Політика радянської влади на західноукраїнських землях у 1939-1941рр.

Після входження західноукраїнських земель до складу УРСР почалася їх активна радянізація – перетворення радянського зразка. У першу чергу введений радянський адміністративно-територіальний устрій. 4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях утворено Львівську, Тернопільську Дрогобицьку, Станіславську, Волинську і Рівненську області. У серпні 1940 р. після приєднання до УРСР Бессарабії та Північної Буковини, утворено також Чернівецьку та Ізмаїльську області.

Народні збори припинили існування, натомість розпочалось формування радянської організації влади та створення партійних та громадських організацій у краї.Ліквідація старої системи управління супроводжувалася арештами і депортацією колишніх службовців. Справа в тому, що посади у старому адміністративному апараті займали переважно поляки, яким радянська влада не довіряла.

Значні зміни відбулися в економічному житті краю. В сільському господарстві розпочалась конфіскація земель польських поміщиків та осадників. Ці землі держава передавала в користування незаможним селянам. Як наслідок, майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Одночасно розпочалась конфіскація земель заможних селянських господарств. Заможні селянські сім’ї, яких влада відносила до категорії куркулів, депортувались у віддалені райони СРСР.

Розпочалась механізація сільського господарства, створено 182 машинно-тракторні станції (МТС), які надавали сільгоспвиробникам техніку для обробітку землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надавали прикріплені до кожної області західної України східні області УРСР у порядку шефської допомоги.У 1939-40 рр. нова влада зробила перші кроки, спрямовані на індустріалізацію краюУсі підприємства підлягали націоналізації, без будь-якої компенсації власникам. На початку 1940 р. націоналізовано (практично конфісковано) понад 2200 промислових підприємств (переважно дрібних).Партійні органи очолили націоналізацію промисловості і банків, розпустили всі кооперативні й економічні товариства, а їхнє майно стало дер­жавною власністю. До середини 1940 р. була ліквідована кооперативна і приватна торгівля.Радянська влада здійснила ряд заходів для покращення медичного обслуговування населення, передусім сільського. Почалося безоплатне медичне обслуговування, значно розширила мережу медичних установ.Багато було зроблено для розвитку та українізації системи освіти. До середини 1940 р. в краї вже налічувалось близько 6900 початкових шкіл, з них – 6000 – українських. На українську мову викладання перейшов Львівський університет, який був перейменований на честь Івана Франка.В суспільно-політичній сфері радянська влада запровадила жорстокий контроль над життям суспільства. При­ватні вищі і середні навчальні заклади, школи, часописи та газети були закриті.Почалися масові політичні репресії. В першу чергу жертвами репресій ставали польські поміщики, осадники, чиновники та військовослужбовці, власники підприємств. Проте дуже швидко об’єктом репресій стало і українське населення, у першу чергу заможне селянства та політично активна інтелігенція.У західних областях керівництво УРСР заборонило діяль­ність усіх політичних партій і громадських організацій, що існу­вали до приєднання.

Переслідували так званих "буржуазних спеціалістів", діячів товарис­тва "Просвіта", письменників, учителів, лікарів. У західних областях органи НКВС знищували або депорту­вали на схід цілі соціальні верстви, в першу чергу “куркулів ”.У цілковиту залежність від московського патріархату потрапила православна церква на західноукраїнських землях. Жорстоких репре­сій і переслідувань зазнали священнослужителі православної і греко-католицької церков.Політичні репресії, жорстокий контроль над суспільно-політичним життям великою мірою нівелював в очах населення ті позитивні зрушення, які відбулись в промисловості та у соціальній сфері, що послаблювало авторитет радянської влади у регіоні. Масові політичні репресії призвели до того, що у частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.Привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості під якими здійснювався похід Червоної армії, зумовила те, що їх зустрічали з хлібом і сіллю, але згодом люди побачили зовсім інше.

Україна у загарбницьких планах фашистського рейху.

В основі політики “третього рейху” в Україні лежала расова теорія про зверхність арійців щодо інших народів, зокрема слов’янських.

“Українець, як представник пасивного народу, перебуває в полоні природи. Він не може управляти взаємовідносинами, взаємовідносини управляють ним”, – зазначалось у секретній директиві фашистського керівництва “Політика і управління людьми на Україні”. Зарахований до расово неповноцінних (untermenschen), український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою – на слугування німецьким панам.

Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити достаток великій Німеччині. При цьому необхідно позбавитися місцевого населення, колонізувати територію. Йому вторив шеф гестапо Г. Гіммлер: “Ми хочемо, щоб на Сході жили виключно люди чистої німецької крові.” В січні 1940 р. він підкреслював, що для успіху німецької політики на Сході треба знищити 30 млн. слов’ян. В одному з циркулярів він вимагав, “щоб на цій території щезли такі народності, як українці, гораки і лемки”. Зазіхання на Україну мала не тільки нацистська верхівка Німеччини. Плани експансії були вельми популярними в Бухаресті та Будапешті і заохочувалися Берліном. 11 червня 1941 р. в Мюнхені під час зустрічі з Гітлером, В. Кейтелем та А. Йодлем румунський диктатор І. Антонеску заявив про свою готовність надати всі матеріальні та людські ресурси для ведення війни з першого ж дня. За це Гітлер обіцяв І. Антонеску частину українських земель.

Активну участь у загарбницькій війні на боці Німеччини взяли і тодішні правителі Угорщини.

До нападу на СРСР було підготовлено 14 директив щодо репресій та заздалегідь спланованих злочинів. Безпосередньо в ході війни з’явилися сотні документів вищого керівництва рейху та вермахту, які потім ретельно дублювалися в нижчих ланках.

Серед директив, інструкцій, наказів, якими керувалися окупанти, насамперед слід назвати: “Про особливі повноваження військ”, “Про поведінку військ на Сході”, “12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами”, “Про комуністичний повстанський рух в окупованих областях”, “Про особливе поводження з радянськими противниками”.

Сам факт їх розробки був порушенням норм ведення майбутньої війни, наперед визначивши характер німецько-румунсько-угорсько-фашистського окупаційного режиму в Україні.

Розпочавши 22 червня 1941 р. агресію, німці одразу ж заходилися реально розчленовувати Україну. Своє ставлення до української державності нацисти продемонстрували на початку 1939 р., за кілька місяців до початку другої світової війни. Ігноруючи прагнення закарпатських українців, які проголосили автономну, а згодом – самостійну державу Карпатську Україну, Гітлер таємно віддав цю територію на поталу своїм угорським сателітам. Угорські війська вдерлися сюди в березні 1939 р., жорстоко придушили відважний опір малочисельного війська – Карпатської Січі і оголосили Закарпаття, де переважало українське населення, частиною Угорщини. Загарбники здійснювали жорстокий терор проти українства. Та ці обставини не насторожили ті сили, які сподівалися на допомогу фашистської Німеччини у відновленні самостійної України.

Про відсутність у нацистів зацікавленості у соборності України свідчило й те, що при укладанні в 1939 р. з СРСР пакту про ненапад (договір Ріббентропа–Молотова) вони не передбачали об’єд-нан-ня з Україною всіх її прадавніх земель. Погодившись на входження в УРСР Західної України, німці й на думці не мали об’єднання з нею Холмщини, Лемківщини, Закарпаття, де українці становили більшість населення. Ці землі були включені до так званого генерал-губернаторства, власне, колонії.