Дворянський період укр..культури 19 ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дворянський період укр..культури 19 ст.



В кінці XVIII ст. з’являється дворянство з колишньої козацької старшини, яка поступово

русифікувалася. Представники українського дворянства вимагали повернення старого

гетьманського ладу та відновлення козацького війська, боролися за свої станові інтереси на рівні з російським дворянством. На грунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази. Серед освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу. Його побуту, звичаїв, обрядів, мистецьких здобутків. Йде збирання історичних матеріалів-літописів, хронік, грамот та інших державних документів та їх осмислення. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини виділяються О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос. На основі опрацьованих матеріалів з’явилися загальні праці з історії України: «Історія Малої Росії» (1-4 частини) Д.Бантиша-Каменського (1822 р.). М.Туманський опублікував документи з історії козаччини і видав «Літопис» Г.Грабянки. У І чверті XIX ст., коли серед інтелігенції поширюється ідея національного пробудження, вийшов визначний історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846), який спочатку приписали білоруському архієпископу Георгію Кониському. Цей твір зіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Це перша політична історія України до кінці XVIII ст. (Козачччина, Хмельниччина, Гетьманщина). ЇЇ пронизує ідея автономізму, республіканізму, протест проти національного поневолення. Автори відстоюють теорію природного права народів, в тому числі українського, на життя і свободу, на свою державність, на свою вольність і власність.

У Петербурзі з’являється «Опис весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, де звертається увага на життя народу, його побут, звичаї, традиції та обряди. Це започаткування української етнографії. Українська фольклористика пов’язана з ім’ям Миколи Цертелева, який в 1819 році видав свою збірку «Опыт собрания старинных малоросійских песней». Одна за одною виходять три збірки народних пісень Михайла Максимовича (1804-1873) – першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності і фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.) та «Збірник українських пісень» (1849 р.).

До цього часу відноситься поява «Граматики малоросійського наречия» (1818 р.) Олексія

Павловського – перша друкована граматика живої української мови. «Архітектором» українського відродження вважається Василь Каразін (1773-1842) – один з засновників Харківського університету (5 січня 1805 р.) Статут університету передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні і філологічні науки, друкувати власні періодичні ввдання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок західноєвропейських університетів.

Національне відродження в галузі літератури пов’язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» (1798 р.) – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. З появою творів Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.В.Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Його твори: роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Маруся», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці» – є гостропсихолопчними, сатиричними. Разом з Квіткою в українську літературу прийшли українські письменники і поети-романтики Е.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін.. Визначний історик України М.І.Костомаров відомий також як автор історичних драм і повістей: «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка». Серед поетизованих переказів Євгена Гребінки (1812-1848) про минуле рідного краю виділяється його романтична поема «Богдан» – один з найкращих творів про Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що складало половину всіх книжок, які вийшли в Росії. В історії українського відродження важливу роль відіграв «Український Вестник» (1816-1819) – виходив щомісячно на 350 сторінках. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. Він публікував твори П.Гулака-Артемовського українською мовою, за що був у 1819 році закритий урядом. Пізніше в Харкові виходять альманахи і збірники «Український альманах» (1831 р.), «Утренняя Звезда» (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833-1838), «Украинский Сборник» (1838-1841). Усі періодичні видання в той час виходили російською мовою. Лише у 1841 році Є.Гребінці пощастила видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка», що друкував твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбувалося в кінці XVIII- на початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип театру повчаний з появою так званого кріпацького театру (як ланка переходу від шкільного до світського театру). Найбільш відомий театр поміщика Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині здобув славу «Нових Атен». Популярні трупи були в с.Качанівка Чернігівської губернії та поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кам’янці-Подільському. Підвалини професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві. Директором харківського театру став у 1812 році Квітка-Основ’яненко. До складу професійної групи входили такі талановиті автори як М.Щепкін, Т.Пряженковська. На чолі Полтавського театру стояв І.Котляревський, з ініціативи якого Щепкін (1788-1863) був викуплений з кріпацької неволі. Він зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери, гри до сценічного реалізму. Був першим виконавцем Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Знаменитими українськими акторами того часу були: К.Соленик (1811-1851) – на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси; І.Дрейсін (1791-1888), талановитий оперний співак і відомий український композитор С.Гулак-Артемовський (1813-1873). Архітектура. До кінця XVIII ст. тут панував класицизм. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стиль – ампір, але поступився перед українськими будівничими традиціями при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет. Серед українських архітекторів того часу відомим був А.Меленський (1766-1833), який був головним архітектором Києва. Він перебудував головний корпус духовної академії, Миколаєвську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру. На Харківщині плідно працював П.Ярославський (1750-1810). За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був збудований у класичному стилі головний корпус університету (1837-1842). В 20-30-х рр. у Львові у стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824-1835), Народний дім та ряд житлових будинків. 1801 року припиняється національне церковне будівництво через заборону Синоду Руської православної церкви. Останньою церквою української архітектури був Троїцький Собор

Мотронинсього монастиря поблизу Чигирина (1801 р.) На зміну українській традиції у храмове

будівництво приходить стиль ампір, а згодом – псевдовізантійський стиль.

Українська скульптура кінця XVIII- І пол. XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті українські скульптори прославляли себе на ниві російського мистецтва. Серед них – І.Мартос (1754-1835), професор, а згодом ректор Петербурзької Академії мистецтв, автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818), А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Скульптор В.Демут-Малиновський та архітектор К.Тон спроектували пам’ятник князю Володимиру Великому (1853), а виконав Клод (1805-1867). Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Шевченко та його послідовники Л.Жемчужніков (1828-1912) і К.Трутовський (1826-1893). Т.Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва (в т.ч. розписи і скульптури). Шевченко, як художник-реаліст, один з перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці» – 1843, «Селянська родина» – 1843). У 1844 році видав серію офортів «Живописна Україна» (про історію народного побуту, звичаї, природу, історичні пам’ятки). Написав понад 130 портретів. За серію робіт у 1860 році був удостоєний звання академіка гравірування.

 

Музична культура. Виходять у світ перші збірники народних пісень – «Українські мелодії» (1831) Маркевича, «Пісні польські й руські Галицького народу» (1833) у 2-х томах В. Залеського, «Голоси українських пісень» Максимовича (1834). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

Білет 12



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.173.209 (0.007 с.)