Універсальні закономірності міжнародних відносин

Універсальні, або найбільш загальні, закономірності мають дещо інший просторово-часовий та структурно-функціональний характер. Найбільш важливими особливостями цих закономірностей є те, що:

–їх дія поширюється не на окремі регіони, а на увесь світ в цілому;

–вони спостерігаються і в історичній ретроспективі, і в сучасний період, і, що не виключено, в майбутньому;

–вони охоплюють не окремих (навіть значних), а всіх учасників міжнародних відносин;

– їх дія здійснюється в усіх сферах суспільних відносин: економіці, соціальному житті, ідеології, політиці, культурі, релігії та ін.

Серед широкого кола дослідників панує думка про те, що в еволюції взаємодії соціальних спільнот на світовій арені є дві провідні тенденції (закономірності). Це глобалізація (становлення єдиного цілісного світу) і фрагментація (все нові форми його розколу) міжнародних відносин. Як відзначає дослідник П.А. Циганков, ці закономірності є діалектично протилежними сторонами однієї і тієї ж внутрішньо суперечливої тенденції – зростання взаємозалежності сучасного світу – і її проявів у сфері міжнародних відносин.

Дія універсальних закономірностей має певну специфіку: з одного боку, іде процес інтернаціоналізації економічного, політичного і всього громадського життя, а з іншого – зміцнюються суверенні держави, розвиваються національні спільноти і національні рухи, що прагнуть реалізувати свої інтереси поза національно-державними кордонами. Крім того, їх дія торкається не лише соціальних спільнот і політичних рухів, але й конкретних особливостей, адже глобалізація і фрагментація міжнародних відносин інтенсивно втручається в приватне життя, змінюючи його “вихід” у сферу міжнародного життя.

В історичній ретроспективі дія найбільш загальних закономірностей спостерігається в періоди:

11.утворення та розпаду стародавніх імперій;

12.зародження та поширення світових релігій;

13.розпаду державних імперій на самостійні політичні одиниці (Османська та Австро-Угорська імперії);

14.бурхливого процесу інституалізації міжнародних відносин у ХХ ст. та ін. Водночас прискорено проходив процес розширення обмінів між різними спільнотами, державами і приватними учасниками міжнародних відносин.

16.Типи і структури міжнародних систем.

Різні підходи до системного вивчення міжнародних відносин зумовлюють багатогранність різноманітних типологій міжнарод-них систем. Спираючись на просторово-географічні характерис-тики, дослідники виділяють загальнопланетарну (глобальну) міжнародну систему та її регіональні підсистеми, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми.
Ф. Брайар і М.Р. Джалілі вважають, що існування загальнопла-нетарної міжнародної системи стало політичною реальністю вже на початку 50-х років XX ст. Зважаючи на глобальне протиборство між СРСР і США, загальнопланетарна міжнародна система майже до початку 90-х років XX ст. характеризувалась наявністю двох головних конфліктних ліній, що розділяли, з одного боку, Захід і Схід (ідеологічне, політичне і військово-стратегічне протиборство), а з іншого - Північ і Південь (економічно відсталі і розвинені країни). Незважаючи на відносну цілісність планетарної міжнародної системи, в ній спостерігаються і певні розриви, зумовлені деякою автономією міжнародних взаємодій регіональних підсистем. Ф. Брайар і М. Р. Джалілі прагнуть виявити і описати фактори, які впливають на особливості таких взаємодій у європейській, панамериканській, африканській і азіатській підсистемах, у карибській і західноєвропейській субрегіональних підсистемах.
Залежно від функціональних характеристик, дослідники виділя-ють різні типи міжнародних систем:
1. За видами міжнародних (міждержавних) відносин: економіч-на, політична, військово-стратегічна і т.п. системи;
2. За метою дослідження об'єктом спостереження можуть вис-тупати такі типи міжнародних систем, як стабільні і нестабільні (або революційні); конфліктні і кооперативні; відкриті і закриті.
Представники школи політичного реалізму ввели в ТМВ такі широковідомі поняття міжнародних систем, як:
> біполярна (панують дві найбільш могутні держави);
> мультиполярна (панує три і більше могутніх держав);
> рівноважна (або балансу сил - декілька могутніх держав збе-рігають приблизно однаковий вплив на хід міжнародних подій);
> імперська (панує єдина наддержава, яка далеко випереджає всі інші держави своєю сукупною могутністю (розмірами території, рівнем озброєння, економічним потенціалом - запасом природних ресурсів і т.п.)).
Взявши за основу таке розуміння, американський політолог М.Каплан будує власну типологію. Під міжнародною системою він розуміє варіанти розстановки сил на основі деякого набору орга-нізацій, держав або групи держав, що беруть участь у міжнародних взаємодіях. М. Каплан виділяє шість типів міжнародних систем.
¥ Перший тип - "система балансу сил" - характеризується мультиполярністю, і в ній основними органами є тільки національні держави з широкими військовими і екологічними можливостями. Це система, у якій не існує диференціацій ролей; якщо в ній нараховується менше п'яти держав-акторів, система може виявитись нестійкою. Якщо є п'ять і більше держав, то вони виявляють зацікавленість у тому, щоб не допустити усунення інших держав як основних акторів системи, зберігши їх для майбутніх союзників. Водночас кожен з акторів прагне максимально зберегти свою безпеку шляхом отримання більших можливостей, ніж надає їм система. Тому вони утворюють союзи і вступають між собою у війни. Але війни ці носять локальний характер, а союзи швидко змінюються. Коаліції, що виникають, частіше всього направлені проти акторів, які претендують на панування або володіють перевагами, що здатні дати їм пануюче становище. Будь-яка із союзних держав-акторів може бути партнером, тому вона в змозі забезпечити собі оптимальну ймовірність того, що буде членом коаліції, яка перемогла або не дуже постраждала від поразки, якщо виявиться у коаліції, що програла. Така система є стійкою.
* Другий тип - "гнучка біполярна система'", у якій співісну-ють актори-держави і новий тип акторів - союзи і блоки держав, а також універсальні актори - міжнародні організації і транснаціо-нальні корпорації. Стійкість такої системи зростає у тому випадку, якщо лідери блоків володіють монополією на атомну зброю. Со-юзи створюються на базі постійних спільних інтересів. Війни мали б тенденцію до перетворення із локальних у тотальні, якби не інтригуючий вплив великої руйнівної сили ядерної зброї, а також посередницької діяльності країн, що не приєдналися, і універсаль-них акторів.
Залежно від внутрішньої організації двох утворюючих її блоків, існує декілька варіантів гнучкої біполярної системи. Вона може бути сильно ієрархізованою і авторизованою, коли воля глави коаліції нав'язується її союзниками. І вона може бути неієрархізованою, якщо лінія блоку формується шляхом взаємних консультацій між відносно автономними державами. Така система менш стійка ніж система "балансу сил".
Ф Третій тип - "жорстка біполярна система", в принципі, має багато спільного із гнучкою біполярною системою, і для неї характерна та сама конфігурація, але обидва блоки організовані строго ієрархізованим чином. Відмінність полягає у тому, що у жорсткій системі зникають нейтральні держави і держави, що не приєднались. Універсальний актор відіграє тут обмежену роль і не в змозі вплинути на той чи інший блок. У рамках обох блоків здійснюється ефективне врегулювання конфліктів, криз, через зас-тосування дипломатичної стратегії і сукупної сили. Така система характеризується дуже високою напругою.
Четвертий тип — "універсальна система" - фактично відпо-відає федерації. Вона могла б, на думку М. Каплана, виникнути у тому випадку, якби ряд політичних повноважень був переданий універсальному актору. Така система вимагала б від частини своїх членів переорієнтації, оскільки перевага була б надана колектив-ним і міжнародним цінностям і виражала б переважну роль уні-версального актора. Універсальній системі відповідає та ситуація, коли б, наприклад, ООН мала виключну компетенцію у врегулю-ванні конфліктів і підтримці миру в світі. Така система передбачає наявність добре розвинених систем інтеграції у політичній, еко-номічній і адміністративно-управлінській галузях. Таким чином, в "універсальній системі" міжнародні відносини функціонують на основі правил, відповідальність за дотримання яких лежить саме на універсальному акторі.
П'ятий тип - "ієрархічна система" - має вигляд деякої мо-дифікації універсальної системи і за своєю суттю є світовою дер-жавою.

 

17.Закони функціонування й трансформації міжнародних систем.

Структура міжнародної системи:

-змушує держави до військових витрат,хоча ці витрати ресурсів є нерозумними;

-нав'язує всім країнам таку лінію поведінки в економічній галузі або у сфері екології,яка може суперечити їх власним інтересам;

нав'язує всім країнам таку лінію поведінки на світовій арені держав,що мають неоднакову вагу у системі характеристик міжнарожних відносин.

Стан структури міжнародної системи є показником її стійкості та змін,стабільності і "революційності",співробітництва і конфліктності в рамках системи. Крім того, в структурі виражаються закони функціонування і трансформації системи.

Р. Арон виділяв 3 структурних зміни міжнародних систем:

1)Конфігурація співвідношення сил- відображає існування "центрів влади" у міжнародній системі і залежить від кількості головних акторів та характеру відносин між ними. Існують 2 основні типитакої конфігурації-біполярність і мультиполярність.

2)Ієрархія акторів-відображає їх фактичну нерівність у плані військово-політичних,економічних,ресурсних,соціокультурних,ідеологічних та інших можливостей впливу на міжнародну систему.

3)Гомогенність чи гетерогенність складу-виражає ступінь згоди,який є у акторів що до тих чи інших принципів(наприклад,плюралістичної демократії). Чим більше такої згоди,тим більш гомогенною є система. В свою чергу,чим більше вона гомогенна,тим більше у ній поміркованості і стабільності. В гомогенній системі держави можуть бути противниками,але не політичними ворогами. І навпаки,геторогенна система,що розвивається із ціннісним та ідеологічним антагонізмом,є хаотичною,нестабільною і конфліктною.

Ж.Н.Дерієнік виділяє 6 типів структурних характеристик міжнародних систем:

1)Число акторів.

2)Розподіл між ними.

3)Співвідношення між конфліктом і співробітництвом. Система може бути більше конфліктною,ніж кооперативною,і навпаки,- більше кооперативною,ніж конфліктною.

4)Можливості використання тих чи інших засобів(сили,обміну чи переконання), що допускаються даною системою.

5)Ступінь зовнішньої централізації акторів,тобто впливу характеру даної міжнародної системи на їх поведінку.

6)Відмінність статусів самих акторів.

Найбільш загальним законом міжнародних систем є залежність поведінки акторів від структурних характеристик системи. Крім того, дослідники виділяють ще один закон-закон рівноваги міжнародних систем,або балансу сил,що дозволяє зберегти відносну стабільність міжнародної системи.

Що стосується законів функціонування гнучкої біполярної системи,то вони відрізняються залежно від того,чи є блоки,що її складають, ієрархізованими чи ні.

Коли блоки ієрархізовані, функціонування системи наближається до типу жорсткої біполярної системи і, навпаки, коли обидва блоки не ієрархізовані,то практично мова йде про правила функціонування мультиполярної системи. Існує 4 загальних правила, які можна застосовувати до всіх блоків:

1. Прагнути до розширення своїх можливостей порівняно з можливостями іншого блоку.

2. Краще воювати за будь-яку ціну,ніж дозволити протилежному блокові досягти пануючого положення.

3. Прагнути підкорити мету універсальних акторів своїм цілям,а мету протилежного блоку-цілям універсальних акторів.

4. Прагнути до розширення свого блоку, але зберегти терпимість стосовно до тих, хто не приєднався, якщо нетерпимість веде до безпосередньої або опосередкованої обтяжливості тих, хто не приєднався до протилежного блоку.

Що стосується трансформації міжнародних систем,то основним її законом вважається закон кореляції між полярністю і стабільністю міжнародної системи. М.Каплан, підкреслюючи нестабільність гнучкої біполярної системи,зазначає:якщо вона грунтується на неієрархізованих блоках, то еволюціонує до мультиполярної системи; якщо тяжіє до ієрархії двох блоків, то має тенденцію до трансформації або в жорстку біполярну, або в ієрархічну міжнародну систему. У гнучкій біполярній системі існує ризик:

-приєднання тих,що не приєднались;

-підкорення одного блоку іншому;

-тотальної війни,що веде або до ієрархічної системи,або до анархії.

 

18.Середовище системи міжнародних відносин.

Існування, функціонування і розвиток будь-якого явища залежить як від внутрішньої будови, внутрішніх рушійних сил, так і від умов, які впливають на це явище ззовні.
Середовище міжнародної економіки може бути визначене як система умов і факторів існування міжнародних економічних зв’язків. Таке середовище можна поділити на внутрішнє та зовнішнє.
Внутрішнє середовище міжнародної економіки – це внутрішня будова системи міжнародних економічних відносин, що разом з її законами функціонування і розвитку може бути представлене як набір таких елементів:
– зовнішньоекономічна діяльність країн та їх суб’єктів;
– управління міжнародними економічними процесами, регулювання міжнародної економічної взаємодії;
– форми і рівні міжнародних економічних відносин;
– внутрішні закони розвитку міжнародної економіки, тобто ті явища і процеси, що відбуваються у світовій економіці і мають чітко виражений причинно-наслідковий характер.
Зовнішнє середовище міжнародної економіки – це система зовнішніх умов, у яких розвиваються міжнародні економічні відносини, та система факторів, що формують мікро- та макромотивацію поведінки суб’єктів світогосподарської взаємодії та визначають ефективність їх участі у МПП.
Зовнішнє середовище має певну структуру. За характером воно поділяється на:
– умови й фактори прямої (безпосередньої) дії;
– умови й фактори непрямої (опосередкованої) дії.
Фактори безпосередньої дії характеризуються тим, що міжнародні економічні відносини без них не можуть функціонувати (міжнародні організації, торгові представництва, міжнародні правові норми). Навколишнє середовище міжнародних економічних відносин як система факторів безпосереднього впливу на існування та розвиток світової економіки називається інфраструктурою міжнародних економічних відносин. Завданням інфраструктури є забезпечення безперешкодного функціонування об’єктів і суб’єктів міжнародної економіки та спрямованість на оптимізацію їх взаємодії.
Фактори непрямої дії характеризуються тим, що їх зміни безпосередньо й одразу не впливають на розвиток міжнародних економічних відносин (розробка нових родовищ корисних копалин, політичні непорозуміння, наукові відкриття, збільшення чи зменшення народжуваності тощо).
За сферами впливу зовнішнє середовище міжнародної економіки поділяється на:
– природно-географічне;
– політико-правове;
– економічне;
– соціально-культурне.

19.Зміст понять "учасник міжнародних відносин", "міжнародний актор" і "суб'єкт міжнародних відносин".

Поняття "учасник" є одним із найважливіших у теорії міжнародних відносин, оскільки воно виражає узагальнену характеристику суспільних одиниць, що їх практично здійснюють. У міжнародні відносини вступають та взаємодіють між собою певні одиниці, які характеризуються тим, що:
—їхня діяльність у сфері міжнародних відносин зумовлена власними практичними потребами та інтересами, що випливають із них;
—вони є джерелом функціональної активності, спрямованої на інших, їм подібних;
—аналогічно вони самі стають об'єктом діяльності інших суспільних одиниць.
Керуючись власними інтересами, учасники вступають у взаємодію між собою, тобто у міжнародні відносини. Поняття "учасник" досить широко вживається у теорії міжнародних відносин для окреслення будь-якої суспільної одиниці, що в той чи інший спосіб бере участь у взаємодіях з іншими, незважаючи на їхній активний чи пасивний характер. І. Поп'юк-Рисінська, визначаючи критерії учасництва, стверджує, що "їх можна розуміти як здатність до активності (діяльності) у міжнародних відносинах, або як здатність до зміни чи збереження стану речей у міжнародному середовищі". Учасник міжнародних відносин не завжди є джерелом активності у взаємодіях з іншими, своїми діями він може провокувати певні ситуації або опосередковано.брати участь у їх створенні чи відігравати роль пасивного об'єкта дій зі сторони інших учасників.
Тому важко погодитися з югославським дослідником Р. Ву-кадіновичем, який надає учасникам рис суб'єктів міжнародних відносин, вважаючи, що їх критерієм має бути їхня активність.
Оригінальну класифікацію учасників міжнародних відносин запропонував польський дослідник К. Ваставський. Серед учасників міжнародних відносин він виокремив суспільні суб'єкти, або великі суспільні групи, та операційні суб'єкти, тобто держави, партії, міжнародні організації. Така класифікація відображає глибинну сутність поняття "учасник" та досить добре співвідносить суб'єкти інтересів та суб'єкти дій. У теорії міжнародних відносин, однак, поширена класифікація, що ділить учасників міжнародних відносин на державних та недержавних.
Практично тотожним за змістом є поняття "актор", яке найчастіше вживають західні дослідники міжнародних відносин: Дж. Розенау, Дж. Догерті, Б. Рассет, X. Старр, Ю. Кукулка та Р. Зємба, а останнім часом ним також оперують російські науковці П. Циганков та К. Гаджиєв.
Б. Рассет та X. Старр розглядають походження цього поняття як результат блискучої аналогії В. Шекспіра, що порівняв життя з театром, а людей з акторами, що грають певні ролі. Це поняття має значні переваги, тому що дає змогу одночасно охопити найрізноманітніші суспільні одиниці, які беруть участь у міжнародних відносинах, їх поведінку та ступінь активності. Активність акторів можна трактувати як незначну, і тоді вони відіграють роль статистів, або — як значну та визначальну. Незважаючи на загальне розуміння сутності та визначність цього поняття, у сучасній теорії міжнародних відносин, однак, існують суттєві відмінності в його інтерпретації.
Дж. Догерті вважає, що актором є суспільна одиниця, яка характеризується достатнім рівнем організації та самостійністю діяльності. Дж. Розенау визначає актора як цілість, що впливає на світові процеси. Ще ширше це поняття тлумачать Ф. Брайар і М. Р. Джалілі, які визначають актора як будь-яку особу, що відіграє важливу роль у міжнародних відносинах. Інколи, як його різновид, вживають поняття "гравець", що широко практикується у теорії ігор, де міжнародні відносини розглядають як результат взаємодії двох або більше стратегій.
Застосування поняття "гравець" цілком допустиме та може вважатись науково коректним, коли йдеться про формалізацію міжнародних відносин до динамічної моделі (за аналогією з віддавна практикованими у військових колах командно-штабними іграми), хоча воно радше стосується самої формалізації, ніж значно строгішої у дефініюванні понять та категорій теорії міжнародних відносин.
У теорії міжнародних відносин, однак, відсутнє однозначне трактування понять "учасник" чи "актор", як і не всі вчені використовують визнаний термін, що їх лаконічно окреслює. Дослідники міжнародних відносин найчастіше оперують поняттями "партнер", "фактор" (чинник), "сторона".
"Партнер" застосовують для означення учасників міжнародних відносин, які у той чи інший спосіб співпрацюють між собою. З одного боку, це поняття виявилося досить влучним, але з іншого — вузьким, тому що стосується учасників міжнародних відносин лише у випадку конструктивної співпраці між ними.
"Фактор" (чинник) міжнародних відносин як поняття має прикладний характер, означаючи того учасника, який так чи інакше впливає чи навіть визначає їх характер і зміст. Його застосовували, передусім, Г. Шахназаров, Ф. Бурлацький та А. Галкін.
"Сторона" — поняття, що застосовувалося, насамперед, у працях Е. Палиги та Р. Вендзеля, має конотативний характер, визначаючи відмінність лише тих учасників міжнародних відносин, між якими вони відбуваються. Е. Палига запропонував оригінальне розуміння цього поняття, вважаючи, що воно окреслює головний елемент міжнародного співтовариства. Сторони залежно від ступеня їх активност, він поділяє на суб'єкти та учасники.
Слабкістю цього поняття є абстрагування від внутрішньої сутності учасників міжнародних відносин, яку ним досить складно окреслити, особливо коли це стосується колективних відносин. Водночас поняття "сторона" прекрасно надається до означення форм міжнародних відносин, що і є його традиційною сферою застосування.
У сучасній теорії міжнародних відносин відсутнє єдине поняття, що чітко і недвозначно характеризує суспільні одиниці, які беруть у них участь. Як стверджує Я. П'єтрась, у теорії панує понятійний хаос, що пов'язаний з існуванням різних за масштабами, характером та застосуванням понять і термінів, розмежувати які досить важко.
Міжнародні відносини складаються з низки дій, які мусять мати ініціатора та сторону, на яку вони спрямовані. З огляду на це, вдалими є поняття "учасник" або "актор", серед яких варто виокремлювати суб'єкти та об'єкти1. Дії між учасниками міжнародних відносин не завжди мають односпрямований характер, а як свідчить реальність, досить часто їх спрямування двостороннє, або навіть взаємне. Учасник міжнародних відносин послідовно, або й навіть одночасно, може характеризуватися ознаками суб'єктності чи об'єктності.
Якщо кожен із учасників міжнародних відносин набуває одночасно ознак як суб'єкта, так і об'єкта, то створюється замкнений цикл відносин. Що більша кількість циклів замкнеться у межах певної частини світу, то більшу роль і значення вона відіграє у міжнародних відносинах. Але, з іншого боку, що більше незамкнених циклів, тобто, що більше об'єктів, пов'язаних з певним суб'єктом, то сильніший його вплив на міжнародні відносини, то чіткіше можна визначити залежність їх певної гРупи від цього суб'єкта.
У науковому розумінні поняття "суб'єкт" переважно визначається як носій предметно-практичної діяльності... джерело активності, спрямованої на об'єкт або, ширше, як особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство, що здійснюють властиву їм діяльність. Тобто суб'єктом у міжнародних відносинах може бути певна суспільна одиниця, що є активною стосовно іншої — пасивної.
Інакше "об'єкт" розуміють у міжнародному праві.
Широковживані поняття "суб'єкт міжнародного права" та "суб'єкт міжнародних відносин", незважаючи на їхню близькість, не є тотожними. Кожен суб'єкт міжнародного права є суб'єктом міжнародних відносин, але частина останніх не має міжнародної правосуб'єктності.
Суб'єктом міжнародного права, за визначенням І. Лукашу-ка, є "самостійне утворення, яке, завдяки своїм можливостям та юридичним особливостям, здатне володіти правами та обов'язками за міжнародним правом, брати участь у створенні та реалізації його норм".
Основними атрибутами суб'єкта міжнародного права є легі-тимність, право укладати міжнародні угоди, здатність до самостійних дій та відповідальність за порушення норм міжнародного права. Звідси випливає, що найважливішими ознаками міжнародної правосуб'єктності є суверенність, дієздатність та відповідальність за наслідки дій щодо інших суб'єктів. У повному обсязі цими ознаками володіють лише незалежні держави, які у міжнародному праві прийнято вважати первинними, а всі інші суб'єкти — похідними.

 

20.Зміст понять "потреби" та "інтереси" та "цілі" суб'єктів міжнародних відносин.

Г. Морґентау наголошував, що проблематика, пов'язана з дослідженням інтересів держав, є центральною, оскільки "це поняття пов'язує між собою думку дослідника та явища міжнародної політики". У його розумінні, крізь призму інтересів, якими керується учасник міжнародних відносин, можна пояснити та передбачити його дії в майбутньому.
Незважаючи на простоту та очевидність сприйняття інтересу, що, на перший погляд, мало б вилучати будь-які дискусії з цього приводу, в сучасній теорії міжнародних відносин немає чіткості у розмежуванні понять, як відсутнє і його (інтересу) однозначне сприйняття.
Д. Фельдман класично сформулював тезу про те, що інтерес є усвідомленою потребою, з чим, однак, погоджуються не всі дослідники.
Ю. Кукулка пов'язує цілі, якими керуються учасники міжнародних відносин, безпосередньо з їхніми об'єктивними потребами. Потреби держави, передусім, полягають у забезпеченні власної екзистенції, політичної незалежності, умов суспільного розвитку, досягнення та підтримання престижу. У його інтерпретації визначення напрямів діяльності у міжнародному середовищі — це пов'язання між об'єктивною потребою та суб'єктивно сформульованою ціллю.
Він фактично підміняє поняття "інтерес" поняттям "ціль", позаяк вважає останнє остаточним наслідком логічного переходу з об'єктивної сфери реальності у суб'єктивну сферу її сприйняття як основи керівництва до дії.
В. Щепанський висунув ідею про те, що інтереси є фундаментом, на якому будується система цілей учасників міжнародних відносин. Зважаючи на це, Я. П'єтрась, Р. Зємба, Ю. Стефа-нович та інші науковці вважають ціль похідною від інтересу, а інтерес — від потреби.
Поняття "інтерес" та "ціль діяльності" у міжнародному середовищі розрізняти досить важко, а в деяких випадках їх навіть ототожнюють.

П. Циганков визначає ціль як очікуваний (бажаний) результат дії, що є її причиною (мотивом). І. Поп'юк-Рисінська вважає, що інтерес пов'язує між собою небажану та бажану для суб'єкта міжнародних відносин ситуації, а ціль є певним еталоном того стану речей, якого він прагне. Поняття "інтерес", в її інтерпретації, — бажані ними (учасниками. — Прим, авт.) стани міжнародних відносин. Ці інтереси завжди спрямовані назовні, поза межі внутрішньої системи, а в практиці їхніми адресатами завжди є інші учасники міжнародних відносин.

Будь-який учасник міжнародних відносин намагається реалізувати інтереси, які пов'язані з трьома принциповими цілями:
1.Екзистенційною, що розуміють як підтримання його нормальної життє діяльності через комплекс заходів щодо забезпечення мінімально необхідного рівня існування.
2.Еволюційною, яка спрямована на забезпечення внутрішніх та зовнішніх умов для власного розвитку та процвітання.
3.Домінаційною, що пов'язана з його намаганнями трансформувати міжнародне середовище у вигідному для себе напрямі.
Цілі діяльності випливають одна з одної, оскільки забезпечення власного існування логічно спричиняє розвиток, а він призводить до прагнення визначати ті явища та процеси, які впливають на учасника міжнародних відносин.
Пріоритет у дослідженні проблематики національного інтересу пов'язують з Р. Нібуром та Ч. Бірдом, які вперше висунули ідею про дослідження політики держав крізь призму їхніх інтересів.
Усі ідеї та концепції, пов'язані з дослідженням інтересу, можна поділити на два головні напрями, які за розумінням його природи називають психологічним (суб'єктивістським) та об'єктивістським.
1. Психологічний підхід поєднує погляди науковців, що визначають інтерес як суб'єктивне явище, пов'язане зі свідомістю людей. Тобто йдеться про сприйняття особами, що приймають політичні рішення, інформації щодо реальності. Інтерес, з огляду на це, є радше їхньою позицією, розумінням, що спрямоване до зовнішніх об'єктів. Інформація не завжди повністю відповідає реальності, а з іншого боку, ці особи, переважно, зважають лише на ту її частину, яка відповідає їхнім стереотипам, ідеологічним, релігійним чи етичним переконанням.
Суб'єктами національних інтересів є також будь-які суспільні групи, що беруть участь у формуванні зовнішньої політики держави та свідомо впливають на діяльність своїх урядів. Політичні партії, ТНК, громадські рухи та організації сприймають потреби держави з власного погляду та намагаються чинити тиск на владні інституції, щоб спрямувати їхню діяльність у тому напрямі, який вони вважають найкращим. Ідеї, якими керуються ці групи, за певних обставин стають національним міфом, оволодівають умами людей, і довести їхню помилковість надзвичайно важко.
Для прихильників психологічного напряму загальноприйнятим є твердження, що інтересом будь-якого учасника міжнародних відносин є не реальні потреби, якими він керується, а лише його уявлення про них.
2. Об'єктивістський підхід виводить інтерес із реальної потреби і надає цим двом поняттям об'єктивного характеру. Він визначається як похідна від потреби, яку розуміють як брак (недостатність) чогось, що доконечне для існування та розвитку того чи іншого учасника міжнародних відносин. Інтерес як об'єктивна категорія може бути усвідомленим або залишатися поза межами свідомості людей. Його трактують як явище, незалежне від рефлексії осіб, що приймають політичні (як і будь-які інші) рішення.
Об'єктивістський підхід випливає з поглядів К. Маркса та Ф. Енгельса, які виводили інтерес із реальної ситуації (наприклад, з економічного становища) та розуміли його як необхідність.
У своїх теоріях марксисти розрізняли усвідомлені та неусвідом-лені інтереси. Особи, суспільні групи та держави керуються низкою потреб, що існують самостійно і незалежно від їхньої волі та свідомості. До якого б типу не належав учасник міжнародних відносин, його спонукає до дій та чи інша об'єктивна причина (потреба чогось), яка може бути окреслена як мотивація. Отже, на думку об'єктивістів, логічний шлях формулювання мотивації йде від потреби, а вона є реальною необхідністю.
А. Волферс виокремив три групи цілей зовнішньої політики національної держави:
1)національної експансії (self-extention), що полягають у прагненні до зміни її status quo у міжнародному середовищі;
2)національної безпеки (self-preservation), тобто намаганні зберегти існуючий status quo',
3)національного самозречення (self-abnegation), що розуміють як відмову від реалізації національних інтересів на користь універсальних інтересів міжнародного співтовариства.
Подібно цілі зовнішньої політики класифікує К. Холсті, який виокремлює принципові (пов'язані з самозбереженням), експансивні та універсальні.
Ю. Кукулка розрізняє такі цілі:
1)екзистенційні, що полягають у прагненні гарантувати собі територіальну цілісність, безпеку, ідентичність, умови для сталого розвитку, адаптацію до процесів та явищ міжнародного Середовища;
2)коекзистенційні, що передбачають взаємодію з іншими Державами, співіснування та співробітництво, взаємність позики та користі, нормативізацію їх стосунків;
3) функціональні, що полягають у прагненні до ефективності та гнучкості, здатності до змін та інноваційності в діях.

Очевидно, що класифікації, побудовані за єдиним синтетичним критерієм, досить складні, оскільки кожна з визначених груп потребує уточнення через виокремлення вужчих груп інтересів.

Зручнішою, на наш погляд, є класифікація, що ґрунтується на групі критеріїв, згідно з якими інтереси визначаються простіше та зрозуміліше. Однією з найкращих класифікацій цього типу є схема Т. Робінсона та К. Холсті, які серед усіх інтересів виділяють першопланові та другопланові, матеріальні й абстрактні, спільні й суперечливі, загальні та специфічні, постійні та змінні, ідентичні й комплементарні.
Іншими важливими критеріями, на підставі яких розрізняють інтереси, є тип учасника міжнародних відносин, функціональний зміст його інтересу, значущість і час реалізації.
1. За критерієм типу учасника міжнародних відносин інтереси поділяють на універсальні, національні, групові та особисті. Кожен тип інтересів може довільно співвідноситись з інтересами, виокремленими за критеріями значущості, змісту і часу.
2. За критерієм значущості інтереси поділяють на екзистен-ційні, операційні, тактичні та стратегічні.
Перші й останні з визначених за критерієм важливості інтереси іноді називають "корінними", чи "фундаментальними", та І розглядають їх як довготривалі (постійні), без реалізації яких існування та розвиток учасника міжнародних відносин неможливі. Зіставляючи визначені вище інтереси, Я. П'єтрась дійшов висновку, що учасники міжнародних відносин намагаються:
а) за допомогою однієї дії реалізувати багато інших інтересів;
б)діють одночасно у різних площинах і різних географічних напрямах, намагаючись створити побічні наслідки в інших пло- | щинах і напрямах діяльності;
в)у разі потреби реінтерпретують власні інтереси: операцій- і ні на користь тактичних, тактичні на користь стратегічних, і всі — на користь екзистенційних".
3. За функціональним змістом інтереси традиційно поділяють на політичні, економічні, воєнні, культурні та ін.

4. За критерієм часу інтереси у міжнародних відносинах можна поділити на короткотривалі, середньої тривалості та довготривалі. Нашим завданням є не стільки окреслити точні часові межі інтересів, скільки показати найбільш загальний поділ інтересів згідно з часовими межами їх тривалості:
—короткотривалі інтереси пов'язуються з конкретною дією у міжнародних відносинах і обмежуються часом її здійснення;
—середньої тривалості пов'язані з діями, зміст яких становить логічну цілісність і провадить до реалізації найважливіших інтересів сторін;
—довготривалі охоплюють досить значний період, пов'язаний з послідовними діями, спрямованими на реалізацію найважливіших інтересів учасника міжнародних відносин.
21. Засоби і стратегії учасників міжнародних відносин

Засоби – це шляхи, способи, методи і знаряддя для досягнення цілей. Особливості міжнародних відносин обумовлюють як специфіку засобів міжнародних акторів, їх застосування відповідно до соціальних спільнот, так і їх різноманітні типи

Класифікація засобів суб’єктів міжнародних відносин

Критерій класифікації	Типи засобів
Силові засоби	Сила Погроза Насилля
Переговорні засоби	Переконання Обміни Торг Переговори

Встановлення відповідності між цілями і засобами відображається категорією „стратегія”.

В умовах глобалізації сучасного світу категорія „стратегія” отримала надто широкий характер, виникли її різноманітні типи та види

Класифікація „стратегій”, що використовуються в практиці міжнародного життя

Критерії класифікації	Типи стратегій
Загальна сфера функціонування і виживання	Велика стратегія
Сфера взаємодії	Політичні Економічні Військові
Сфера врегулювання криз та конфліктів	Наступальні Оборонні
Сфера досягнення миру	Балансу сил Умиротворююче визнання

22. Зміст поняття „сила” та „могутність”

Серед дослідників ТМВ найбільш поширеним у розумінні сили мали місце два підходи – атрибутивний і поведінковий.

Атрибутивний підхід розглядає силу міжнародного актора як певну властивість, що виник<