Ресурси політично влади; різновиди та типологія

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

закон - традиція, звичай;

стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:

- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);

 

- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);

- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;

- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;

- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;

- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..

Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.

Реформа, революція, переворот, трансформація

У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.

Перехід розглядають як тривалий процес, що складається з кількох етапів[25]. Зміни починаються з лібералізації старого режиму, для якого характерна спроба влади зберегти залишки легітимности шляхом допущення населення та опозиції до політичної конкуренції. Наступний етап характеризується поглибленням вимог демократичної опозиції і намаганням влади стримувати демократичний рух шляхом загравання, погроз, поступок, переговорів та компромісів з опозицією.

Якщо до влади приходить демократична опозиція, то є підстави говорити про початок вирішального, третього етапу суспільних перетворень, для якого характерні зміни у політичній, економічній, правовій та инших підсистемах суспільства.

Поступальність та невідворотність реформ дає можливість перейти до останнього, четвертого етапу трансформацій, що має закінчитися закріпленням демократичних інститутів, формуванням політичної культури громадянського типу і ринкової економіки. Рух від консолідованого авторитаризму до консолідованої демократії може тривати від 9-10-ти до 30-ти і більше років [26]. Така тривалість переходу пояснюється цілим рядом чинників, що в одних країнах можуть пришвидшувати, а в инших затримувати процеси змін.

«Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства» [12].

«Политическая революция – насильственный способ принципиального, качественного изменения политической системы общества в результате прихода к власти новых социально-политических сил и коренного изменения курса социально-политического развития страны в их интересах» [13].

«Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду» [14].

Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції, проте, вказують на такі характерні риси:

1) насильницький характер;

2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства;

3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.

Рівні політичної культури

політичної соціалізації.

Соціалізація - процес засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей, властивих суспільству, в якому він живе. Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації, процес введення в політичне життя. Її специфіка полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки, знання і уявлення про політичну сферу суспільства.

Процес політичної соціалізації починається в ранньому дитинстві і продовжується протягом всього життя індивіда. В ході соціалізації людина засвоює най значущіші елементи політичної культури, що дозволяють йому стати повноправним суб'єктом політичного процесу.

Можна виділити три показники, які визначають відповідні рівні сформованості політичної культури особи.

Показником першого рівня політичної культури особи є політичне пізнання, що включає наступні елементи:

рівень уваги до політичних подій;

володіння інформацією і наявність власної думки;

рівень компетентності у сфері політики.

Наступний, другий, більш високий рівень - це відношення до політики і політичної системи. Тут важливі наступні моменти:

оцінка діяльності властей;

частота обговорення політичних проблем з друзями, родичами, знайомими і др.;

рівень національної гордості за політичну систему країни, за її успіхи в різних областях, за положення країни на міжнародній арені.

Показник третього, найвищого рівня - це ступінь участі в політичному житті суспільства. Даний рівень політичної культури припускає:

рівень політичної активності особи;

форми участі в політичному житті;

участь в державній політиці або в органах місцевого самоврядування;

ступінь віри людей в те, що вони здатні робити вплив на політичні рішення і вибір методів такого впливу.

Високий рівень політичної культури, як правило, може бути лише у тих, хто безпосередньо бере участь в політиці, і ніж більш це бере активну участь, тим рівень політичної культури вище.

1. За рівнем прояву:

- індивідуальна;

- групова;

- масова.

У наш час найбільш поширена масова політична культура, що з'явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Виступає вона у двох видах – демократична і автократична.

Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.

Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична. яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.

При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі має у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної послушності. Другий – тоталітарна культура характеризується об'єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.

Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є її динамізм – здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.