ДОСЯГНЕННЯ Й ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ-ПОЧАТКУ ХХІ СТ.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ДОСЯГНЕННЯ Й ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ-ПОЧАТКУ ХХІ СТ.



9.1 Особливості української культури 60 – 80-х pp .ХХ ст.З приходом до влади М. Хрущова політична ситуація в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як поет Максим Рильський, прозаїк, сценарист Микита Шумило, письменник Антон Хижняк та ін., проводить значну пропагандистську діяльність серед громадського загалу з метою підвищення національної гідності, поваги до себе як до народу. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» письменника, літературознавця Бориса Дмитровича Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості: десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості.

Розвиток науки. Наприкінці 50-х років ХХ ст. на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. У державній політиці стали приділяти особливу увагу розвитку науки; створювалися нові галузеві науково-дослідні, проектно-конструкторські інститути; збільшилася кількість періодичних видань; у великих економічних центрах – Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 р. обов'язковою стала 8-річна освіта, в 1977 р. – середня.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості.

Академік В. Глушков Академік М. Янгель Генеральний конструктор

С. Корольов

Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою). В Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чікагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та ін.

Однак збереження адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки за кількостю виробленої продукції – так званому «валу», приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто наші винаходи за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. Перша така установка була запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 80-х років ХХ ст. частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю.

70-ті роки ХХ ст. – найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, з іншого – ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак, позитивні зрушення відчулись і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди; широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення; серйозне вивчення історії культури Київської Русі; великомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо.

В освіті кількісний ріст не супроводжувався якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років ХХ ст. перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера – постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Художня культура 60 – 70 рр. ХХ ст. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. В художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. В 60-70 рр. ХХ ст. склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман Олеся Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки Василя Симоненка «Тиша і грім», Миколи Вінграновського «Атомні прелюди», Івана Драча «Соняшник». Тоді ж Михайло Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух.

На хвилі «відлиги» робилися перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців (Христі Алчевської, Ганни Барвінок, Володимира Винниченка, Ореста Левицького, Миколи Хвильового) була майже невідома українському читачеві. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори.

Шістдесятники. Атмосфера кінця 50-х рр. ХХ ст. сприяла формуванню молодої генерації так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Шістдесятникаминазивають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50 – 60-х рр. ХХ ст., одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь – поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об´єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

І.Драч Л.Костенко І Дзюба

«Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма ін., проти яких почалося цькування з боку влади.

В.Симоненко

Справжньою душею, совістю шістдесятництва, став поет Василь Симоненко (1935 – 1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до тоталітарної системи, якою так було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки. Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі.

1963 рік вважається переломним у розвитку руху шістдесятників. Відкритий тиск влади призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого стала на відверто дисидентські позиції. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та ін., постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово». Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. За вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам´яті) на Байковому кладовищі (скульптори В. Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври «прикрасив» гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.

О.Т. Гончар

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв´язку поколінь, історичної пам´яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Твір оголосили ідейно порочним, шкідливим та пасквільним, з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років ХХ ст. фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку представляли шістдесятники. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-ті роки ХХ ст. не припинявся процес її розвитку. Із початку 70-х рр. почала проваджуватися цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе Валентина Мороза «Хроніка опору», твір Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» (про роман «Собор» Гончара), Михайла Осадчого «Більмо», твори поета Ігоря Калинця, Василя Стуса та ін., а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації. Осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й карали.

9 листопада 1976 р. була створена Українська Гельсінська група (засновники – М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий), яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові за відстоювання прав людини. Її організатори ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР. В цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології.

В. Стус

Символічного значення має доля поета Василя Стуса. Його активна громадянська позиція привела у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 р. він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк – 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників і протест проти політичних репресій були підставами, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія ім. Т.Г. Шевченка.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 113; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.173.217 (0.014 с.)