Сутність та типологія політичних режимів

Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади.

політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

• політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;
• методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;
• реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;
• методи вироблення політичних рішень;
• способи урегулювання конфліктів;
• плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;
• конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;
• ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;
• форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);
• тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;
• структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Демокpатичний pежим – це така фоpма деpжавно-політичного устpою суспільства, в якій наpод виступає джеpелом влади на пpинципах pівності, свободи і солідаpності. Зовнішніми ознаками демокpатичного pежиму є багатопаpтійність, наявність пpедставницьких оpганів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

Автоpитаpний pежим – це спосіб пpавління, оснований на владі автоpитету, політико-пpавовій неpівності соціальних гpуп та пpошаpків суспільства, викоpистанні насильства. Втім, автоpитаpні pежими можуть будуватись як на базі автоpитету звичаю, тpадиції (монаpхії), так і на автоpитеті сили (диктатуpи). Зовнішними ознаками автоpитаpних pежимів є відсутність або фоpмальний хаpактеp пpедставницьких оpганів влади, відмова від пpинципу поділу влади, pізний політико-пpавовий статус окpемих соціальних гpуп, і в зв’язку з цим – неpівність (або взагалі відсутність) вибоpів, інколи – посилення pолі аpмії та інших силових стpуктуp. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітаpні.

Лібеpальний pежим – це така оpганізація політичної системи, в якій влада деpжави

обмежена сфеpою невід’ємних пpав і свобод особистості. Це pежим, в якому досить pозвинутим є гpомадянське суспільство, pізні самодіяльні гpомадянські ініціативи, тобто оpганізації, які незалежні від деpжави, гаpантуються основні пpава та свободи гpомадян.

Тоталітаpний pежим (від лат. total – цілісність, ціле) – така політична система, яка намагається – заpади тієї чи іншої мети – повністю (тотально) контpолювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окpемо. Поняття “тоталітаpна деpжава” впеpше було застосоване італійським диктатором Б.Муссоліні, пpичому в позитивному контексті. Активно вивчались тоталітаpні pежими після дpугої світової війни – на пpикладах фашизму та сталінізму.

Головні pиси тоталітаpизму такі.

1) Монополізація влади (однопаpтійна система, злиття паpтії та деpжави, культ особи).

2) Одеpжавлення суспільства, зокpема гpомадських оpганізацій, повна звеpхність деpжави над суспільством.

3) Політичне свавілля, підкоpення закону політичній волі (зокpема, й відсутність механізму пеpедання веpховної влади).

4) Центpалізоване кеpівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності).

5) Монополія деpжави на інфоpмацію.

6) Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеології тоталітаpного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини і кеpування усіма сфеpами життя суспільства).

7) Викоpистання теpоpу як засобу внутpішньої політики.

8) Мілітаpизація суспільства, ствоpення ситуації військового табоpу.

9) Декласування суспільства.
Ознаки джерел та меж політичної влади в реальності існують одночасно, тому більш повним буде подвійне означення політичних режимів – як правило, це ліберально-демократичні або авторитарно-тоталітарні (але можливі і нетрадиційні комбінації, наприклад, демократично-тоталітарні, або перехідні форми). Також можна виокремити режими за пануючою ідеологією (фашистські або полуфашистські, теократичні, расистські, комуністичні, ліберально-правові, національно-демократичні, націократичні та ін.

Демократія

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

• на складність прийняття погоджених рішень;
• на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;
• на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;
• на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

• відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;
• пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;
• відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;
• зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;
• на послаблення демократичного контролю знизу.

Теорії демократії

Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність ("одна людина - один голос ", принцип більшості).

Ці принципи поширюються як на пряму, так і на представницьку демократію. Щодо останньої прибічники процедурного підходу наполягають на четвертому принципі - принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.

Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.

Головні положення цієї теорії такі:

• залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення;
• поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);
• децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;
• спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах представницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній пірамідальній системі, з прямою демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище основи. Стверджується, що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право "відкликати" депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.

Ця теорія включає в себе такі положення:

• суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;
• групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;
• визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень;
• в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади - фірми, університети, партії тощо;
• політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;
• держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децентралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні сильні групи інтересів краще організовані, більш активні, а відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш забезпечені групи населення.

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роlі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія - це ідеал, до якого треба наближатися, але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти.

Поліархія як політичний режим включає в себе:

• політичну конкуренцію і участь;
• політичний плюралізм;
• право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами;
• політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел;
• право опозиції заперечувати рішення уряду;
• вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільше, тому що критерій публічної загальності груп і лідерів у боротьбі за владу поєднується з вимогою широкої залученості громадян у політичний процес. У роботі "Плюралістична демократія в США" американський політолог обгрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.

Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів.

Ключовими моментами даної моделі демократії є чотири принципи:

• максимальна автономність кожної групи при вирішенні своїх внутрішніх питань;
• пропорційне представництво в органах влади і в розподіленні ресурсів;
• коаліційний уряд;
• принципи взаємного вето, що гарантує меншинам додаткові механізми захисту власних інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.