Дворянський період укр. культури 19 ст.

Періодизація: 1780 – 1840

Першоджерело: Лисяк-Рудницький «Історичні есе»

 

Кінець 18 століття: зародки національно-культурного відродження

· Хто: українське дворянство, A.K.A. русифікована колишня козацька старшина

· Шо хотіли: повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством.

· Оффтоп: Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея.

· Інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів.

· На думку видатного історика України Івана Крип'якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва.

· В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір " Історія Русів " (1846 p.). Видавець - Й.Бодянський. Автор – невідомий. Авторство приписували Г.Кониському. О.Безбородькові, інші — батьку і сину Полетикам. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком."Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів.

· Важливий чинник для нац.. відродження - заснування університету в Харкові (1805), створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка - "архітектор" відродження.

· Початок 19 ст.. - зацікавлення німецькою класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття, професор філософії Львівського університету (1787—1802 pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів.

· Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда"(1798) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці.

· Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко. Також - письменники та поети-романтики: Є.Гребінка, Л.Борови-ковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

· Видання "Украинский вестник", впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 сторінок. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. Чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили.

· Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.

· Поява українознавчих дисциплін (укр.. історіографія, укр.. етнографія, тощо)

 

Білет 12.

Музична культура в Україні 18 ст.

З одної сторони продовжується тенденція до традицій попередніх епох (кобзарі, бандуристи), а з другої — українська музика входить на нові рейки. В першій половині 18 ст. музичне життя обмежувалось майже виключно до плекання церковної музики, а центром музичної культури була Київська Академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, засвоювали партесний спів (багатоголосний). Вивчені в Академії канти і псальми, мандрівні дяки і спудеї розносили по всіх усюдах країни.

Важливою подією був перший друк українських нот — ірмолоїв(втф?!) (Львів, 1807 p.), а згодом слідували дальші видання. З часом склався звичай складати церковні співи у збірники, т.зв. богогласники, а першим таким був «Богогласник» виданий в Почаєві у 1791 р.

Головний осередок – Глухів. Гетьмани, як от Скоропадський, Полуботок, Апостол, та козацька знать залюбки зустрічали та слухали приїзжих російських та іноземних мистців, але згодом, там же, почали творитись українські мистецько-музичні чи театральні ансамблі. Свідчення - «Щоденник» підскарбія Якова Марковича, який протягом 50 років (1717-1767) вів його і в ньому записав багато цікавих подробиць з життя тодішньої столиці України.

Найбільше розвинулося музичне і театральне життя за влади Розумовського: окреме приміщення для театру (Глухів,1751). Була при ньому оркестра, хор, були солісти-співаки. Все це мало назву «видовищного закладу», де навіть читались літературні твори, виконувались уривки з балету, ставились п’єси з класичної і новішої європейської літератури, ставили італійські опери. Там же існувала найбільша на сході Європи нотна бібліотека; капельмейстром при глухівськім дворі був у 1753 р. композитор і диригент Андрій Рачинський, який музичну освіту здобув у Львові.

З глухівської школи вийшло три найвідоміші композитори того часу: Максим Березовський (опера «Демофант», муз. Твори для церковного співу), Дмитро Бортнянський і Артем Ведель. Заслуги передовсім у ділянці церковної музики. Музичну освіту набули вони в Україні, згодом, деякий час, студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а згодом про до вжали свою кар’єру в Петербурзі.

Дмитро Бортнянський

Капельмейстер придворної капелі в Петербурзі, композитор релігійної музики. Написав прекрасні церковні твори (м.ін. 35 концертів на 4 голоси, десять концертів на два хори, співи до Служби Божої), які по сьогодні виконуютуься церковними хорами. Перебуваючи в Італії, зумів поставити свої три опери „Алкид», „Фабій”, „Креонт”. Історики російської музики вважають його своїм композитором.

Артем Ведель

Був диригентом у московського генерал-губернатора, згодом вернувся в Україну і став монахом в Києво-Печерській Лаврі, де здобув собі пошану як справжній аскет. А коли вийшов з монастиря, був арештований за проти-царську діяльність і майже до кінця життя просидів у тюрмі, а царська цензура заборонила друкувати його музичні твори.

Панівною ділянкою у творчості цих композиторів є церковна музика „а капелля”, а головними формами є т.зв. концерти та богослужбові частини і вони стоять на висоті тогочасної західноєвропейської музики.

В Галичині, з її переходом під Австрію у другій половині XVIII ст., теж прийшло до пробудження музичного життя, при святоюрськім кафедральнім храмі у Львові існував хор і оркестра, що брали участь у церковних відправах. Згодом поважним осередком музичної культури Галичини став теж Перемишль, де Снігурський заснував перший постійний церковний хор. Там і виросли перші священики-композитори і вони творять т.зв. «перемиську школу». Їх заслуга в тому, що вони ввели у світську музику народні галицькі мелодії.

Отже, в історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М.Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури.