Радянська модернізація в Україні

Радянська модернізація в Україні

Темпи зростання народного господарства в роки непу не задовольнили керівництво. Після смерті В. Леніна Й. Сталін перетворився на одноособового лідера партії й держави. На зміну ленінському гаслу про початок світової комуністичної революції було прийняте гасло перетворення країни на військовий табір в умовах капіталістичного оточення й підготовки нападу імперіалістів на Радянський Союз.

1929 року на Пленумі ЦК ВКП(б) ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталін заявляв: «Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».

У грудні 1925 року відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс країни на індустріалізацію. У грудні 1927 року XV з'їзд партії підкреслив необхідність прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно була розпочата перша п'ятирічка (1928-1932 pp.).

Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання:

• перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;

• здобути техніко-економічну незалежність СРСР;

• забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.

 

 

Здійснюючи індустріалізацію, радянський уряд не міг сподіватися на зовнішню допомогу, тому джерелами індустріалізації в СРСР стали:

 

• пріоритетне фінансування галузей важкої промисловості за рахунок легкої та харчової;

• продаж сільськогосподарської продукції та сировини й одержання валютних надходжень для індустріалізації;

• усебічне застосування командно-адміністративних важелів управління народним господарством і державою;

• використання безкоштовної праці в'язнів сталінських таборів (пізніше ГУЛАГу);

• розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства.

 

ГУЛАГ (російською — Главное управление лагерей) — Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) СРСР, створене 1934 року. Під час правління Й. Сталіна тут була зосереджена науково-дослідна робота для військових потреб, утримувалася вся інтелігенція СРСР, яка вважалася ненадійною; безкоштовним трудом ув'язнених збудовані Дніпрогес, Біломорсько-Балтійський канал, Комсомольськ-на-Амурі та інші міста

 

 

В умовах індустріалізації відбулася зміна ринкових методів управління економікою доби непу на командно-бюрократичні. Урядові діячі заявляли: «Спочатку завод, а потім місто, спочатку — верстати, вугілля, нафта, а потім будемо піклуватися про життя й школи».

Ігноруючи економічні закони розвитку народного господарства, комуністи вдавалися до «підхльостування» країни, як висловлювався сам И. Сталін. Безладне втручання в планові показники назвали «сталінським стрибком». Сам кремлівський керівник коригував затверджені народногосподарські показники. Наприклад, Й. Сталін збільшив планову цифру виплавки чавуну до 17 млн. т (замість 10 млн. т за планом), виробництва тракторів — до 170 тис. (планувалося 55 тис), виробництва автомашин — до 200 тис. (планувалося 100 тис). На 100% збільшувалися завдання для працівників кольорової металургії та сільськогосподарського машинобудування.

«Підхльостування» економіки дорого обійшлося країні. Темпи розвитку індустрії знизилися з 23,7% у 1928-1929 pp. до 5% у 1933 році. Сталінське керівництво звичайно не збиралося переймати на себе провини за прорахунки в індустріальному розвитку. Часті аварії на виробництві, псування техніки, каліцтво й загибель людей через «штурмівщину» на виробництві пояснювалися народу як «диверсії», «саботаж», «контрреволюційна троцькістська діяльність».

 

Створення нового господарського механізму

Кінець 20 – поч.. 30 рр. характеризувався кардинальним поворотом в економічній сфері, створенням господарського механізму, що відкидав будь-які ринкові, стимулюючі методи і застосовував централізоване, директивне управління. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про реорганізацію управління промисловістю", за якою трестівський госпрозрахунок замінили госпрозрахунком підприємств, що оголошувалися ос­новною ланкою управління.

Самостійні підприємства не мали прав, якими користувалися трести в період непу. Велика промисловість перейшла у повне розпорядження загальносоюзних наркоматів, що здійснювали керівництво економічними процесами бюрократичними, ко­мандно-адміністративними методами. Вища рада народного господарства (ВРНГ) та її український філіал (УРНГ) у січні 1932 р. перетворилися на народний комісаріат важкої промисло­вості (наркомважпром). ЦК ВКП(б) здійснював цілеспрямовану централізацію народногосподарського управління. Союзні респуб­ліки цілком позбавлялися навіть декоративної економічної само­стійності.

Повернення економіки фактично до перерозподільчої систе­ми часів громадянської війни, запровадження карткового прин­ципу постачання робітників і службовців звели нанівець природ­ну мотивацію праці.

 

 

20 січня 1929 року газета «Правда» надрукувала статтю В. Леніна «Як організувати змагання». Після цього комітети спрямували свою діяльність на організацію соціалістичного змагання, яке оформилося у вигляді різноманітних виробничих рухів: «Громадського буксиру» — для доведення відсталих бригад до передових; «Зустрічного плану» — для збільшення показників державного плану, бригад зразкової праці та ударних бригад.

У травні 1932 року вибійник з Горлівки Микита Ізотов, добре оволодівши новою технікою, виконав 10 змінних норм за одну зміну. Свій досвід він став передавати молодим робітникам. Цей рух набув широкого розмаху по всій республіці та СРСР у цілому й одержав назву ізотівського.

У серпні 1935 року молодий донбаський шахтар Олексій Стаханов видобув за одну зміну 102 т вугілля, чим перевищив норму в 14 разів. Республіку й усю країну охопив стаханівський рух.

Сталевар з Маріуполя Макар Мазай у жовтні 1936 року виступив зачинателем швидкісного сталеваріння. Широке визнання здобуло ім'я машиніста Петра Кривоноса, який став ініціатором швидкісного руху потягів.

Стаханівський рух прийшов і на українське село. Радянські газети прославляли здобутки жіночої тракторної бригади Паші Ангеліної з Донеччини, ланкових Ганни Кошової та Марії Демченко з Київщини, які досягали високих урожаїв цукрових буряків.

 

Суспільно-політичне, соціально-економічне, культурне та релігійне життя

Суцільна колективізація

Грудень 1927 p. — XV з'їзд ВКП(б) взяв курс на кооперування села. Приводом для цього стала хлібо­заготівельна криза 1927-1928 pp.

 

Колективізація — примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі ко­лективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).

Завдання колективізації:

— налагодження каналу перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації;

— забезпечення населення країни дешевими продук­тами харчування та сировиною;

— перетворення не контрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву;

— ліквідація дрібнотоварного селянського укла­ду, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже, ліквідація куркуль­ства як класу.

Хід колективізації.

Січень 1928 р. — рішення політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колек­тивізації.

1928 р. — створення першої машинно-тракторної станції (МТС) в Україні. Основне завдання МТС — виробничо-технічне обслуговування колгоспів і рад­госпів, посилення впливу держави на село.

Листопад 1929 р. — курс на суцільну колек­тивізацію села. Пленум ЦК ВКП(б) заслухав до­повідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі», в якій зазначалося, що Україна повинна у найкоротший строк впровадити колективізацію й пока­зати приклад іншим республікам (колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р. або на­весні 1932 p.).

Лютий 1930 р. — лист-директива С. Косіора місцевим партійним організаціям, у якому стави­лося завдання колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 p., що призвело до застосування насильницьких ме­тодів колективізації (до 1 березня 1930 р. було при­мусово колективізовано 62,8 % селянських госпо­дарств).

Осінь 1929 — весна 1930 р. — хвиля селянських виступів та повстань.

Березень 1930 р. — політична на­пруженість комунізації, усуспільнення всього майна, худоби, птиці різко зростає. У цій ситуації Сталін визнав за доцільне відступи­ти, публічно назвавши насадження комун з відчуженням приса­дибної ділянки "перегином" і поклав відповідальність за це на місцеві власті. Відтак артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна "кол­госп". Було оголошено, що колективізація - справа добровільна. Вийшла стаття Й. Сталіна «Запаморо­чення від успіхів», у якій він виступив проти надмірно­стей у колгоспному будівництві, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволялося виходити з колгоспів. Це був маневр сталінського керівництва, спрямований на заспокоєння селян. Почався масовий вихід селян із колгоспів.

Після цього до осені 1930 р. майже половина колективізова­них селян України вийшла з колгоспів і повернулася до індивіду­ального господарювання. З метою залучення селян до колгоспів наприкінці 1930 р. партійно-державними структурами було змінено тактику. Якщо на початку колективізації головним засобом ви­ступали адміністративний тиск, фізичне залякування і репресії, то тепер на перший план виступав податковий прес. Тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худобу і реманент, давали гірші земельні ділянки, податки на індивідуальні господарства збільши­ли в декілька разів. Штучно створений податково-пільговий пе­репад погнав селян у колгоспи. Таким чином до 1932 р. знову вдалося колективізувати 70% господарств. В липні 1935 р. вже 93% селянських господарств республіки входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

Осінь 1930 р. — директивний лист ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», який закликав найрішучішими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації. Повторне об'єднання селян у колгоспи в Україні мало завер­шитися до кінця 1931 р. (до кінця 1932 р. в Україні були об'єднані у колгоспи близько 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівних площ).

Голодомор 1932-1933 pp.

Причини:

— волюнтаристська політика сталінського керівниц­тва;

— прискорена насильницька колективізація;

— завищений план хлібозаготівель для України на 1932 р.;

— 7 серпня 1932 р. вийшла постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнен­ня суспільної (соціалістичної) власності», відо­ма в народі як «Закон про п'ять колосків» (згідно з цим законом за крадіжку колгоспного майна пе­редбачався розстріл із конфіскацією всього май­на або позбавлення волі терміном не менш ніж на 10 років), дії цього законодавчого акта підлягали навіть діти, що за пів кишені вкраденого зерна отримували строк у концтаборах. Амністія у таких справах заборонялась. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 осіб.

 

— діяльність в Україні надзвичайної комісії на чолі з В. Молотовим, основною метою якої було ви­лучення хліба в селян за всяку ціну (обшуки, натуральні штрафи, загороджувальні загони, реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражно­го фондів колгоспів, блокади сіл-боржників тощо). Отже, хлібозаготівельна кампанія перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення україн­ського селянства.

 

 

Заходи влади:

— продовження хлібозаготівель;

— створення загороджувальних загонів, які не ви­пускали селян до міст;

— замовчування голоду;

— відмова від міжнародної допомоги.

 

— Наслідки голодомору:

— величезні людські втрати (за різними даними, в¹ 3,5 до 8 млн чоловік);

— знищення традиційного українського села з йо багатими народними звичаями;

— подолання опору колективізації і як наслідок перемога колгоспного ладу на селі.

Заходи держави, спрямовані на зміцнення кол­госпного ладу:

— зменшення податкового тиску на колгоспи після 1933 р. (колгоспам залишали продукцію, вироб­лену понад план державних поставок);

— зміцнення матеріальної бази на селі шляхом збільшення кількості МТС;

— запровадження відрядної оплати праці;

— поліпшення побутових умов на селі

Духовна сфера

· монополія комуністичної ідеології, що ба­зувалася на марксизмі;

· ідеологізація освіти; встановлення жорсткої цензури;

· боротьба з інакомисленням;

· контроль над засобами масової інформації;

· цілковите підкорення особистості інтересам колективу та держави;

· партійний контроль над діяльністю інтелі­генції, представників культури

Освіта

— Завершення кампанії з ліквідації неписьмен­ності.

— Запровадження обов'язкової початкової освіти в сільській місцевості та загального семирічно­го навчання у містах (постанова ЦК ВКП(б) «Про загальне обов'язкове навчання» від 25 липня 1930 р.).

— Нестача кваліфікованих педагогів із вищою освітою.

— Скорочення кількості українських шкіл (у зв'яз­ку зі згортанням політики українізації).

— Заідеологізованість освіти.

— Відновлення діяльності університетів (Харківсько­го, Київського, Одеського, Дніпропетровського).

Наука

— Провідна установа — Академія наук УРСР, до складу якої входило 26 інститутів (начолі з О. Бо­гомольцем).

— Відкриття у 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ), в якому працю­вали видатні вчені І. Курчатов, JI. Ландау та ін.

— Створення в Києві Інституту клінічної фізіології під керівництвом О. Богомольця (1931 p.).

— Заснування в Києві Інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона (1934 p.).

— Організація в Одесі Українського інституту хво­роб очей і тканинної терапії з ініціативи видатно­го окуліста В. Філатова.

— Плідна робота математиків М. Крилова, М. Бого­молова, Д. Граве.

— Дослідження в галузі космонавтики (Ю. Кондра­тюк).

— Продовження досліджень у галузі епідеміології (М. Гамалія, Д. Заболотний).

— Плідна праця в галузі суспільних наук істориків Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

— Актуальні розробки в галузі генетики й селекції рослин і тварин (М. Вавилов, О. Богомолець. О. Палладій та ін.).

Література

— Ліквідація літературно-художніх об'єднань і ор­ганізація Спілки радянських письменників Укра­їни (1934 p.).

— Державний контроль над видавництвами.

— Панівне становище методу соцреалізму.

— Широке визнання творів Ю. Яновського, А. Голов­ка, Остапа Вишні, П. Тичини, В. Сосюри та ін.

— Хвиля переслідувань українських письменників.

Мистецтво

— Заснування у 1929 р. «Українського мистецько­го об'єднання» (М. Козин, В. Коровчинський. Г. Світлицький та ін.).

— Відкриття у 1935 р. у Харкові пам' ятника Т. Шев­ченкові (скульптор — М. Манізер).

— Створення Спілки радянських композиторі! України (1932 p.).

— Репресії проти Леся Курбаса і театру «Березіль (1933 p.).,

— Розстріл українських кобзарів і лірників (1934 p.).

— Створення Спілки художників України (1938 p.).

— плідна діяльність хорової капели «ДУМКА», як до 1938 р. керував Н. Городовенко.

— Заснування Спілки композиторів України (1939 р

— Відкриття меморіального музею та пам'ятника Т. Шевченку в Каневі (1939 p.).

— Відкриття пам'ятника Т. Шевченку в Києві (1939 р.).

— Відкриття у Львові театру опери та балету (1940

Масові репресії

Терор — це політика придушення, залякування політичних про­тивників жорстокими насильницькими методами.

Репресії - захід державного примусу, покарання.

Згортання українізації

— Однак паралельно з успіхами політики українізації, національно-культурним розвитком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-госпо­дарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20-х років перейшла в наступ на політику украї­нізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, почи­нає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію, шельмування проводирів українізації, повільну ліквідацію політи­ки коренізації.

— Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської на­ціональної політики став відомий український письменник, по­літичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хви­льовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приво­дом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформу­льовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейсь­кої спадщини. Це викликало обурення московської партійної но­менклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістич­ного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обме­ження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідео­логічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, ут­вердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

— Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924- 1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за проведення україні­зації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вва­жав, що вона здійснюється занадто повільними темпами вна­слідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський на­полягав на необхідності відкликання з України JL Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність пі політичні права українського народу, то Михай­ло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної само­стійності республіки. У статтях, що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на ста­новищі колонії, як і при царському режимі. Він грунтовно переко­нував, що українська економіка повинна становити єдиний на­родногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголо­шені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали при­водом для згортання політики українізації.

— Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшо­виків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Гене­ральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відо­мий партійний і державний діяч, один із активних провідників ста­лінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики ук­раїнізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагіч­ним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника-одного з останніх поводирів і захисників політики українізації в липні 1933

— Власа Чубаря…..

Радянська модернізація в Україні

Темпи зростання народного господарства в роки непу не задовольнили керівництво. Після смерті В. Леніна Й. Сталін перетворився на одноособового лідера партії й держави. На зміну ленінському гаслу про початок світової комуністичної революції було прийняте гасло перетворення країни на військовий табір в умовах капіталістичного оточення й підготовки нападу імперіалістів на Радянський Союз.

1929 року на Пленумі ЦК ВКП(б) ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталін заявляв: «Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».

У грудні 1925 року відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс країни на індустріалізацію. У грудні 1927 року XV з'їзд партії підкреслив необхідність прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно була розпочата перша п'ятирічка (1928-1932 pp.).

Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання:

• перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;

• здобути техніко-економічну незалежність СРСР;

• забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.

 

 

Здійснюючи індустріалізацію, радянський уряд не міг сподіватися на зовнішню допомогу, тому джерелами індустріалізації в СРСР стали:

 

• пріоритетне фінансування галузей важкої промисловості за рахунок легкої та харчової;

• продаж сільськогосподарської продукції та сировини й одержання валютних надходжень для індустріалізації;

• усебічне застосування командно-адміністративних важелів управління народним господарством і державою;

• використання безкоштовної праці в'язнів сталінських таборів (пізніше ГУЛАГу);

• розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства.

 

ГУЛАГ (російською — Главное управление лагерей) — Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) СРСР, створене 1934 року. Під час правління Й. Сталіна тут була зосереджена науково-дослідна робота для військових потреб, утримувалася вся інтелігенція СРСР, яка вважалася ненадійною; безкоштовним трудом ув'язнених збудовані Дніпрогес, Біломорсько-Балтійський канал, Комсомольськ-на-Амурі та інші міста

 

 

В умовах індустріалізації відбулася зміна ринкових методів управління економікою доби непу на командно-бюрократичні. Урядові діячі заявляли: «Спочатку завод, а потім місто, спочатку — верстати, вугілля, нафта, а потім будемо піклуватися про життя й школи».

Ігноруючи економічні закони розвитку народного господарства, комуністи вдавалися до «підхльостування» країни, як висловлювався сам И. Сталін. Безладне втручання в планові показники назвали «сталінським стрибком». Сам кремлівський керівник коригував затверджені народногосподарські показники. Наприклад, Й. Сталін збільшив планову цифру виплавки чавуну до 17 млн. т (замість 10 млн. т за планом), виробництва тракторів — до 170 тис. (планувалося 55 тис), виробництва автомашин — до 200 тис. (планувалося 100 тис). На 100% збільшувалися завдання для працівників кольорової металургії та сільськогосподарського машинобудування.

«Підхльостування» економіки дорого обійшлося країні. Темпи розвитку індустрії знизилися з 23,7% у 1928-1929 pp. до 5% у 1933 році. Сталінське керівництво звичайно не збиралося переймати на себе провини за прорахунки в індустріальному розвитку. Часті аварії на виробництві, псування техніки, каліцтво й загибель людей через «штурмівщину» на виробництві пояснювалися народу як «диверсії», «саботаж», «контрреволюційна троцькістська діяльність».