Теорія партисипаторної демократії



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Теорія партисипаторної демократії



Теорія партисипаторної демократії (демократії участі) (Дж. Вольф, К.Макферсон, Дж. Менсбридж) спирається на реформістські концепції неолібералів і соціал-демократів. У цілому, залишаючись на позиціях схильності до інститутів і цінностей ліберально-демократичної моделі суспільства, прихильники теорії демократії участі негативно ставляться до теорій плюралістичної і елітарної демократії. Вони ставлять своїм завданням досягти дійовішої свободи і рівності, ніж це є в дійсності та ніж це записано в інших ліберально-демократичних концепціях. Від-кидаючи погляди про нездатність мас до конструктивних політичних дій, прихильники демократії участі ведуть активний пошук каналів ефективного залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень. Як стимулювання політичної активності нижчих верств суспільства пропонується підняття їх загального освітнього рівня, прилучання до основ політичної культури. Прихильники теорії партисипаторної демократії вважають, що можна уникнути обрання легальним шляхом тиранічного правління внаслідок некомпетентності більшості народу. Для цього не обов'язково виключати з політичного процесу народні маси. Дійовішим засобом є встановлення інституціональних перепон для появи тиранії. Мається на увазі добра інформованість громадськості, здатність здійснювати демократичний контроль за допомогою загальних виборів і представницького уряду. Широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль за прийняттям найважливіших рішень в змозі, на думку авторів цієї теорії, поліпшити перспективу досягнення дійсної свободи і рівності або хоча б примирити розбіжності в змісті цих понять у теорії і практиці. Тут мова йде про здатність простих людей управляти суспільством, що є прямо протилежним елітарним теоріям, які віддають пріоритет еліті. Істотною є вимога, запропонована прихильниками даної теорії, до обранців народу в представницьких органах: вони повинні виражати не лише власну думку з тих чи інших питань державної політики, але й керуватися думкою своїх виборців. Демократія участі є змішаною формою — поєднанням прямої і представницької демократії — організованою як «пірамідальна система» із прямою демократією в основі і демократією делегатів на кожному наступному рівні, починаючи з основи. Передбачається, що якщо на рівні робочого місця, комуни, суспільства можна виробити загальну владу, то на вищому рівні об'єднання делегати повинні виступати в ролі посередників при формуванні загальної волі. Лідер є покликаним обслуговувати інтереси членів організації, яка його висунула, і знаходитися під жорстким контролем із боку громадськості. Оцінка лідера залежить від досягнення суспільством кінцевого результату за його допомогою.Таким чином, теорія партисипаторної демократії обґрунтовує необхідність широкої безпосередньої участі громадян як у прийнятті життєво важливих рішень, так і в їхній підготовці та здійсненні, тобто в усьому політичному процесі.

Видатними представниками колективістської демократії були-

Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.

 

Загальні риси колективістських теорій такі:

Визнання народу одним цілим, яке має об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю.

Відсутність протиріч всередині народу, розглядання політичної опозиції як патології.

Колективістське розуміння свободи, як активної, рівноправної участі громадян у справах усієї держави і суспільства.

Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.

Усунення самої проблеми прав людини.

Теорії еліт( Моска, ПАрето, Михельс).

Теорії лідерства.

Синтетична (або комплексна) теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер як суб’єкт управління цим процесом, причому сам феномен лідерства розглядається в контексті спільної групової діяльності.

Тероризм як чинник політики

Під сутністю тероризму фахівці мають на увазі сукупність оригінальних ознак, характерних рис і відмітних особливостей, властивих тероризму як соціально-політичній і правовій категорії і які становлять його внутрішній зміст. Дослідники виділяють такі ознаки тероризму як злочинного діяння.

1. Тероризм є однією з форм організованого насильства.

2. При тероризмі здійснюється примус більш широкої соціальної групи, ніж безпосередні жертви насильства.

3. Формування цілей здебільшого не пов'язане з конкретними проявами насильства, тобто між жертвою та метою, на яку спрямовують свої дії терористи, немає прямого зв'язку.

4. Тактична мета тероризму полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми, стратегічна - досягти певних соціальних змін (свобода, незалежність, звільнення з виправно-трудових установ певного контингенту осіб, революція тощо).

5. Акти тероризму самі по собі становлять традиційні форми загальнокримінальних злодіянь.

6. Тероризм паралізує протидію з боку громадськості.

7. Знаряддям впливу тероризму є психологічний шок, який супроводжується усвідомленням того, що будь-хто може стати жертвою незалежно від того, до якої верстви суспільства він належить.

8. Будь-які правила чи закони не визнаються - жертвами терористичних актів можуть бути як дорослі чоловіки, так і жінки та діти.

9. Розрахунок робиться на ефект раптовості, неочікуваності та несподіваності.

10. Публічність виступає як основна ознака тероризму.

11. Демонстративність актів тероризму - бажання справити враження на широкий загал.

12. Тероризм припускає “політичне вимагання”, тому він не пов'язаний із стихійними повстаннями та виступами населення.

13. Тероризм вимагає негайного задоволення висунутих вимог, інакше він вдається до реалізації погроз та ескалації насильства.

14. Може бути використаний організаціями будь-якого забарвлення.

15. Практично завжди бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, оскільки вони є засобом досягнення мети, а не самоціллю.

16. Являє собою антитезу політичного вбивства. Йому притаманна індиферентність щодо жертв, на противагу від селективності при політичному вбивстві.

76.Достоїнства та недоліки кожної виборчоъ системи + вопр 64

Кожна з охарактеризованих виборчих систем має свої переваги й недоліки. Так, мажоритарна виборча система досить проста і зрозуміла виборцям. Вона надає можливість обирати не тільки представників тих чи інших партій, а й конкретні особистості. Однак якщо на виборах немає значного переважання якого-небудь кандидата чи партії, то втрачається до половини й більше голосів виборців, а переможцем може стати той, за кого проголосувала меншість. До недоліків цієї системи належить і її нерезультативність: переможець рідко коли виявляється в першому турі, а тому вибори часто проводяться у два тури, що спричиняє додаткові значні матеріальні витрати.

 

Мажоритарна виборча система вигідна лише великим партіям. Система відносної більшості сприяє представництву в парламенті небагатьох найвпливовіших партій. Це означає сталість парламентської більшості та її впливу на уряд. Склалась вона передусім у країнах з усталеною двопартійною системою - США, Великобританії. Проте вона усуває від парламентської діяльності менш впливові партії, не сприяє їх розвиткові, представництву на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів.

Зазначений недолік усуває пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості отриманих партіями чи виборчими блоками голосів. Ця система сприяє багатопартійності. Але її застосування породжує інший недолік: представництво в парламенті багатьох, у тому числі нечисленних за складом і невпливових, партій, коли важко визначається стійка парламентська більшість, постає проблема формування уряду й забезпечення стабільності його діяльності.

З метою уникнення представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій і забезпечення стабільності діяльності парламенту та уряду в країнах з пропорційною та змішаною виборчими системами встановлюється загороджувальний бар'єр - мінімальна частка голосів виборців, яку партія має отримати для представництва в парламенті. Здебільшого цей мінімум складає 5 відсотків голосів виборців, хоча є відхилення від цієї цифри як в один, так і в інший бік: від 1 відсотка в Ізраїлі до 10 відсотків у Туреччині. Переваги пропорційного представництва найповніше виявляються у великих багатомандатних виборчих округах. Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна виступає єдиним виборчим округом.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.232.99 (0.012 с.)