Візантійський канон та його інтерпретація в Київській Русі.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Візантійський канон та його інтерпретація в Київській Русі.



Українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не варварський (на ті часи) Рим, але власне високо культурна, глибоко християнізована Візантія. Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув її прийняти, і охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну Віру. Що кн. Володимир Святий прийняв саме візантійську Православну Віру, у тому була його глибока історична мудрість і Божа опіка над нами, — тим ми зберегли себе, як слов`янську націю, набувши собі відповідну нам по духові Східню Віру й культуру, найкращу на той час у світі. Візантійський вплив на Україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже давній.3 Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами. Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як церковну, так і світську. Увесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас. Увесь сонм Святих сприйняли ми з Візантії. Скрізь по Україні поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі, бояри й багатші люди, — за прикладом Візантії. Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас т. звана удільна західня система, Україна обезсиліла й упала. Візантійські впливи доходили до православного слов’янського світу двома шляхами (хоч і не тільки ними) — через церковну ієрархію, світську й монашу (обидві довший час були переважно грецькими, навіть у Східній Європі), та через двори державних правителів. Отож, наслідували Візантію насамперед у тих аспектах культури, в яких були зацікавлені Церква, держава чи вищі верстви слов’янського суспільства — у письмі, літературній мові, літературі (духовній і світській), у богословських та світських науках, мистецтві (церковному й двірському), в культі правителя, державній ідеології, праві й елементах витонченого способу життя. Про міру культурного впливу Візантії на православних слов’ян найпоказовіше свідчить літературна мова й література. Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між другою половиною IX та початком X ст. два покоління візантійських і слов’янських місіонерів. Вона ж стала знаряддям для перекладів з грецької.

2)

Періодизація та загальна характеристика української культури 19 ст.

Згідно концепції української історіографії процес культурно-національного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Всю добу культурно-

національного відродження ділять на три основні періоди: 1) шляхетський або дворянський (1780-1840 рр.); 2) народницький (1840-1880); 3) модерністський (1890-1914).

Перший період мав вузьку соціальну базу серед дворянської інтелігенції.(1825 р. книга «Історія Русі» - укр..народ має право на свою мову, природні права; 1805р. у Харкові створений унів., 1809 р. «Енеїда» Котляревського). В другому періоді виступає вже демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить завдання «служіння народові». У цей час виробляється концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. (Т.Г.Шевченко, романтизм-гостра реакція на класицизм, худ.твір оцінювався завдяки ідейній спрямованості. Інтелект дає неповне знання про світ. Інтуїція-повне, але короткотривале знання(більш довершене ніж інтелект.,володують митці,худ.тощо). Модерн (той самий модернізм)експериментує тільки в межах форми, але не відкидає традиції. Леся Українка через образи передавала всі свої бачення.)

На третьому етапі український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації.

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати

інтереси національної культури. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-

католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств –

дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 рр. ХІХ ст розпочала цю подвижницьку працю.

Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, рослин його здобутки, відбувалося українське відродження.

Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення число практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Найвизначнішим твором цієї доби була “Історія русів.

На початок ХІХ ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та османського.. Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель. Кращим представником українського малярства першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства (“Циганка-ворожка”, “Катерина”, “Селянська родина” та інші

На першу половину ХІХ ст. припадає також становлення української національної музики.

Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З’являються перші нотні збірки народних

пісень – “Голос “українських пісень, виданих М.Максимовичем” (1834), “Українські мелодії” та

інші. Найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т.Шевченком був

Пантелеймон Куліш (1819-1897) Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П.Куліш стає

визнаним лідером українського письменства після смерті Т.Шевченка, береться продовжити його роботу. Прислужився П.Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад “Біблії”, творів Шекспіра тощо).

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної

школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла Ціну епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х рр Лисенко створює найбільш відомі опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народної пісні. Отже, українська культура ХІХ ст. розвивалася у складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії.

Білет №11

Література доби КР

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і

971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами - грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив

до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві - Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латинь, на Сході - арабську. Арабська для багатьох

мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література,

близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти

(«Руська правда»), літописи, пам’ятники світської літератури («Слово о полку

Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу.

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості

древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки

обрядової поезії - колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, ростовець Альоша, рязанець Добриня. Їх імена збереглися в пам'яті народу як

символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість

народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, якабула центром античних і східносередземноморських цінностей. ЗКонстантинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходитицерковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших бувпереклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородськогопосадника Осторомира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Іосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю.

Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно- повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить

пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва,

походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги – джерела мудрості»).

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько- волинський літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних

князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейнаспрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця

Іларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Іларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів.

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила

Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник),

він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність «Житія Бориса і Гліба» від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали

патерики - збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво- Печерський патерик» - збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – «Прологи» та такі ж помісячні зведення –

«Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, – так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна»

та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям.

Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.173.209 (0.025 с.)