Розвиток вчень про еліту в епоху Античності

 

Елітарні теорії досяглії найвищого розвитку в Стародавній Греції. Вчені античності Геракліт, Аристотель та інші наголошували на необхідності нерівномірного розподілу суспільства, вважаючи, що “одні повинні правити, а інші їм скорятися”.

Геракліт уважав, що влада повинна належати вибраним представникам меншості, адже “...найкращі віддають перевагу одному над усім: вічній славі серед смертних (людей

тлінними речами); натовп же насичується навподіб худоби”. На його думку, “більшість” не розуміє всезагального логосу, який усім керує, проте живе так, як “буцімто має власне розуміння”. Підставою для визнання політичної еліти були два чинники: походження та духовні якості осіб, які належать до меншості.

Інтерес становлять елітологічні мотиви в творчості Пі фагора, яку називають філософією обраності. Вона створювалася як своєрідне елітне знання для обраних, до яких могли долучитися лише члени таємного ордену, на зразок того, що Піфагор заснував у Кротоні. Вступ до цього закритого ордену розглядався як очищення особистості, її елітизацію, залучення до вищих духовних цінностей (у гармонії з фізичним удосконаленням). Прийом до школи Піфагора відбувався у декілька етапів і був заснований на суворому індивідуальному відборі найдостойніших. Конкурсний відбір до школи, точніше в орден, відбувався не за критерієм знатності (походження) чи багатства, а на підставі інтелектуальних і вольових якостей претендентів.

На думку іншого афінського мислителя Сократа, запорука успіху політики полягала у розвитку людської думки. Для вдосконалення суспільних політичних відносин необхідне панування розуму над свавільною волею.У державі повинна правити не нетямуща маса, а

добрі люди, які відмінно знають свою справу.

Сократ

Незмінною залишається максима мислителя щодо державних правителів: “Правити повинні ті, хто володіє знаннями”. У спогадах Ксенофонта про Сократа наведені, зокрема, такі слова: “Царі й правителі не ті, хто носять скіпетри, не ті, хто обрані відомими вельможами, і не ті, хто здобув владу завдяки жеребкуванню чи насильству й обману, а ті, які вміють правити”. Освіченість, мудрість, правдивість, чесність, компетентність ключові якості, без яких, за Сократом, не може обійтися доброчесний правитель. Традиційному уявленню про еліту як військову та як про переможців у політичній боротьбі він протиставляє еліту мудреців, які вміють подолати пристрасті й піднестися до ідеалу. Тезі спадкових аристократів “Керувати повинні кращі за походженням” він протиставляє тезу “Керувати повинні наймудріші, високоморальні”. Сократ змальовує новий образ еліти це мудреці, які вміють приборкати пристрасті свого тіла, емоції, почуття низького порядку; це самодостатні люди, які не потребують нічого зовнішнього, але налаштовані на внутрішнє самовдосконалення.

Найвищого розквіту антична протоелітологія досягла в філософії Платона, яка для нього є теж філософією обра ності. Саме, він найбільш повно, цілісно, системно сформулював елітарний світогляд. Як ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступає проти допущення демосу до участі в політичному житті, в державне управління, зневажливо називаючи його “натовпом”.

Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконувати лише аристократи, які дістали особливе виховання; ремісники і селяни мають бути відсторонені від управління суспільством та інших занять “шляхетних людей”, вони приречені виконувати “чорну роботу”.

Платон цінував передусім духовний аристократизм, а не соціальний.

Найкращою формою правління він уважав верховенство кращих людей мудрих і доброчесних (тобто справжньої еліти). Освітня програма Платона різко диференційована: для більшості громадян він пропонує лише професійну освіту, а філософія і політика призначення еліти. Підґрунтя його політичної системи ієрархізація суспільства.

Платон допускає можливість нерівності при владі та привілеях без несправедливості: аристократи володіють владою тому, що вони є наймудрішими людьми полісу. Було б несправедливо, якби люди, які належать до нижчих груп, були б мудріші, аніж деякі аристократи. Тому мислитель і підтримує певний рівень соціальної мобільності, хоч вважає, що подвійна перевага (народження та знання), зазвичай, ведуть до вищості дітей аристократів над іншими громадянами.

Свої політичні уподобання Платон обґрунтував у вченні про душу, яка складається із трьох частин: розумової, вольової і чуттєвої. Перші дві частини притаманні вибраним, що дає їм право керувати державою, а третя простим людям, від яких вимагається виконання встановлених порядків, працелюбство, покора правителям і охоронцям. Мислитель вирізняв три соціальні групи: правителівфілософів, воїнівохоронців і простих людей, які становлять керовану більшість. Платон розглядає владу не як привілеї, а як

АГІ8!:О8 (давньогрецький еквівалент еліти) це кращі люди, які досягли вершини досконалості та оволоділи правдивим знанням. Підстава для влади еліти не інтерес будьякої соціальної групи, а інтерес усіх громадян.

тягар відповідальності еліти (обраних). “Хоча усі, хто ж и по

і) державі, брати, а,/іо бог, створивши нас, тіш, хто платний правити при народженні, домішай золота, ось тому вони й ннйвартіспіші, а їхнім помічникам срібла, заліза ж і міді рільникам і рійним ремісникам”.

Мислитель у нажни за можливе порох ід обдарованої людніш гі нижчої груші до вищої, та навпаки: “бог вимагає, під правителів передусім і переважно, аби само вони були добрими охоронцями і і ніщо тнк пильно не ОберІГНЛИ, як снос потомство, «Гяі’ону юн и, що і и цих домішок у душах їхніх дітей, і її к що дитина народиться з додатками міді й аалім, то вони н жодному разі по повинні порой матися до неї співчуттям, тобто зараховувати її до числа ремісників чи хліборобів; а якщо хтось і;і їхніх нащадків народиться з домішкою золота чи срібла, оцінивши це, вони повинні поровости його до охоронців держави чи до їхніх помічників". Спираючись на ці положення Платона, американські дослідники теорії еліт К. Прюїт і А. Стоун вважали його попередником теорії циркуляції еліт.

Платон одним із поритих висунув ідею штучного добору “кращих”, розробив систему для поліпшення людської природи. З цією метою філософ запропонував парувати кращих жінок і кращих чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання держави. Це потомство і мало б поповнювати невелику і добірну кількість громадян, Із числа яких можна рекрутувати правителів, державних мужів.

Інший представник античності, Аристотель, близький до думок ІТлатона у його програмі елітного виховання. Його метою є виховання мудреців, духовна вибірковість, а також політично лідерство. Аристотель виокремлює і характеризує форми правління. Однією із форм є аристократія.

Аристократій влада перебуває в руках небагаї ьох, які володіють особистими чеснотами, що так високо цінує народ.

ОСКІЛЬКИ чесноти звичайно притаманні шляхетним, то аристократія правління шляхетних.

Головними чеснотами правителів є здатність керувати та розсудливість. Лише шляхетні люди здатні опанувати державну владу, за якою людина панує над подібними за походженням та вільними, причому для цього самі повинні пройти школу послуху.

Давньоримський філософ Марк Туллій Ціцерон, характеризуючи змішаний устрій, виокремлює масу та прошарок ліпших, тобто громадян, особливо здатних до політики. Керувати державою мають ті, хто завдяки своїй розсудливості та високій дієздатності спроможні забезпечити загальне благо. Для Ціцерона ідеалом справжнього політика є образ промовцядержавця, який силою слова, без демагогії, агітує за свою політику. Сенсу держави як спільноти, яка ґрунтується на співучасті всіх у неподільному праві, не суперечить правління найкращих.

Елітарні ідеї Середньовіччя найповніше відображені у творчості Томи Аквінського, зокрема, в його праці “Про правління владик”. На думку мислителя, Всесвіт утворює ієрархію, на вершині якої Бог. Кожна істота діє відповідно до внутрішнього покликання своєї натури. Вищий у всіх випадках править нижчим, як Бог править світом або душа тілом. Соціальну нерівність філософ не лише схвалює, а й уважає її важливим елементом гармонії, досконалістю Всесвіту.

Суспільство це система цілей та намірів, у якій ни

жче служить вищому, а вище керує нижчим і провадить