Історична й культурологічна думка стосовно українсько-польських відносин

Майже неможливо уникнути певної тенденцій­ності як з одного, так і з іншого боку в оцінці українсь­ко-польських історичних і культурних відносин. І все ж об'єктивність потребує констатувати зверхність, намагання Польщі нав'язати хід історичних процесів на користь окато­личення культури й віри України. Вносила велике соціальне напруження й нещадна експлуатація шляхтою української людності на захоплених землях.

На тлі постійного змагання української та польської культур український народ, як то було й за попередньої доби, охоче сприймав чужоземні впливи, якщо вони від­повідали його власним уподобанням. У найкращих уні­верситетах Європи навчалася українська молодь і несла на батьківщину культурні досягнення. «Сувора готика, рене­санс, гуситський рух, реформація в усіх її формах, като­лицька реакція, — пише Н. Полонська-Василенко, — все це разом із Західною Європою переживала й Україна і все це залишило більший або менший вплив. Пам'ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народної творчості, дало головним чином мистецтво, в якому готика і ренесанс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбарства, малярства».

У вивченні історії культури України та її зв'язку з культурами інших слов'янських народів не можна обминути ті складні питання, які стосуються польсько-українських культурних відносин. Вплив був взаємозумовлений, оскіль­ки й історичні долі виявилися взаємозумовленими. Соціокультурний момент спільності й роздільності культурно-історичних доль цих двох слов'янських народів і націй є не менш важливим для пізнання, ніж констатація їхніх осібних духовно-культурних здобутків. Вони були значними як з однієї, так і з іншої сторони, але не позбавленими нерівноправності, оскільки Україна першою втратила свою державність. Сучасна історична думка дійшла висновку, що «польсько-українські відносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів».

Експансія зі сходу стала трагедією слов'янських народів, зруйнувавши паритетність і рівновагу їхнього розвитку. Невимірними були людські жертви, руйнування міст і сіл, включаючи твердиню слов'янського сходу — Київ. Сусідство України з новоутвореними агресивними силами, не захищене відкритістю степу, приносило незліченні втрати. «Південна Русь найбільш постраждала від татар, — писав М. Гоголь про наслідки того лихоліття. — Випалені міста й степи, обгорілі ліси, давній зруйнований Київ, безлюддя й пустеля — ось чим була ця нещасна країна!». Різко звужувався заселений українцями простір під постійним натиском зі степу. Порівняння з Польщею, яка зростала швидкими темпами в усіх сферах, було не на користь України. Втрата рівноваги в силах спричинила екс­пансивні наміри однієї зі сторін. Сталося приєднання Га­лицького князівства королем Казимиром у 1340 році.

Згодом відбулися відомі події, пов'язані з литовським пануванням на землях України та Білорусі. Кревська унія (1385 p.), завдяки якій утворився династичний зв'язок між Польським королівством і Великим князівством Литовським. У 1569 році Польща й Литва об'єднались у федерацію під назвою Річ Посполита. Зрозуміло, що Люблінська унія великою мірою вплинула на подальший культурно-істо­ричний розвиток народів, яких об'єднала. Всі ці події досить по-різному позначилися не лише на українському чи білоруському, а й на польському народові. За словами поль­ського історика Євгеніуша Старчевського, «вже наприкінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському сході і втративши ґрунт у своїй рідній Сілезії». Незгода дати приєднаним землям України автономію, хоча б на зразок литовської, створювала напруження у відносинах польського й україн­ського народів. Козаччина була викликана не лише тиском зі Степу, а й опором безправному становищу, в якому опинилися різні верстви України. За умовою унії 1569 року від Великого князівства Литовського відокремлено Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну і причислено їх до складу Малопольської провінції. Україна почала багато втрачати у своїй культурно-мовній, релігійно-православній незалежнос­ті. Гальмування послідовного розвитку українського етносу, витіснення знаменитих родів і знаті України, втрата духов­ної еліти у своїй основі мали асимілятивний характер. Про­текторат іншої держави породжував загрозу зникнення національних ознак. Але ця небезпека істотно прискорила виникнення нового стану в Україні, який умів боронити свою землю від ворогів.

Позитивне значення Люблінської унії полягало в тому, що вона знов об'єднала країну, поділену між Литвою та Польщею, таким чином уможливлюючи ефективніший захист від татарських наїздів. Включення України до поль­ської корони сприяло більшому проникненню західних культур на українську територію. Вплив ренесансу й рефор­мації досяг України й дав поштовх до відродження важли­вих духовних сфер.

В історико-культурологічній спадщині М. С. Грушевського у висвітленні українсько-польських відносин особливе місце належить праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці», де показано особливий розквіт польської культури та її вплив на «українське громадянство». Склалася досить своєрідна ситуація в польсько-українських зв'язках: зіткнулися розвинена державницька міць і культура та схо­вана в глибинах культурної традиції й духу пригноблена сила. За словами Грушевського, «і культурне, і національне ослаблення українського життя, яке помічаємо особливо різко в середині XVI в., було особливо небезпечним супроти оживлення державного польського культурного і суспільно­го життя. Саме почуття безсильності й банкротства, яке помічаємо в українських кругах, було навіяне власне сим зростом суперничої польської культури, культурно-націо­нального польського руху».

У цьому суперництві польський елемент мав перевагу більше фізичну, зовнішню тільки, як елемент державний, протегований. В корінних західних українських землях польський елемент витіснив український, але перевагою політичною. В той же час «тутешня Русь» навіть у своєму підданстві «не мала причин чути себе нижчою».

У свою чергу польська культура, маючи політичну пере­вагу над українською, потребувала запозичень, зокрема з мови іншого слов'янського народу — чехів. Великого поши­рення в Польщі набули чеська мова й література, вносячи суттєву лексичну корективу. Перебуваючи тривалий час у полоні латиномовної перекладної стихії, польська література, позбавлена живого народного джерела, затримувалася у своєму розвиткові й не могла змагатися з українськими літературою й культурою. Але ситуація докорінно змінилася в другій половині XVI століття. «Смерть старого короля, — пише М. С. Грушевський, — і вступления на престол поль­ський Жигмонта Августа (1548 p.) дає нагоду вибухнути тому всьому»². Річ у тім, що з молодим королем пов'язували величезні плани й надії. У Польщі в цей час виникає бага­то громад лютеранських, кальвіністських, чеських братств, а згодом поряд із ними постають і численні громади антитринітаріїв. Віросповідна свобода «стягає до Польщі з цілого світу різних релігійних вільнодумців». Саме в цей короткий період бурхливо розвиваються полемічна польська літерату­ра, поезія. Набувають особливої чинності шляхетність, «вишуканість салонових манер», з «усіма зверхніми прикме­тами культурності». На цей же часовий відтинок припадає розквіт шляхетської матеріальної культури, «великопансько­го блиску», розкоші.

Шляхетські верстви України опинилися на роздоріжжі, часто роблячи вибір не на користь культури свого народу. «Якраз в сей апогей польської культури, польського життя актом 1569 р. вони приведені були в тісний зв'язок з Польщею і польською суспільністю, кинені в жар свого шляхетського танцюристого раю, в сю оргію блискучу й привабну — хоч затруєну паразитизмом, зародками вирод­ження й упадку, — в сей буйний і гойний шляхетський пир, овіяний чаром артизму й поезії».

Поспішно, без переосмислення переймалося все польське. Для того, аби протистояти цьому впливові, не вистачало в України сил, «щоб на своїх культурних і національних традиціях перещепити те, що вимагалося духом часу і нових обставин».

Необхідний був тривалий час для загоєння завданих ран, Період рутини й спокою. Однак і тоді українська культура не переривала свого буття, хоч вона мала вигляд менш «гойний» і пишний. Здавалося, залишається тільки коритися, зоставатися на узбіччі провінціалізму «предметом тихих симпатій для людей, які ще вважали себе українцями, бодай по імені, і жити в устах нижчих верств», вона мала бути своєрідним орнаментом, «одною з місцевих відмін єдиної і справжньої польської культури і бути етнографічним матері­алом для розваг сеї державної культури й національності».

Згодом від тихого жевріння дух культури й свободи спалахне всеосяжним полум'ям ідеї незалежності. Феномен цей має чимало різних тлумачень, домінуючим серед яких є визнання того, що для України то був, можливо, най­вирішальніший момент її історії — бути чи не бути власно­му національному імені й культурі. Адже, справді, тенденція культурних і конфесійних переорієнтацій мала свої згубні наслідки. М. С Грушевський змальовує цю ситуацію в образно-емоційному стилі: за його словами, настав той мо­мент, коли мала визначитися «національна доля для України», коли національна смерть уже віяла своїм крилом перед нею, — сей рішучий момент видобува останню енергію «в сім напівзадубілім уже організмі», життя починає про­являтися з різних царин народних джерел.