Політика українізації та її наслідки.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політика українізації та її наслідки.



Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

Індустріалізація в Україні

1. Проголошення курсу на індустріалізацію. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії,сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію.

2. Цілі індустріалізації в СРСР. Основними цілями індустріалізації в СРСР були:

- забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

- ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;

-створення технічної бази для модернізації сільського господарства;

- розвиток нових галузей промисловості;

- зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

-стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту ікультурного рівня трудящих.

3. Особливості радянської індустріалізації. Головні особливості радянської індустріалізації:

- головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

- джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;

- надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;

- першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;

- намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізмунад капіталізмом;

- величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав

потребам;

4. Перший п'ятирічний план. Первинним проектом сталінського воєнно-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.

У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

5.Особливості індустріалізації в Україні.Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

6.1. Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

.

6.2. Негативні наслідки індустріалізації.Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догмбільшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку

Колективізація

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінськекерівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнногокомунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже,внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

 

1. Більшовицька політика в аграрному питанні.Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізмунеможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника - людину, яка не має своєї власності. Саме тому Й. Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів.

Основними етапами аграрних реформ більшовиків були:

- перший етап (1917-1918 pp.) - скасування приватної власності на землю, націоналізація землі; розподіл поміщицьких земель, передача їх селянам без викупу; зрівнювальний розподіл землі; заборона оренди землі і найманої праці;

- другий етап (1919-1920 pp.) - створення великих колективних підприємств на основі поміщицьких господарств; «воєнний комунізм» на селі, відновлення общинних форм землекористування;

- третій етап (1921-1928 pp.) - впровадження різних форм кооперації, добровільне створення великих колективних підприємств (товариства обробки землі, артілі, комуни), дозвіл оренди землі і найманої праці;

- четвертий етап (1929-1933 pp.)- суцільна насильницька колективізація (до кінця 1930-х pp. було колективізовано 97% землі); створення колгоспно-радгоспної системи, знищення найбільш працьовитих господарів землі («куркулів») і їхніх господарств.

2. Основні завдання та заходи колективізації. Основними завданнями колективізації були:

- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села; , - забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

- вирішення хлібної проблеми в країні;

- повне одержавлення сільського господарства.

Основними заходами колективізації стали:

- насильницьке створення колгоспів;

- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);

- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).

4.3. Звершення колективізації в Україні.У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основномузавершеною.

5.Соціально-економічні наслідки колективізації. Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;

- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;

- руйнування продуктивних сил на селі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 1452; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.207.247.69 (0.009 с.)