Київський князь Володимир Великий



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Київський князь Володимир Великий



Державну християнізацію Київської Русі було здійснено Володимиром Великим у 988 році. Цьому передували досить складні колізії. Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу: запровадити на Русі культ єдиного бога – громовержця Перуна. Проте оновлена релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами.

Запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «з варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдина загроза через прийняття християнства – потрапити в ідеологічну або політичну залежність від Візантії.

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснив блискавичний похід до Криму і захопив головну житницю імперії – Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один – 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.

Значення прийняття християнства. Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі.

По-перше, нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

По-друге, православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

По-третє, прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі ввело Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом.

По-четверте, під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

По-п'яте, нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам'яті залишки язичницьких вірувань. Дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами й стали офіційними: народження Сонця – з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни – із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки – з Великоднем, свято Купала – з Івановим днем тощо.

 

4.4 Розвиток писемності і поширення освіти. Церковнослов'янська мова та давньоруська література. Архітектура й музичне мистецтво Київської Русі.Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності зробив на початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. У своєму творі «Про письмена»[4]він писав, що поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку.Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик[5]. На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. І зараз більшість вчених гадає, що саме глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

Кирилиця – писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI – XII ст., її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних, зовсім не відомих грекам, слов'янських літер. Накреслення літер кирилиці в подальшому стало графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності. Вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови (гіпотеза Вс. Міллерома та І.І. Срезнєвського). Слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим) і згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Вірогідно, у грецькому алфавіті не було відповідних літер «Б», «Ж», «Ш», які насамперед необхідні для написання таких слів, як «Бог», «Боже», «Божий», «широта» тощо. Азбука, знайдена у Софійському соборі в Києві, складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських «Б», «Ж», «Ш», «Щ».

Виникнення східнослов'янської писемності тривалий час пов'язувалося з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але зараз є переконливі докази, що писемність на Русі з'явилася значно раніше. Її поява була пов'язана з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь, а також поступовим проникненням на східнослов'янські території християнства.

Писемність необхідна державі для укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Не останнє значення мали й торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками – титлами – мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер. Це могло бути доброю основою для письма «без упорядкування» грецькими літерами.

Рукописна псалтир ХІІ ст.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ», говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов'янською. Договір 944 р. свідчить про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Церковна реформа князя Володимира Святославовича відкрила нові можливості для подальшого розвитку писемності, сфера її вживання значно розширилася. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв'язки з навколишніми християнськими державами Європи. Для функціонування церковного управління (ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та богослужбові книги. Переписування книжок стало важливою державною справою. За тих часів центром виготовлення книжок, вірогідно, був монастир св. Софії у Києві, згаданий у хроніці Тітмара Марзебурзького під 1018 р.

Розвиток писемності тісно пов'язаний з мовою. Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов'янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов'янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською мовою, київської редакції. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності стала досконала кирилична графіка. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідне у зв'язку з читанням текстів у церквах. Від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам'яток: написи-легенди на монетах – златниках та срібляниках Володимира та ще написи, знайдені у Новгороді на дерев'яному циліндрі, який вживався для опечатування мішків з даниною. На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак – тризуб та напис «Владимиръ на столЂ», а з іншого – зображено Христоса з Євангелієм і напис «Ісусъ Христосъ».

Важливим епіграфічним матеріалом є різні ремісничі вироби, на яких трапляються написи, написи на бересті та написи-графіті, зроблені у давнину відвідувачами на архітектурних спорудах часів Київської Русі. Вони дають можливість судити про писемність народу, розповсюдження грамотності, а й про деякі особливості київської говірки та її роль у формуванні сучасної української мови. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі – понад 400.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 208; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.89.204.127 (0.016 с.)