Модель трипільського житла Трипільський посуд

Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV – II тис. до н.е. в селищах, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадського призначення. Відомі поселення, які можна вважати протомістами, адже вони складалися з понад двох тисяч будинків (Майданецьке городище на Черкащині).

Будинок належав одній, рідше декільком сім'ям. Окрім жилих приміщень, у ньому обов'язково були глиняна або кам'яна піч та комори, де зберігалися їстівні припаси. Люди жили більш осібно, тяжіли до сімейного побуту. Ці форми збереглися й до більш пізніх часів. У найстаріших згадках про слов'ян у наших землях йдеться, що їм властиво жити сім'ями, в окремих будинках, кожний з яких стоїть дещо осторонь від сусідніх.

Землеробство у трипільців було екстенсивним, польовим, із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Для рихлення грунту застосовували рогові та дарев’яні рала, мотики. Культувували пшеницю, ячмінь, просо, бобові культури.

У вжитку трипільців знаходилась велика кількість глиняного посуду, який часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Домінував рослинний або геометричний орнамент, інколи зображували одомашнених тварин, зокрема, кіз та корів. На окремих зразках кераміки зображені солярні символи: кола, хрести, різновиди свастики, характерні для культур раннього землеробства. Сонце сприймалося як верховне божество всесвіту, від якого залежать стихії, що впливають на врожай, на родючість землі, худоби. Деякі дослідники тлумачать позначки на кераміці трипільської доби як літери і навіть роблять спроби дешифрувати написи як найдавнішу з відомих досі форм складового письма.

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки археологами виявлено чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення типу «венер» палеоліту. Вони, скоріше за все, уособлювали вірування в духів предків і, в першу чергу, в материнських богів. Зустрічаються й зображення тварин, що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань трипільців. Тварини мали важливе значення у господарстві трипільців, які розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при обробці землі, перевозці врожаю, будівельних матеріалів тощо. З вовни й шкіри виробляли одяг, взуття тощо.

Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що таким чином можна забезпечити присутність духів та їх поміч у повсякденних справах родини. Також у межах помешкань зустрічаються й поховані кістки та черепи домашніх тварин.

 

3.2 Землеробські культури ІІ – початку І тис. до н. е. Близько 2 тис. р. до н. е. трипільська культура занепадає, її носії залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, й частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і першими у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на плодючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.

У II тис. до н.е. традиції землеробства розвиваються в межах так званих білогрудівської, а потім і чорноліської культур, які дослідники відносять до праслов'янсько-балтійських. Білогрудівська культура (від назви Білогрудівського лісу на Поділлі) виникла на правому березі Середнього Подніпров'я, тобто в розвиненому землеробському регіоні колишньої трипільської культури. Близько XVI – XІI ст. до н.е. білогрудівці з успіхом опановували території Лівобережжя, сягаючи Сіверського Дінця. Як і трипільці, вони зводили великі городища, які з часом оточували все більш міцними земляними валами, посиленими у верхній частині загостреними стовпами. Український дослідник М.З. Суслопаров зробив спробу розшифрування знаків на баночній керамічній посудині цієї доби, знайденій 1903 р. у с. Попасному Дніпропетровської області Д. Ліворницьким. Згідно з дешифровкою, напис було створено мовою, близькою до сучасної литовської й свідчить про вміст посудини під час її застосування: в посудині зберігали червону фарбу, так звану кіновар.

IX – VII ст. до н.е. датується панування чорноліської культури, пов'язаної з великим укріпленим городищем з трьома лініями валів і ровів у верхів'ях р. Інгулець (Кіровоградська область). Основу господарської діяльності чорнолісь кого населення становили землеробство та осіле скотарство. Головним землеробським знаряддям був плуг на тягловій силі биків чи коней. Добре були розвинуті домашні ремесла, особливо керамічне виробництво, оброблення каменю, рогу, кістки, прядіння й ткацтво.

Важливе місце в господарській діяльності чорнолісів займало металооброблення (бронзоливарство). З бронзи виготовлялися знаряддя праці, зброя, різноманітні прикраси, побутові речі. У чорнолісів існувала велика патріархальна сім’я, із складу якої виділилися пізніше малі сім’ї.

Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі також зашкодили кочовики, які увійшли в історію під іменем кіммерійців. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського й військового спорядження, яке мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. До того ж кіммерійці вже оволоділи секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської зварки металів.

 

3.3 Скіфська та сарматська культури. Скіфи (скити) з'явились в наших землях за кіммерійцями, в VII ст. до н.е. За браком конкретних доказів більшість дослідників вважають скіфів іраномовним народом. У VII ст. до н.е. ці племена стають відомі під іменем «ашкузі» та «ашкеназім» у країнах Малої та Передньої Азії, куди вони здійснили загарбницький похід і близько 30 років тримали у ярмі різні іраномовні народи цих регіонів, роблячи наїзди на їх сусідів, сягаючи Палестини і єгипетських володінь.

Археологічна культура скіфського типу поширюється на величезні простори від Алтаю до Середземного моря, але скільком і якого походження народам вона належить, з'ясувати поки що неможливо. Невідомо, чи мали скіфи писемність, принаймні ніяких писемних пам'яток безпосередньо від скіфів до нас не дійшло. Але історичні відомості про скіфів містяться в іноземних джерелах. Зокрема, Геродот приділив їм окрему книгу своєї «Історії» і не лише яскраво змалював побут і звичаї народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбон, Пліній Старший, Еман та ін.

За Геродотом, територія Скіфії майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Скіфію населяли як кочові, так і осідлі народи. Скіфи-кочівники заселяли причорноморські степи Правобережжя й частину Лівобереччя до р. Молочної; царські скіфи – степовий Крим і Приазов’я до р. Дону, скіфи-орачі – межиріччя Дніпра й Дністра до північної Київщини й Південної Волині, а скіфи-землероби – лісове Лівобережжя. Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем'я. У V ст. до н.е. між цими племенами встановилися форми своєрідного симбіозу під проводом одного володаря – «царя». Назву «scuthoi» ці племена отримали від грецьких колоністів, які у VI ст. до н.е. заснували на чорноморському узбережжі перші торговельні міста. Греки давали назви «варварам» за характерною ознакою. У випадку скіфів такою ознакою послужила характерна форма півсферичних сосудів-чаш, характерних для кочовиків і більш пізнього часу. Геродот свідчить, що самі скіфи називали себе сколотами за іменем свого царя.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам'янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею 30 га у кам'яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам'яних та дерев'яних будівлях зі стовпами, частково – і в землянках. Основні види занять скіфів: виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво, гончарство, скотарство, землеробство. Великою шаною користувалися вироби з золота.