Каста правителів: риси, функції

 

Концепція еліти доктора права Дмитра Донцова була значною мірою реакцією на поразку українського національного руху 19171920 років і спробою визначити шляхи відновлення української державності. Вона викладена у працях “Модерне москвофільство”, “Партія чи Орден”, “Козак із мільйона свинопасів”, “Націоналізм” та “Дух нашої давнини”, причому в останній автор посилив свої еліта ристські ідеї. Д. Донцов, як і В. Липинський, намагається сконструювати модель держави Україна. Підґрунтям цієї моделі є положення про поділ суспільства на “ініціативну меншість” та “пасивного чинника нації” народ. “Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нижчого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин, зазначає Д. Донцов* ~ Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з так званою трудящого народу, без окремої провідної верстви, — це плебейська фантазія, в житті не існуюча... ” Цей поділ має не соціальний, а “людський” характер, де люди поділяються на касти залежно від природних здібностей. Різні касти лишень доповнюють одна одну: одна боронить другу, друга виживлює першу. Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає порізному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Політична еліта є найважливішим чинником історії, носієм ідей, вона повинна мобілізувати маси для боротьби за національну ідею. Ця ініціативна меншість несе всю відповідальність за суспільні процеси, добробут суспільства, створює ідеологічне підґрунтя для розвитку нації.

“Слово “каста” вживаю свідомо, — зазначав Д. Донцов, — щоб підкреслити антидемократичний характер рекрутування цієї верстви, добору її членів і її духовнополітичне обличчя, щоб підкреслити її докорінну відміну від маси народу”.

Дослідник проголошував визначальним дух цієї верстви, який живить її, змушує діяти, дає змогу бути твердою і невблаганною щодо себе, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи пристосування, ставити над усе поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу та у своє право. До високої сили духу мислитель додає відчуття інакшості й вищості.

У провідній верстві не місце людям, які є “формальними авторитета ми*9 особам, які без особливих заслуг узяли собі право стояти над народом лише з “тої простої причини, що займають якесь відповідне становище”. Особи, які є керівниками лише формально, не здатні впоратися з управлінням суспільством, особливо у період змін чи криз, їхнім гаслом у такі моменти є: “Забути все, що роз’єднувало, забути політичні й особисті порахунки” та “об’єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хоч би деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил на службі ворожих сил...” Д. Донцов називає це прагненням “патологічного об’єднання”, яке не приносить користі суспільству. Такі гасла не сприяють селекції кращих і вольових осіб до провідної касти.

Провідна верства вирізняється окремими, лише їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їхнім покликанням є фізична праця, і вони прив’язані до землі як до засобу

Особливостями правлячої касти є окрема позиція в суспільстві, вміння бути цілісною громадою і творити зі себе еліту, окремі прикмети духа й душі, "інші ідеї му сять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної... народної маси".

Д. Донцов

виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля це передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б’ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки.

Ознаки правлячої верстви:

• дух землі;

• шляхетність;

• мудрість;

• мужність.

Шляхетність виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов’язку. Мудрість здатність розуміти ті одвічні закони, на яких тримається світ загалом і суспільство зокрема. Мужність виявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім’я загального блага, виконувати своє призначення.

Влада, яка перебуває в руках провідної верстви, зобов’язана “дбати про утримання, насамперед, спільноти” з урахуванням історичних традицій суспільства. Дослідивши пам’ятки української старовини: літописи Київської Русі, “Слова...” митрополита Ілларіона, Козацькі хроніки, гетьманські та полковницькі універсали, церковну літературу князівської та козацької доби, “Історію русів”, Д. Донцов зазначає, що першорядне значення моменту влади у суспільстві є провідною ідеєю цих творів. Дослідник виділяє основні характеристики ідеї влади в українській ментальності від Київської Русі до початку XIX ст. Це має бути, поперше, влада, яка спроможна “надати суспільному організмові якнайбільше сили”, розвивати потяг до величі й слави народу. Подруге, вона має бути “сильна назовні” грізна для зовнішніх ворогів, а також “сильна всередині”, тобто стверджувати дисципліну й сувору каральну місію всередині спільноти. Також, вона має стверджувати “свою” владу, незалежність народу, щастя “окремої своєї вітчиз

Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути “творче насильство”, що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

2.2. Теорія рис політичної еліти Д. Лонцова

 

Дмитро Донцов, як і Фрідріх Ніцше, вважав, що лише “сильна людина”, “чинний націоналіст” може здійснити державотворчу й національну ідею. Представники провідної верстви є втіленням волі до влади, “пасії володарства”. На відміну від Ф. Ніцше, в понятті “жадоба влади” український вчений акцентує не на тих моментах, які ставлять особистість “по той бік людської спільноти”, а на “твердому постуляті сильної всередині влади, яка б не давала розпастися збитий до купи національний організм”. Особи зі складу політичної еліти спроможні збудити приховану енергію нації, виховувати маси й надихати для участі в тих чи інших політичних акціях. Д. Донцов високо цінував таких визначних лідерів, як Наполеон, Кромвель, Хмельницький, Муссоліні й Пілсудський, які, за його словами, турбувалися про “опанування зреволюціонізованої маси”, а не про моральні принципи. Ідею “творчого насильства” меншості над більшістю, запозичену в Жоржа Сореля, Д. Донцов, однак, не зміг поєднати з ніцшеанською ідеєю “сильної людини”, яка “прагне боротьби для боротьби”, “кусати того, хто нас вкусив, ударити того, хто нас вдарив”. Він так і не зміг відповісти на важливе запитання: схильність сильної людини до насильства є творчою чи руйнівною?

 

Критерієм оцінки провідної верстви має бути, на думку Д. Донцова, діяльність, спрямована на творення нації. Відтак для досягнення національної державності годяться будьякі засоби й дії політичної еліти.

До еліти належать лише люди особливого типу, особливої вдачі. “Це фанати, аскети, подвижники типу Монома ха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих... сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем... ”

Аналізуючи “роль та місце еліт і вождів (провідників)”, Д. Донцов намагався застосувати своєрідну “теорію рис” спираючись на такий погляд: “Відраза до провідництва у нас іде так далеко, що всі групи охоче спихають його на плечі так званого “народу”, нарід вирішить, нарід нам вкаже... Маса потребує, щоб її провадити, і вона піде за тим, хто має в крові інстинкт провідництва, команди, хто має відвагу вказати дорогу і брати відповідальність за її правильність, хто без компромісу афірмує свою ідею, а формує її ясно, чітко і недвозначно: хто має виразне “так” і виразне “ні”! Тільки це імпонує масі”. Автор доводить, що без еліти, яка володіє визначеними незмінними якостями, об’єднання нації неможливе: “У нації, де не постала така окрема, самосвідома провідницька група, де панує дурійка об’єднання, в такій нації панує неподільно інстинкт отари. Де така провідницька група викристалізувалася, вона має шанси вести маси, об’єднати націю. Де такої групи немає, може бути об’єднання груп, партій і клік, але ніколи не буде об’єднання нації”.

Він вважає, що духовне обличчя народу залежить передусім від расової субстанції. Лише людина великої "біологічної потенції” може виконувати соціальну функцію провідної верстви. Серед різних расових типів населення України Д. Донцов виділяє як “формотворчі”, тобто здатні до духовного панування, типи “понтійця*% “медите ранця”, “нордійцяДослідник стверджує, що в третьому тисячолітті до н.е. на територію України прийшли люди “двох культурних кругів хліборобського й номадського”. Під ім’ям “номадів” (кочовиків), на думку Д. Донцова, варто розуміти “великих формотворців, будівничих нації, організаторів суспільности” — саме з них виросла провідна верства княжого Києва. Детально розглядає автор другу расу, творця “культури хліборобського субстрату” — “остій ця”, або “провансальця”. Ідеалом цих людей є vita minima: замість напружуватися, аби жити, вони живуть, аби не напружуватися. Для “остійця” характерна втеча від визначеної, чітко окресленої позиції, безтенденційність, водночас, він легко піддається стороннім впливам. Його інтереси матеріальні й приземлені, він любить запевнений сталий заробіток, “жадний на гроші, працьовитий і діяльний, коли сподівається заробітку, інакше лінюх, для ідеї працювати не любить”. Має обмежені власними інтересами цілі, любить затишність власного кута, легко замиловується дріб’язками. Коли він “народний діяч” то організатор хорів і різних святочних імпрез. Коли сперечається лається. У громадському житті єдина мрія “остійця” державна допомога, звідки його любов до державних посад, пенсій, до соціалізму з бюрократією. Для нього характерна колективіська поведінка, бо він не впевнений у собі і на самоті почувається дискомфортно. “Він гешефтяр, аферист, спекулянт на вищих ідеалах. Легко “переорієнтовується”, готовий служити кожній силі”. Найвища мета “остійця” досягнення особистого й родинного добробуту.

У праці “Дух нашої давнини” Д. Донцов виокремив itcu хологічні якості представників еліти. Джерелом формування еліти має бути суворий відбір “кращих людей” з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного “демосу”, маси, класу, партії. Для мислителя принциповою є суворість “чистки”, “проціджування” як засобу відбору, завдяки чому має зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. Він акцентує на тому, що процес трансформації еліти тоталітарного режиму в еліту демократичної держави неодмінно супроводжується змінами у психології еліти, особливо викоріненням почуття залежності, на зразок “метрополія провінція”.

 

Д. Донцов — представник ціннісного підходу до розуміння політичної еліти. Політична еліта в його концепції це замкнута група кращих політичних діячів, що вирізняються психологічними якостями, які здатні творити об’єднавчі ідеї, транслювати, а за потреби нав’язувати їх суспільству.

Теорії еліти й державотворення В. Липинського та Д. Донцова значною мірою є абстрактними. Вони не дають чітких відповідей на питання стосовно діяльності політичної еліти та процедури ухвалення політичних рішень. Водночас вони мають низку конструктивних положень, які стосуються поліпшення політичного життя в Україні. Теорії еліти, розроблені В. Липинським та Д. Донцовим, мали на меті відродження держави. Для них притаманна низка спільних та відмінних положень, які проілюстровані в таблиці. •