Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство

У 40-і рр. XIX ст. в університетах Києва та Харкова навколо революційно налаштованої професури об’єднується передова громадськість. У січні 1846 р. в Києві виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (КМБ), назване на честь перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія.

Організатори КМБ: Микола Костомаров — викладач Київського університету, магістр історії, Микола Гулак — чиновник канцелярії генерал-губернатора, Василь Білозерський — студент Київського університету. Тісний зв’язок із КМБ підтримував Т. Г. Шевченко. Усього КМБ нараховувало 12 чоловік.

Програмні цілі КМБ: члени братства були типовими українофілами. Крім цілей знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, вони ставили своїм завданням пропагувати ідею об’єднання всіх слов’ян у федеративній республіці на засадах суверенності. Ці завдання були викладені в «Статуті слов’янського братства святих Кирила й Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У них знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності українського народу. І якщо російські слов’янофіли пропагували російський месіанізм, то члени братства були впевнені в особливій, месіанській ролі України, під егідою якої повинен був функціонувати Слов’янський Собор.

Практична діяльність КМБ: поширювали революційні твори Т. Г. Шевченка та інших авторів; складали й поширювали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом; установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу.

Репресії царизму проти Кирило-Мефодіївського братства

У березні 1847 р. за доносом студента А. Петрова члени товариства були заарештовані та після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну, а також права викладацької діяльності у сфері народної освіти. Найважчого покарання зазнав Т. Г. Шевченко, якого віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу на 10 років із забороною писати й малювати.

Соціальна (антикріпосницька) боротьба в першій половині ХІХ ст.

Проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва основним борцем виступало селянство. Поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам.

Іншими формами селянського протесту були такі: відмова від сплати оброку, відбування панщини та інших повинностей, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію, збройний опір поміщикам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.

В Україні, лише за далеко не повними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Найбільш масовим було повстання влітку 1819 р. військових поселенців Чугуївського уланського полку. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Заворушення тривало більше місяця. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва приїхав сам Аракчеєв. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 осіб віддано під військовий суд.

У 1829 р. у тодішній Слобідсько-Українській губернії розгорнулося повстання селян у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклійського району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. За кілька днів у Шебелинці зібралося майже 3 тисячі чоловік. Влада кинула на повстанців цілу дивізію уланів і вдалася до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 були арештовані й віддані під військовий суд, а ватажків повстання С. Дьоміна і К. Вєдерникова відправили на довічну каторгу.

На Правобережжі хвиля селянських повстань прокотилася під час польського руху 1830–1831 рр. Тільки в Київській губернії історики нарахували майже 50 великих маєтків, охоплених на той час селянськими виступами.

У 1832–1833 рр. у зв’язку з неврожаєм і голодуванням селян у багатьох селах на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині активізувалися селянські виступи.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою силою.

Устим Кармалюк

У. Кармалюк із юних літ ненавидів панів, і тому його називали бунтарем. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав його в солдати, але Кармалюк утік із полку і на початку 1813 р. зі своїм свояком Данилом Хроном повернувся в рідні місця, де організував загін із селян, який діяв партизанськими методами.

У. Кармалюка кілька разів заарештовували, засудили до смертної кари, яка була замінена на заслання до Іркутської губернії на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон втекли з етапної тюрми, пройшовши пішки 15 тисяч верст, і знову повернулися на рідне Поділля, де продовжували боротьбу.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів майже 20 тисяч чоловік.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с. Шляхові Коричинці на 48-му році життя. Похований у містечку Летичеві.

Народ пам’ятає Кармалюка як героя, народного месника, борця за щастя народне. Т. Шевченко називав його «славним лицарем».

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв’язку з проведенням там інвентарної реформи 1847–1848 рр. Царський уряд прагнув послабити селянський рух і привернути на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. При повній безконтрольності з боку царських властей поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян.

«Київська козаччина» (1855 р.)

Вонабула викликана погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853–1856 рр. В Україні найширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них було опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну. Стали швидко поширюватися чутки, що цар у своєму «указі» закликав усіх селян записуватися в козаки, а за службу вітчизні вони будуть звільнені від кріпацтва, стануть вільними хліборобами. Селяни висували своїх ватажків.

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл тікати. На придушення «козаччини» у Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дивізіон піхоти. У деяких селах селяни вступали у бій з військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники руху.

«Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)

Але й після придушення «Київської козаччини» селянський рух не припинився. Уже у квітні 1856 р. почався його новий спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали чутки, поширювані по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані під час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу й високу поденну плату за казенні роботи.

Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині. Ішли селяни у «Таврію за волею», хоча й у меншій кількості, і з інших губерній — із Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд відправив велику кількість військових команд і численні загони поліції. У деяких місцях відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені. Повстання було придушено.