції). Попередні визначення елітаристського ідеалу в XX ст. поступово модернізуються, йому надають інших словесних і змістовних конструкцій, проте суть при цьому не змінюється.

На початку XX ст. різні ідеї елітарності систематизували й узагальнили відомі соціологи Гаетано Моска, Вільфредо Парето та Роберт Міхельс, яких вважають засновниками теорії еліти. Вони сформували абетку доктрин, а їхні наступники розвинули й переосмислили окремі положення, проте фундаментальні основи залишились незмінними.

Концепції Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса в науці про еліту називаються класичними.

Концепцію “політичного класу” як суб’єкта політичного процесу сформулював італійський вчений Гаетано Моска (18771941) у книзі “Основи політичної науки.”, яка поба* чила світ у 1896 р. В одній із перших робіт “Теорія управління та парламентське правління” (1884 р.) він використав поняття “політичний клас” щодо частини правлячого класу;;, що має безпосередній стосунок до влади, згодом вживає поняття “політичний клас” і иправлячий клас” як синоніми. На думку Г. Моски, “в усіх суспільствах (починаючи зі слаборозвинутих і таких, що працею досягли основ цивілізації, аж до найбільш розвинутих і могутніх) існують два класи людей клас правлячих і клас керованих. Перший, завжди менш численний, виконує усі політичні функції, монополізує владу і насолоджується тими перевагами, що дає влада, тоді як другий, більш численний клас, керується і контролюється першим у формі, що у даний час більш менш законна, більшменш довільна і насильницька і забезпечує першому класу, принаймні зовні, матеріальні засоби існування і все необхідне для життєдіяльності політичного організму. У реальному житті ми усі визнаємо існування цього правлячого класу (чи політичного класу, як його уже раніше визначили)”. Це положення вченого вважають “класичним” формулюванням основ теорії еліти. Вихідним пунктом концепції Г. Моски є поділ сус пільства на дві нерівні за соціальним станом та роллю групи: правлячу меншість і політично залежну більшість (масу), при цьому перша консолідується, перетворюю чись в закритий клас.

 

1. "Політичний клас" Гаетано Моски

 

Меншість панує над більшістю завдяки певним якостям, що “забезпечують їй матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу” (ці риси можуть змінюватися залежно від часу та обставин), а також своїй організованості. Воля до влади членів такої меншості координується й виступає як узгоджена сила. Більшість (маса) не в змозі протистояти дій силі, оскільки вона роз’єднана, і, на думку Г. Моски, не здатна об’єднатися задля досягнення своїх цілей. До того ж політичний клас виправдовує своє панування над масою необхідністю політичного управління в інтересах усього суспільства.

На різних історичних етапах політичний клас може формуватися за одним чи кількома критеріями: військовими (основний принцип доблесть), релігійними (святість, сан), спадковими (аристократичне походження). Окрім них, важливим критерієм формування є здатність управляти людьми.

Правлячий клас нестабільний, він може еволюціонувати у двох напрямах: аристократичному й демократичному: “у людських суспільствах переважає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізованих правлячих класів, або тенденція, що веде до більшменш швидкого їх відновлення”. Аристократична тенденція полягає в намаганні цього класу стати спадковим, закритим, наслідком чого є його кристалізація і деградація: “Правлячі класи неминуче занепадають, якщо перестають удосконалювати ті риси, за допомогою яких прийшли до влади, якщо не можуть більше виконувати звичні для них соціальні функції, а їхні таланти і ролі втрачають у суспільстві свою значимість”. Ця тенденція призводить до виродження суспільства, на чому особливо наголошував В. Парето. За демократичної тенденції правлячий клас оновлюється

 

Критерії формування політичного класу, за

Г. Москою: військові, релігійні, спадкові, здатність

управляти людьми. найздібнішими вихідцями з нижчих верств суспільства. Це простежується здебільшого в періоди соціальних змін, коли відбувається поповнення правлячого класу найбільш динамічними й здібними представниками соціальних низів, коли еліта найбільш рухома і продуктивна. Ідеалом для Г. Моски є синтез двох тенденцій, який може забезпечити як стабільність влади, так і підвищення її ефективності.

Розмірковуючи над процесами життєдіяльності правлячого класу, вчений визначив три способи, завдяки яким цей клас досягає свого закріплення та оновлення: успадкування, вибори і кооптація (введення в органи влади нових політиків без проведення виборів). Якщо правлячий клас не оновлюється адекватно з розвитком суспільства, в якому з’явилися нові могутні політичні сили, неминуче відбувається його витіснення новою правлячою меншістю (контрелітою). Г. Моска зазначав, що “коли почався такий рух, зупинити його відразу неможливо. Приклад індивідів, що починали “з нічого” і досягли помітного становища, спричинює честолюбні задуми, жадібність, нові зусилля, і це молекулярне відновлення правлячого класу триватиме доти, поки не зміниться тривалим періодом соціальної стабільності”.

Оскільки управління суспільними справами завжди “є у руках меншості впливових людей, з чим, усвідомлено чи ні, рахується більшість”, Г. Моска ставить під сумнів сам термін “демократія”. “Те, що Аристотель називав демократією, було просто “аристократією для більшої кількості членів суспільства”. Вчений вважає демократію камуфляжем тієї ж влади меншості, плутократичною демократією, визнаючи, що саме у спростуванні демократичної теорії полягає, головно, завдання його роботи. Водночас він вважає оптимальним для політичної системи певне поєднання аристократичних і демократичних начал. Причому влада меншості над більшістю тією чи іншою мірою легітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості (інакше ситуація була б зворотною, тобто більшість управляла б меншістю). Як пояснити цей феномен? Це пов’язано передусім з тим, що правляча меншість завжди є організованою (у всякому разі, порівняно з неорганізованою масою). “Суверенна влада організованої меншості над неорганізованою більшістю неминуча. Водночас меншість організована саме тому, що вона меншість”. Однак існує ще обставина, яка легітимізує цю владу меншості: “На додаток до великої переваги організованості, що випала на долю правлячої меншості, вона так сформована, що складовііндивіди відрізняються від маси керованих якостями, що забезпечують їм матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу; або ж вони є спадкоємцями людей, що володіють цими якостями. Тобто, представники правлячої меншості завжди володіють рисами, реальними чи удаваними, які глибоко шануються у тому суспільстві, де вони живуть”. (Це обґрунтування ціннісного підходу до еліти, яке в майбутньому заперечуватимуть прихильники функціонального підходу). Переконливіша теза Г. Моски не про “моральну перевагу” тих, хто володіє владою і не про їхню “військову доблесть” (на чому він наполягає щодо ранніх стадій розвитку суспільства), а про зв’язок управлінської меншості з багатством: “Домінуючою рисою правлячого класу більшою мірою стало багатство, ніж військова доблесть: владоможці радше багаті, ніж хоробрі”, “У суспільстві, що досягло певного ступеня зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, владоможці, зазвичай, багаті, а бути багатим значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба з броньованим кулаком заборонена, а боротьба фунтів і пенсів дозволяється, ліпші посади незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами”. За Г. Москою, зв’язок тут двосторонній: багатство творить політичну владу так само, як політична влада творить багатство.

Італійський учений стверджував, що фундаментом суспільного розвитку є політика. Правлячий, або ж політичний, клас сконцентровує керівництво політичним життям у своїх руках, об’єднуючи індивідів, які мають “політичну свідомість” і вплив. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але цей клас завжди існує, і саме він визначає історичний процес. Г. Моска розрізняє автократичний і ліберальний принципи організації правлячого класу залежно від характеру політичної ситуації й критикує концепцію народного суверенітету й представницького правління. Владу еліти він ставить у залежність від того, якою мірою якості її членів відповідають потребам епохи; правляча меншість рекрутується різними способами, проте головним критерієм є здібності, необхідні для політичного управління в певну епоху. Найважливішим завданням політичної науки вчений вважав аналіз складу, організації правлячого класу. Зміни в структурі суспільства, на його думку, можна підсумувати змінами в складі еліти.

За Г. Москою, правляча меншість здебільшого консолідується, має тенденцію перетворитися в закритий клас. “Всі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично”. У цій фразі полягає велика доля істини, що стосується еліт різних політичних систем

від східної деспотії до партноменклатури “реального соціалізму”. Вчений відзначає тенденцію переходу від більш закритих правлячих класів до менш закритих, зокрема, від спадкоємних привілейованих каст, де правлячий клас як еліта явно обмежений числом родин “у таких випадках правлячий клас явно обмежений числом родів, і народження є єдиним критерієм, що визначає приналежність до нього” до більш відкритого суспільства, де, зокрема, освіта відкриває шлях до урядових посад. Однак і тут панівний клас намагається монополізувати навчання (було б точніше звузити це положення до монополізації саме елітного навчання). Для Г. Моски певний приплив до еліти нових людей є запорукою здоров’я суспільства. Отже, авторові ближча концепція трансформації, а не зміни еліт.

Італійський соціолог Етторе Альбертоні зазначає, що для Гаетано Моски політичний клас не сила, що грубо панує над масою, це є організована меншість, що має “моральну перевагу над пасивною більшістю”, і тому її влада виправдана. Своєю теорією правлячого класу Г. Моска прагне легітимізувати владу еліти.