Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика



Серед пріоритетних напрямків політичних відносин важливе значення мають міжнародні. Вони є специфічним видом суспільних відносин. їх розуміють як складну систему політичних, економічних, дипломатичних, військових, інформаційних та інших відносин і зв'язків на двосторонніх, багатосторонніх, регіональних, континентальних та глобальних рівнях.

Специфіка міжнародних політичних відносин полягає в тому, що:

- порівняно із внутрішньо політичними вони мають ширший просторовий вимір;

- дають характеристику взаємодії між двома й більше суб'єктами (державами, об'єднаннями, блоками);

- основними суб'єктами виступають народи, держави, політичні й громадські структури;

- їх прояв пов'язаний із широким спектром міжнародних норм і цінностей;

- функціонування міжнародних політичних відносин переважно відбувається в рамках міжнародних політичних структур.

Раніше в теорії міжнародних відносин для позначення взаємодії між суверенними державами використовувалося поняття «зовнішня політика». Проте сьогодні світова спільнота складається не тільки з незалежних держав, але і різних економічних, торгових, військових союзів, блоків і так далі, що склалися на двосторонній або багатобічній основі. Окрім них, на міжнародній арені активно діють Організація Об'єднаних Націй; міжнародні урядові і неурядові організації; а також спеціалізовані установи і організації, що займаються питаннями, соціального, економічного розвитку, проблемами роззброєння, безпеці. Всі вони є суб'єктами міжнародних відносин. Отже, міжнародні відносини є системою економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і культурних зв'язків і взаємодій, які виникають між суб'єктами світової спільноти (див. 18.3.). Очевидно, що не всі взаємини між народами, державами, міжурядовими і неурядовими організаціями мають політичний характер. Проте у зв'язку з розширенням числа суб'єктів міжнародних відносин в політичній науці разом з поняттям «зовнішня політика» почав використовуватися термін «міжнародна політика». Під міжнародної політикою розуміються процеси вироблення, прийняття і реалізації рішень, що торкаються життя світового співтовариства.

Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами та групами держав, провідними соціальними, економічними і політичними силами й організаціям, що діють на світовій арені.

Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумірною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані. Цей термін відображає взаємодію всіх політичних сил в глобальному масштабі при рішенні питань забезпечення загального миру, безпеки, рівної для всіх прав і можливостей вільного розвитку і т.д. (Мал.1).

Міжнародні відносини - це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Види міжнародних відносин:

за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

на основі взаємодіючих суб’єктів - міждержавні, між партійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Стилі лідерства

3. За стилем лідерства: авторитарний, демократичний, ліберальний.

Як у вітчизняній, так і у зарубіжній найбільш поширеною є класифікація лідерства за стилем. Перед тим, як перейти до розкриття стилів лідерства ми би хотіли з‘ясувати і вже напевне визначити, що ми розуміємо під словом “стиль”, “стиль керівництва, лідерства”. Це допоможе глибше вникнути в суть цього явища.

Під словом “стиль” розуміють ту особливість, яка часто не має певного кількісного виміру і сприймається нами інтуїтивно як щось, що відрізняє один об‘єкт від іншого. Стиль - поняття багатозначне. Кажуть: стиль епохи, архітектурний стиль, стиль художника, стиль одягу, стиль життя, стиль лідерства. В соціальній психології під стилем мається на увазі цілісна відносно стійка система способів діяльності, що забезпечує ефективне виконання суб‘єктом своїх функцій.2

Якщо розглядати стиль з точки зору менеджменту, то стиль управління – це гнучка поведінка керівника щодо співробітників, яка змінюється в часі залежно від ситуації і виявляється в способах виконання управлінських робіт підпорядкованим керівнику управлінським апаратом.1 Ці два підходи мають щось спільне в своєму розумінні і обгрунтовуються з однієї позиції, але застосовуються в різних сферах, тому набувають інші напрямки і деякі відмінності.

Кожна організація представляє собою унікальну комбінацію індивідів, цілей і задач. Кожний керівник – це унікальна особистість, яка володіє рядом здібностей. Тому стилі лідерства не завжди можна віднести до якоїсь конкретної категорії. Скоріше, стиль даного керівника – лідера може бути віднесен до якоїсь позиції. Спробуємо розкрити стилі лідерства, які обирає лідер для здійснення своєї діяльності.

Приступимо до описання кожного стиля, бо це дуже важливо для нормальної роботи підприємства, для встановлення приємного психологічного клімату в колективі та інших сферах діяльності підприємства.

Ці стилі можна зобразити схематично, де по традиційній класифікації стиль може бути авторитарним або автократичним (це одна крайність) та ліберальним (це друга крайність) і середній стиль між ними – демократичний.

При авторитарному (диктаторському) стилі лідер володіє достатньою владою, щоб нав‘язувати свою волю підлеглим і без коливань проводити в життя прийняті рішення, використовуючи адміністративні методи впливу на підлеглих. Тобто авторитарному стилю притаманна висока концентрація влади в руках керівника, причому він одноосібно розв‘язує всі питання управління виробництвом, не враховуючи думки про це підлеглих, часто втручається в дії керівників нижчого ступеню, зв‘язує їх ініціативу. При цьому стилі управління лідер користується серед підлеглих головним чином формальним авторитетом. Тому авторитарний стиль керівництва не може вважатися оптимальним, він повинен знаходити обмежене застосування лише при деяких обставинах, які вимагають швидких і категоричних рішень. Дуглас МакГрегор, відомий в області лідерства, назвав передумови авторитарного керівника по відношенню до працівників теорією “Х”1. Згідно з теорією “Х”:

Люди не люблять працювати і вже при любій нагоді уникають її.

Люди намагаються уникнути відповідальності, обирая, щоб ними керували.

Більш за все люди хочуть захищеності.

Щоб змусити людей працювати, необхідно використати примус, контроль та погрозу покарання.

На основі таких припущень, автократ як можна більше централізує повноваження, структурує роботу підлеглих і навіть не дає їм волі в прийнятті рішень. Автократ також повно керує всією роботою в межах його компетенції і, щоб забезпечити виконання роботи, може спричиняти психологічний тиск.

Демократичний стиль характеризується високим ступенем делегування повноважень. Підлеглі беруть активну участь у прийнятті рішень і користуються широкою свободою у виконанні завдань. Як правило, рішення приймається тільки після виявлення думки підлеглих, лідер охоче ділиться з ними владою, надає можливість проявити ініціативу, розвивати свої здібності. За таких умов лідер користується не тільки службовим, але і високим авторитетом у підлеглих, панує дух співробітництва і розвиваються управлінські навички у підлеглих.

У практичній діяльності демократичний лідер виходить з того, що люди мотивуються не тільки матеріальними, але й більш високими потребами, тому він намагається зробити обов‘язки підлеглих більш привабливими. Тобто створити ситуацію, за якої люди до деякої міри самі себе мотивують, тому що їх робота сама є винагородою. У високій мірі керівник сприяє тому, щоб підлеглі розуміли, що їм доведеться вирішувати більшу частину проблем, не шукаючи схвалення або допомоги. У той же час керівник витрачає багато зусиль на створення атмосфери довіри і відкритості з тим, щоб, коли підлеглим буде потрібна допомога, вони могли б звернутися до керівника. Він старається навчити підлеглих вникати в проблеми підприємства, надає для цього відповідну інформацію і показує, як шукати рішення.

МакГрегор назвав уявлення про демократичний стиль теорією “Y”:

Праця – процес природній. Якщо умови благодатні, люди не тільки візьмуть на себе відповідальпість, вони будуть прагнути до неї.

Якщо люди залучені до організаційних цілей, вони будуть використовувати самоуправління і самоконтроль.

Організації, де домінує демократичний стиль, характеризується високим ступенем децентралізації повноважень. Підлеглі беруть активну участь в прийнятті рішень і користуються широкою свободою у виконанні завдань. Це найбільш вдалий стиль для ефективного керівництва.

При ліберальному стилі лідерства підлеглим надається велика самостійність в роботі, в прийнятті рішень, керівник дає лише загальні настанови і час від часу контролює діяльність виконавців. Цей стиль знаходить обмежене поширення, він властивий головним чином науковим установам.

В американській літературі подібний стиль називають стилем невтручання, несуперечення або потурання (англ. Laisser-faire). Лідер повністю покладається на підлеглих і іноді дотримується позиції простого члена групи.

Узагальнюючи вище викладену інформацію треба виділити, що в вищій мірі авторитарний чи автократичний керівник нав‘язує свою волю підлеглим шляхом примусу, нагороди або зсилаясь на традицію. Лідер демократичний, який дозволяє підлеглим брати участь в прийнятті рішень, віддає перевагу спричиняти вплив за допомогою переконань та харизмі, де харизма – це влада, побудована не на логіці чи силі традицій, а на особистих якостях (здібностях) лідера. Він уникає нав‘язування своєї волі підлеглим. Ліберальний же керівник надає підлеглим практично повну свободу. Але треба сказати, що названі стилі не охоплюють всю різноманітність стилів, які зустрічаються у практичній роботі. Діяльність лідера настільки різноманітна, що всяка спроба єдиної класифікації стилів лідерства не вдається.

Структура політичної партії

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Інколи бюрократичний апарат може відособлюватися від інших ланок партії і навіть брати партійне керівництво у свої руки.

активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Структура політичної влади

Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади.

Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали.

Зростання ролі експертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя призвело до появи таких різновидів влади, як експертократія і меритократія. Однак монополія на інформацію, секретні знання може стати основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті. Саме секретність і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу. Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя вождів, умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів, відмовив громадськості у праві на доступ інформації. Причина послаблення диктатур і розвитку демократій, вважав Е.Канетті, - поширення таємниці (інформації) серед багатьох людей. Проблема взаємовідносин влади і знань розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукує знання, а знання дає владу. Для сучасного суспільства характерно посилення ролі знань, а відповідно, і влади над індивідуумом.

Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;

напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника - професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;

тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:

страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

звичкою виконувати накази;

апатією;

переконанням у необхідності підпорядкування;

зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

відчуттям обов'язку;

авторитетом суб'єкта влади.

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта "піти" з поля влади.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

закон - традиція, звичай;

стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.

Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.

 

Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.

Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 457; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.230.1.23 (0.058 с.)