Концепція авторитарної особистості

Концепція авторитарної особистості - сукупність теоретичних уявлень про певний тип особистості, котрий розглядається як основа тоталітарних режимів.

Риси авторитарної особистості:

- консервативність,

- агресивність,

- жага влади,

- ненависть до інтелігенції, до представників інших етнічних груп,

- стереотипність мислення,

- конформізм і т.д.

Концепція авторитарної особистості виникла спочатку в руслі неомарксизму франкфуртской школи як одна зі спроб досліджувати соціальний ґрунт, що сприяв виникненню нацизму в Німеччині, а потім була асимільована ліворадикальною та ліволіберальною соціологією 60-х рр.

Поняття "Авторитарної особистості" було впроваджене одним з засновників неофрейдизму Е. Фроммом і взяте на озброєння такими теоретиками франкфуртської школи, як Хоркхаймер, Адорно. Маркузе.

Прототипом авторитарної особистості стала "людина натовпу", названа вже на початку 20 ст. "людиною маси", особистісні якості якої були піддані "глибинно-психологічному" (Фрейд) і в той же час социологічному аналізу в дусі "фрейдомарксизму".

Концепція зародилася як "накладення" фрейдівської концепції особистості (соціологічно переосмисленої в дусі неофрейдизму) на особливість розвитку свідомості, що формується в умовах розпадання традиційних, зокрема сімейних, зв'язків. Остаточно оформляється вона як ліворадикальний варіант осмислення соціально-психологічних тенденцій, що полегшили перемогу фашизму в ряді європейських країн.

Прихильники цієї концепції пов'язали факт перемоги фашизму в Італії та нацизму в Німеччині з появою певних соціально-психологічних рис, викликаних розпадом традиційних сімейних зв'язків (і відповідним ослабленням "super-ego" у структурі особистості).

Тим самим, було явно гіпертрофовано соціально-психологічний фактор виникнення фашизму. Згідно до Фромма, що пов’язував виникнення авторитарної особистості як з розпадом патріархально-сімейних зв'язків, так і з омасовлюючою урбанізацією сучасного суспільства, авторитарна особистість страждає від нестерпного почуття свободи, самітності, загубленості у складних соціальних утвореннях. Ці негативні почуття загострюють у ній інстинкт самозбереження та спрагу самоствердження. Воля до самореалізації особистості, котра, на думку Фромма, не може знайти виходу в демократично орієнтованій соціальній діяльності, реалізується на шляхах авторитаризму за допомогою самоідентифікації особистості з авторитетом групи, держави, з харизматичним лідером; цей авторитет заміщає для авторитарної особистості авторитет батька, що втрачається в родинах, котрі розпадаються.

Поряд із Фроммом ще у 30-і рр. у розробку концепції авторитарної особистості включився Хоркхаймер; у 1936 р. під його редакцією була опублікована колективна робота "Дослідження авторитету та родини", у котрій загальна структура тоталітарного характеру уже описується за допомогою понять цієї концепції.

Важливим кроком на шляху розробки концепції авторитарної особистості стала випущена в 1950 р. Адорно книга "Авторитарна особистість", де концепція авторитарної особистості не лише розвивалася теоретично, але й обґрунтовувалася за допомогою результатів конкретного емпіричного дослідження.

Використавши ряд розроблених методик виявлення прихованих установок, Адорно і співавтори повторили висновок Фромма та Хоркхаймера щодо існування авторитарного типу особистості, стосовно періоду, що настав після розгрому фашизму. Цей тип особистості, охарактеризований як "фашизоїдний", як і раніше розглядався в якості масового, що дозволяло розцінювати ліберально-демократичні режими післявоєнного часу як "фашизоїдні", тобто такі, що несуть у собі постійну загрозу фашизму.

Згідно Адорно, політичні установки авторитарної особистості полягають у:

- некритичному ставленні до існуючих порядків;

- шаблонності мислення, перейнятого стереотипами пропаганди, презирством до бідних,

- орієнтації на владу й силу.

У передмові до цього дослідження Хоркхаймер писав про авторитарну особистість як новий "антропологічний" типі людини, що виник у 20 ст.

У книзі була запропонована певна типологія авторитарних особистостей:

конвенціональний,

садистсько-мазохістский,

вигадливий,

меланхолійний,

манипулятивный.

Та обставина, що авторитарний синдром виражається у різних ідеологіях, слугувала підставою для критики адорнівської концепції авторитарної особистості. Серйозній і аргументованій критиці піддалася і сама процедура конкретно-емпіричного дослідження, у ході якого верифікувалася ця теоретична концепція.

Головне питання полягало в тому, чи дійсно "авторитарні" риси належать до певного типу особистості, а не розсіюються по всіх існуючих типах.

Однак, незважаючи на цілком ґрунтовну та аргументовану критику, концепція авторитарної особистості поділялася багатьма західними соціологами аж до середини 70-х рр. У руслі цієї концепції лежать ідеї книг Маркузе "Ерос і цивілізація" (1955), "Одномірна людина" (1964).

Теорія політичних еліт

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.
Еліти (в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

· представляють в політиці групові інтереси;

· створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;

· формують мету і перспективи розвитку суспільства;

Класичні теорії еліти. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли в глибокій старовині. Так, Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В античній філософії елітарний світогляд був якнайповніші сформульовано Платоном. Ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступав проти допущення демоса до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.
Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в. Саме в цей час термін «еліта» отримав розповсюдження в соціології і політології.
Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом.
Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». Аналіз «політичного класу» Г.Моска здійснював за допомогою організаційного підходу. На його думку:

· розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;

· групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;

· сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;

· входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично;

· домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління.

Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Меншина править більшістю, тому що вона, по-перше, зорганізована, а по-друге, має особливі якості, завдяки яким користується пошаною і великим впливом в суспільстві.
Влада, затверджував він, завжди знаходилася і повинна знаходитися в руках меншини. Коли вона переходить з одних рук до інших, то переходить від однієї меншини до іншої, але ніколи від меншини до більшості.
Як організм, що розвивається, політичний клас потребує власного оновлення, щоб бути в змозі відповідати на нові виклики часу. Г.Моска називав три способи такого оновлення: спадкоємство, вибір і кооптацію. Він відзначив також дві тенденції в розвитку правлячого класу:

· аристократичну - прагнення стати спадковими правителями у однієї частини еліти. Тоді правлячий клас стає закритим і у суспільства слабшають здібності до розвитку, воно стагнує, припиняє політичний поступ.

· демократичну - прагнення іншої частини еліти змінити колишні, старі прошарки. Якщо вона домінує, то правлячий клас є відкритим, відбувається його швидке оновлення, але виникає небезпека наростання криз.

З позицій елітаризму Г.Моска негативно відносився до демократії. Він вважав демократію утопією, міражем, в гонитві за яким «некомпетентні «маси стають об'єктом маніпуляцій з боку «демагогів» і прокладають шлях «диктатурі». Вибори він трактував як шлях до оновлення еліти, а не як форму контролю мас над керівниками.
Засновник теорії еліт - В.Парето (1848-1923) (саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» (1916), в якій В.Парето:

· намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки;

· обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Особлива увага учений уділяв мотивації людської діяльності. На його думку:

· мотивами людської діяльності і двигунами історії є психологічні стимули, які він називав «залишками» - «резидуа»;

· «резидуа» - вічні і незмінні основи діяльності людини, що відображають його індивідуальність; вони зводяться до біологічних інстинктів, нелогічних, ірраціональних відчуттів, емоцій;

· соціальна рівновага і форма суспільства виявляють сукупну взаємодію людських відчуттів, яки відбиваються в «резидуа».

Тому політика в значній мірі є функція психології. Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільстві, В.Парето:

· пояснював різноманіття соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів;

· визначав еліту за її природжених психологічних якостей і вважав, що вона складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів щонайвищі здібності в своїй сфері діяльності.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

· соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;

· еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;

· розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;
- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

· суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;

· поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

До основоположників елітаризму відноситься Р.Міхельс (1876-1936) з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі. У великих організаціях демократична структура неможлива - немає способу організації системи так, щоб голос простого її члена був почутий. Професійні функціонери профспілок, партій соціалістичної орієнтації, що особливо стали членами парламенту міняють свій соціальний статус, залучаються до правлячої еліти і починають захищати її інтереси, власне привілейоване положення.
В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів і підпорядковує політику власним інтересам, перетворюється на правлячу еліту. Отже на певному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніше організація, тим більше виразно виявляється цей закон. Демократія, отже, перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». У всіх партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації, так званий «залізний закон олігархії».
Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М.Бердяєв виводив «коефіцієнт еліти» стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п’яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільства відбувається застій, а еліта трансформується в касту. М.Бердяєв писав: «..Завжди панують нечисленні, такий непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії… Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. З управління меншості немає виходу».

11.3. Основні функції політичної еліти. Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.
Функції політичної еліти:

· Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп.

· Віддзеркалення інтересів в політичних установках.

· Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.).

· Створення механізму втілення політичних задумів.

· Призначення кадрового апарату органів управління.

· Висунення політичних лідерів.

Механізм формування політичної еліти. В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - антрепренерську і гільдій.
Систему гільдій відрізняють:

· закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з низьких шарів самої еліти, їх повільне поступове просування по сходинках службової ієрархії;

· високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституційних фільтрів (формальних вимог для заняття посад (вік, підлога, стаж роботи, освіта, партійність тощо);

· вузький, відносно закритий круг селектората (людей, що здійснюють відбір кадрів);

Система гільдій переважала в тоталітарних країнах. Номенклатурна система рекрутування політичної еліти – один з найтиповіших варіантів гільдій, який характеризується відсутністю конкурентної боротьби, політикуванням і домінуванням споріднених зв'язків.
Значення ієрархічної побудови номенклатури полягало в тому, що кандидат послідовно підіймався з сходинки на сходинку. Тут були виключені конфлікти усередині еліти, забезпечувалася спадкоємність політичного курсу, відтворювання одного типу лідерства. Разом з тим ця система культивувала особисту відданість кандидата керівництву, догоджання, показна активність і т.д. Тому система все рідше допускала до влади людей здатних, талановитих, самостійних.
Елементи системи гільдій є у Великобританії, Японії, Німеччині і інших країнах. Наприклад, у ФРН для того, щоб зробити кар'єру необхідно, як мінімум, відповідати наступним вимогам:

· по-перше, походження батьків кандидата повинне бути достатньо високим. Компенсацією за недостатнє репрезентативне походження може мати брак з представниками більш високої соціальної групи;

· по-друге, необхідний певний тип виховання, як правило, його можна отримати у великому місті в поєднанні з університетською освітою;

· по-третє, кандидат повинен сповідати одну з двох основних релігій і дотримуватися певної системи поглядів.

Антрепренерську систему відрізняють:

· відвертість, широкі можливості для представників різних суспільних груп претендувати на місце в еліті;

· невелике число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад;

· широкий круг беруть участь у відборі, в який можуть ввійти всі виборці країни;

· висока конкурентоспроможність відбору, гострота суперництва за заняття керівних позицій;

· першорядна значущість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку виборців.

Дана система поширена в більшості країн Західної Європи і США, оскільки є демократичною, динамічної і здібної до інновацій. Її недоліками є часта зміна курсу у зв'язку із змінами в правлячій еліті, порівняно низька передбачуваність політичних рішень, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом та популізмом.
У кожної системи відбору є свої плюси і мінуси. Якщо антрепренерська система більшою мірою пристосована до динамізму сучасного життя, то система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму; перша відрізняється високим ступенем ризику, друга - більшою урівноваженістю і виваженістю політичних рішень, меншою ймовірністю внутрішніх конфліктів, прагненням до консенсусу і спадкоємності.