Українська культура першої половини ХХ ст.

8.1. Культурні тенденції початку ХХ ст. Початок ХХ ст. для України – це період доленосних подій – проголошення державності, її втрата, радикальні змінами соціального устрою. Гарячі надії і гіркі розчарування сформували виклик до волі, таланту українського народу, стали факторами піднесення національної культури.На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скарбницю. І саме за таких умов, як ніколи раніше, виразно проявилося розмежування між тими суспільно-політичними силами, які виступали на захист української культури, мови, і тими, які всіляко гальмували їх розвиток.

Політичне та економічне піднесення стимулювало розвиток науки і техніки. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М.С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси».

Як автор ґрунтовних монографій з історії західноукраїнського регіону виступав Іван Франко. Його увагу привертали проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом – Австрійської монархії.

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на українську мову книгу італійського історика-соціолога А. Лабріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».

Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільствознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати чотиритомний «Словарь української мови» (1907 – 1909), упорядкований Б.Д. Грінченком (1863–1910), тритомну «Українську граматику» (1907 – 1908) А.Ю. Кримського (1871–1942), упорядковані і науково прокоментовані В.М. Гнатюком (1871–1926) багатотомні фольклористичні та етнографічні роботи з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Історія України-Русі» М.М. Аркаса (1852–1909).

Література і театр цього періоду прагнули бути духовною трибуною народу. Автор славетної «Fata morgana», М.М Коцюбинський (1864 – 1913) у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, підривають у неї волю до боротьби з соціальною несправедливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялечка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письменник О.С. Маковей (1867 – 1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці консервативні кола галицького міщанства за ворожість до народних мас, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича – «Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мертвими душами» М.В. Гоголя.

Основоположники першого на Україні стаціонарного українського театру, заснованого у Київі 1907 р., корифеї – М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання має. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Чехов). Чільне місце у репертуарі театру М. Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Поряд з уже випробуваними часом популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, театр здійснив постановку багатьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Роксолана» Січинського, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї). Театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським композитором М.В. Лисенком, театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії.

В музичній спадщині Лисенка є чимало творів на тексти І.Я. Франка, Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, Г. Гейне та ін. поетів, сотні обробок українських народних пісень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, історико-героїчної опера Лисенка «Тарас Бульба» – шедевр української оперної класики.

Культурні тенденції початку ХХ ст. відбилися в інноваціях українського мистецтва. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то органічно пов'язаним з цими процесами виступає авангард.

Характерні ознаки авангардних течій:

ü принципова установка на новаторство, яке повністю ігнорує попередні стилі;

ü відмова від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника;

ü аналітичність: проникнення у сутність речей та явищ;

ü шалений темперамент, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються по всіх традиційних координатах життя.

Авангард є наслідком нових ритмів життя, прискорених темпів змін. Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер – апостолів українського кубофутуризму.

Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Кубізм, хоча й розкладав на «аналітичній» стадії свого розвитку предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм – це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію, рух, швидкість, енергія; він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Українські авангардні живописці, звільняючись від прямого наслідування натури, одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ. Але перша виставка нового мистецтва в Україні – «Ланка» не була сприйнята громадськістю. 1914 року новоутворена група «Кільце» влаштувала свою (через світову війну першу і останню) виставку, в якій взяв участь 21 художник.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості – кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок. Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії), їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова – О. Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов'язана з паризькою «Академі модерн». Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887 – 1964), який з 20-річного віку жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання і титул «генія скульптури». Його самобутність виявила себе вже у перших юнацьких роботах «Мисль», «Відчай», «Запорожець», «Юда». Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі – відчай. Експресіонізм – прагнення до узагальненої передачі певних станів – заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів – «Дитина», «Негритянка», біблійна «Сусанна». Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті «половецькі баби», що стояли по українських степах як вартові вічності. Але скульптор постійно експериментував, створюючи абсолютно новаторські речі. Так, образ паризького циркача «Медрано» сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у XX ст. «мобіль» – робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, що отримали назву «архипентура»

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. Перший період авангарду був перерваний Світовою і громадянською війнами. Причиною нищення авангарду другого періоду була монополія однієї ідеології, її несумісність з мистецтвом, яке розраховане на інтелектуальне сприймання. Складність мови нового мистецтва унеможливила офіційний контроль над інакомисленням.