СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



2.1 Витоки української культури.Культурний та етнічний розвиток людського буття на наших землях відзначався багатоплановістю тривалої еволюції, відносною спадкоємністю багатьох народів. Тому генетичні витоки української культури і сьогодні предмет гострих дискусій. Найбільш відомими дослідниками проблеми українського етногенезу у ХХ ст. можна вважати В. Петрова («Походження українського народу»), М. Брайчевського («Походження Русі»), В. Барана («Походження українського народу»), Л. Залізняка («Походження українського народу»).

Основоположником теорії походження українського народу є М. Грушевський. Він намагався довести індивідуальність і неповторність української народності («Історія України-Руси»). Правітчизною українців М. Грушевський називає Середнє Подніпров’я, наголошуючи, що під час великого слов’янського розселення (V – VII ст.) східнослов’янські племена, які входять до складу українського народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію України. Саме від цього часу науковець починає відлік історії українського народу, вважаючи порогом його історичних часів ІV ст. нашої ери. До цього часу М. Грушевський пропонує розглядати український народ як частину слов’янської групи. Він вважає, що племена південної групи східнослов’янських племен – поляни, сіверяни і дреговичі – стали основою для формування українського народу. Крім того, початки українського народу М. Грушевський бачив ще в племені антів (заселяли землі між Дністром і Доном).

Особливості української культури великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, надзвичайно сприятливого для землеробства. Це прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами, але водночас призводило і до винищення культур, які плідно розвивалися на наших землях протягом тисячоліть.

Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур: Трипільської, Чорноліської, Черняхівської тощо, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях – Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Галичині й Прикарпатті. Саме тут внаслідок тривалого етномовного і культурного розвитку утворився український народ з неповторною співучою мовою. Цей процес мав чимало віх: прадержава антів, великі об'єднання племен, заснування Києва на перехресті багатьох культур, різноманітні контакти з Візантією, кочовиками, варягами тощо. Національний розвиток стимулювався безперервною боротьбою з кочовим степом за виживання, найважче доводилося прикордонним племенам, але саме вони швидше за інших розвивалися й загартовувалися в цій боротьбі.

Критерієм визначення етногенезу українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідній самоназві – ендоетнонімі. Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов’янські землі Південної Русі добре відображено у джерелах. З кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. все південноруське населення стало усвідомлювати себе «руссю» («русин» в однині). Етнонім «русь»/ «русин» вживався як самоназва всього слов’янського населення України з кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. аж до XVIII ст., а можливо, й довше. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі «русини», побутував до першої пол. XX ст., згодом його витіснив новий загальний ендоетнонімом «українці». Отже, етнос, який виникає на слов’янських землях Південної Русі в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., є саме українським.[1]

 

2.2 Періодизація історії української культури.Наукова періодизація розвитку української культури сформувалася завдяки аналізу даних про історичні умови формування нашого народу як носія самобутньої культури.

Перший період розвитку української культуриохоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто сягає архаїчних витоків – культури східнослов'янських племен дохристиянської доби.

Другий період розвитку української культури – культура княжої доби – припадає на час існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. У цей період запровадження християнства залучило українців до культурно-етичних цінностей, які склали основу сучасної західної цивілізації.

Третій період розвитку української культуриохоплює литовсько-польську добу, коли умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Наші землі поступово переходили під владу Великого князівства Литовського, яке запозичило багато рис адміністративного устрою, юридичного права, традицію літописання, ще з часів Київської держави. Навіть руська мова стала офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Але умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти й втрати нею політичних впливів. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу з її самобутнім історичним контекстом: закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., поступовим обмеженням і втратою Україною автономії наприкінці XVIII ст. Вкрай негативним фактором для розвитку культури була політична розчленованість українських земель. Домінантою розвитку української культури з другої половини XVII ст. стало козацтво як провідна верства новоствореної держави. Понад 130 років національної державності істотно вплинули на спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

П'ятий період розвитку української культури,що охоплює час від зруйнування Гетьманщини до початку XX ст., отримав назву «національно-культурного відродження».

Шостий періодрозвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами від початку XX ст. до кінця 80-х рр. ХХ ст.

Сьомий періодрозвитку української культури розпочався від кінця 80-х рр. ХХ ст. і триває в нових історичних умовах – державної незалежності. Історичний акт про державну незалежність України від 24 серпня 1991 року відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як цілісна національна культура.

Сучасна українська культура містить всі галузі, види і жанри духовної діяльності, що властиві розвиненим культурам світу: науку, освіту, літературу, мистецтво. Найважливіша складова української культури – національна мова, переборовши надзвичайно тяжкі умови, досягла високого рівня свого розвитку, поступово й неухильно інтегруючись в усі галузі суспільного життя. Українська мова є однією з найрозвинутіших мов світу[2], законодавчо оформлена і проголошена парламентом України державною мовою. Вона є одним з елементів багатогранної діяльності нашого народу в державному, економічному та духовному житті, засобом створення численних духовних цінностей в літературі, науці, філософії тощо. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.

 

2.3 Культурні особливості історико-етнографічних районів України.Богатство української культури, її яскрава самобутність є результатом багатовічного розвитку та взаємодії регіональних етнічних груп, що створили різноманіття проявів національної традиції. Вже у давніх описах України зверталася увага на певні локальні відмінності побуту і традиційної культури її різних регіонів. Афанасій Шафонський у праці «Черниговского намесничества топографическое описание» з 1786 p. поділяв Лівобережну Україну на південну і північну частини. До першої відносив усю Київську і частину Чернігівської губернії, розташовану між Десною і Пслом, до другої – всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. А. Шафонський зазначав, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жителі – литвинами; жителі степу називаються польовиками. Яков Маркович у «Записках о Малороссии, ее жителях й произведениях» (1798) також виділяв різні локальні групи Лівобережної України. Особливості й відмінності традиційно-побутової культури населення різних місцевостей України вивчали також й інші автори. Вже з початку XIX ст. в літературі згадувалися карпатські етнографічні групи українців – гуцули, бойки і лемки. У 20 – 30-х рр. XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П. Шафарика, І. Вагилевича і Я. Головацького, які заклали наукову основу розробки цієї теми.

Українська етнографія присвятила чимало праць описам, характеристикам народного побуту і культури Поділля, Покуття, Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Волині, Буковини, Карпат і Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України й інших місцевостей і регіонів. Згодом сформувалася система етнографічного районування, яка поширена й сьогодні.

1. Центрально-східний регіон охоплює велику територію центральної та південно-східної України. До нього належать сучасні Київська (крім північної частини), Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), південно-східні райони Житомирської області, східні райони Вінницької області та північні райони Автономної Республіки Крим. У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, Південна степова частина. Розглянемо їх докладніше.

Середнє Подніпров'я (більша частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомирської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кіровоградської та північно-західна Дніпропетровської областей) – один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя процесу формування русько-українського етносу. Переважно це територія розселення в минулому східнослов'янського племені полян – найрозвиненішого (згідно з літописною характеристикою) у соціально-економічному сенсі. Традиційні для цього району галузі господарства – землеробство і скотарство здавна мають винятково багату агрокультуру, різноманітні сільськогосподарські знаряддя, домашні промисли й ремесела. Для цього регіону характерні «білі хати», які внутрішньо прикрашалися розвішаними рушниками. Традиційною була трикамерна будівля: хата-сіни-комора. В ремісничих майстернях виготовлили золотошвейні вироби для церковних та побутових потреб.

Слобожанщина(Слобідщина) охоплює східну частину України – теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва походить від назви населених пунктів переселенців – «слобід». З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних набігів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з інших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв; з місцевого населення й українських переселенців створювалися козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури Слобожанщини характерні білі хати, навколо яких росли садки. Дах вкривали соломою або очеретом, глиняні стіни білили крейдою. На Харківщині було розповсюджене коцарство (виготовлення килимів). Коци користувалися великим попитом, ними вистилали долівки, вішали на стіни, використовували як попони для коней.

Рослинними візерунками прикрашався одяг чоловіків та жінок Слобожанщини. Ознакою заміжньої жінки була зав’язана хустка або очіпок. Незаміжні дівчата заплітали коси та прикрашали голову стрічкою, на свята вдягали вінки із живих та штучних квітів.

Південь України. Охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні райони Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочовиків. З давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. З Середньовіччя ця територія відома як Дике поле, що поступово заселяло козацтво. Так, козацький одяг мав кілька важливих деталей: жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»). Цікаво, що суто українським став кунтуш – тюркський верхній одяг із прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 95; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.212.120.195 (0.01 с.)