Українська альманахова журналістика в Росії

Альманахи як спосіб існування української журналістики в Росії в останній чверті ХІХ століття. Пожвавлення в Росії українського культурного життя на початку 1880-х років. Альманах “Луна” (1881), історія появи, основні матеріали: вірші Т. Шевченка, О. Кониського; оповідання “Приятелі” і нарис “Шевченкова могила” І. Нечуя-Левицького; участь в альманасі М.Старицького: вірші і водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”. Відгуки на альманах “Луна” в критиці. Альманах М. Старицького “Рада” (1883). Початкова і кінцева добірки віршів редактора. П. Куліш як автор “Ради”. Поетичний дебют в Україні Олени Пчілки і Б. Грінченка. Публікація в Україні повісті І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”. Роман “Повія” Панаса Мирного. Драма М. Старицького “Не судилось”. Наукові матеріали: В. І. Василенка “Про хліборобські спілки”, М. Комарова “Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798 – 1883)”. Визначні твори другого тому: поема Олени Пчілки “Козачка Олена”, розділи з повісті Панаса Мирного “Як ведеться, так і живеться”. Значення альманаху “Рада”. Альманах “Нива” (Одеса, 1885): оповідання “Чортяча спокуса” І. Нечуя-Левицького. Відгуки на альманах. Альманах “Степ” (Херсон, 1886): оповідання І. Нечуя-Левицького “Невинна”, драма І. Карпенка-Карого “Бондарівна”; наукові статті російською мовою. Альманах “Складка” (Харків, 1887). Проза: оповідання Б. Грінченка “Одна, зовсім одна”; вірші альманаху, що стали народними піснями: “Розбите серце” В. Александрова і “Дайте бо жить!” Цезаря Білиловського; сатира “Горе-піїти” В. Самійленка. Наступні випуски альманаху “Складка” (1893, 1896, 1897). Найголовніші твори: драматична поема “Маруся Чураївна” В. Самійленка. Значення альманахової журналістики.

Другий період історії української журналістики позначений практично цілковитою її відсутністю в Росії. Виключення складала альманахова література, яка лишилася мало не єдиним способом її існування. В останній чверті ХІХ функціонування журналістики у формі альманахів було явним анахронізм. Затримання цього явища в журналістиці обумовили такі причини:

1. Законодавча заборона українського публічного слова в Росії Валуєвським циркуляром (1863) і Емським указом (1876), яка унеможливила існування журналістики у звичайних формах журналу і газети. Проте поліцейські заборони не могли знищити цілком духовне життя величезного народу. Воно тривало і шукало публічного виходу для себе. Альманахова література і стала єдиним способом вияву українського, переважно художнього, слова в Росії.

2. У цих умовах природним виходом було б співробітництво українських діячів у галицькій журналістиці. Але за всієї простоти цього заходу на шляху до його реалізації виникали перешкоди, викликані так само деспотичним режимом у Росії. Серед них не другорядну роль відігравав острах українських діячів співробітничати в галицькій журналістиці.

Красномовний приклад навів М. Драгоманов в “Австро-руських споминах”, де розповів такий епізод. Коли у Львові розпочалося видання журналу “Правда”, редакція надсилала його в конвертах деяким відомим українофілам у Росію. Отримав кілька чисел журналу і М. Драгоманов. Аж якось прийшов до нього схвильований Олександр Кістяківський, що був колись секретарем редакції “Основи”, а тепер працював доцентом кримінального права в Київському університеті. “Він страшно перелякавсь, получивши в листах кілька номерів “Правди”. “У нас жандармерія, – кричав він, – та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на поштах, то вже безперемінно дізнаються, що я получаю “Правду” […] Я не прохав їх висилати, – казав Кістяківський, – я як получу ще, то просто віднесу в жандармську управу, бо по чім я знаю: може, то самі жандарми шлють, щоб потім потрусити у мене та й знайти!”[462] М. Драгоманов ледве умовив його того не робити, але згодом Кістяківський переказав таки з оказією свої побоювання, і журнал перестали йому висилати, а заодно й Драгоманову.

Важливо нагадати при цьому, що згідно з Емським указом ввезення української книжки з-за кордону було заборонене. Припущення Кістяківського про можливу провокацію з боку жандармерії не було позбавлене слушності. Українські закордонні видання вважалися нелегальщиною. Їх віднайдення при обшукові справді тягло за собою непередбачувані наслідки, найлегшим з яких могло бути звільнення з посади, що для різночинця на державній службі дорівнювало катастрофі. Діячі українофільствували в приватному житті, але мусили забувати про свої симпатії на службі. Якщо панічний страх наводило просто отримування закордонних видань поштою, то набагато більшу небезпеку складало співробітництво українців у галицьких виданнях. На це одважувалися одиниці.

3. Ще одна причина полягала у відсутності досвіду редакцій галицьких видань активно співробітничати з українськими авторами. Прагнення до цього неодноразово декларувалося, але як тільки-но справа доходила до реальних справ, вдавалося далеко не все. М. Драгоманов згадував, що в 1869 році надіслав у “Правду” першу рапсодію Гомерової “Ілліади” в перекладі С. Руданського, пообіцявши авторові її публікацію і заохотивши до праці. Ні відповіді на лист, ні журналу з публікацією він не отримав. Написав ще раз до редактора – з тими ж наслідками. Потім стало відомо, що рукопис загубився. “Безспорно, що ця історія прикро вразила Руданського, – відзначив М. Драгоманов, – і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зі мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра переповнила його песимізм”[463]. Навіть вже потім, коли після смерті Руданського в архіві віднайшовся загублений редакторами “Правди” переклад, його уперто не хотіли друкувати, а коли публікація розпочалася під тиском звернень українців, то й тоді вона велася з “досадними перервами”, що утруднювали цілісне сприйняття твору. “Цю упертість і ці перерви не інакше можна пояснити, – коментував М. Драгоманов, – як тим, що редакторам “Правди” були більше до смаку твори їх самих та їх львівських приятелів (псевдокласичні і мертві), ніж проста праця Руданського”[464].

Через ці обставини українських діячів не залишала думка про можливість і необхідність видання українських книжок у Росії цілком легітимно, адже белетристичні видання були дозволені й Валуєвським циркуляром і Емським указом. Цим пояснюється те, що українські альманахи двох останніх десятиліть ХІХ століття, спеціалізувалися переважно (за деякими винятками) на представленні художньої літератури, відступивши від засади універсальності, якої дотримувалися упорядники перших українських альманахів.

Минуло кілька років духовного паралічу після Емського указу, але на початку 1880-х років, коли в Росії запанувала реакція, пов’язана з убивством Олександра ІІ Визволителя народовольцями, в Україні сталася парадоксальна річ: розпочалося пожвавлення культурного життя.

Воно було засвідчене трьома видатними явищами:

1) відновленням альманахової журналістики в 1881 році;

2) заснуванням у 1882 році журналу “Киевская старина”, якому судилося стати цілою епохою в історії української журналістики в Росії; і

3) заснуванням у 1882 році театру корифеїв, який дав початок бурхливому розвитку театральної справи на українському національному ґрунті.

Першою книжкою, що відродила традицію української альманахової журналістики в Росії, перервану від видання альманаху “Хата” (1860), стала книжка під назвою “Луна”. Історію виникнення альманаху “Луна” О. І. Дей описав так: “Поява його була певною мірою випадкова. О. Кониський звернувся до цензури за дозволом видавати щоденну газету “Луна” з щотижневим літературним додатком. Як зразок такого додатку О. Кониський подав матеріал, для котрого, за свідченням М. Старицького, “нарочито зібрав саме найсмирніше, щоб запобігти урядової нагінки”. Коли ж цензура дозволила саме цей “мирний” додаток і то з деякими скороченнями, а на газету взагалі дозволу не дала, О. Кониський хотів відмовитися від цього задуму, та київський видавець Ільницький випросив у нього матеріал, і так з’явився альманах “Луна”[465].

Книжка альманаху вийшла в світ наприкінці 1881 року у Києві. Її видавцем значився видавець і книготорговець Лука Васильович Ільницький. “Луна” являла собою невеличку книжечку обсягом 120 сторінок. Сам процес її підготовки не обіцяв книжку високої ідейно-художньої якості.

Відкривався томик віршем Т. Шевченка “Хустина”. Написаний 1848 року на засланні, він був уперше надрукований в журналі “Народное чтение”, передрукований в альманасі “Хата” і увійшов до “Кобзаря” у виданні Д. Е. Кожанчикова 1867 року. Відбивши тугу Т. Шевченка за Україною, вірш відображав традиційний народнопоетичний сюжет: на заваді коханню стає військовий похід, з якого козак повертається у труні. Дія твору відносилася до невизначеного історичного минулого. Програмових Шевченкових ідей цей вірш не містив. Очевидної потреби вміщувати цей відомий твір в альманасі не було, але О. Кониському здавалося необхідним відкрити нову українську книжку твором Т. Шевченка. Можливо, він і підшукував цілком нейтральний вірш, який би став перед цензурою візитівкою альманаху й засвідчив благонаміреність його видавця.

Сам О. Кониський опублікував тут під різними псевдонімами (О. К., Перебендя, Ф. Верниволя) свої вірші. Не завжди це були першодруки; наприклад вірш “Думка” (“На скелі високій сиджу одинокий”) вперше друкувався в журналі “Правда” (1877, № 22). І за змістом і за формою це були убогі твори. Вірш “Думка” поет вважав програмовим для себе. Він був написаний у С.-Петербурзі під час заслання О. Кониського. Ідея вірша полягала у співставленні двох почуттів кохання до дружини і любові до України. Дружина померла (“зайшло моє сонце”), поет готовий укоротити собі віку (“кинувся б на хвилі, нехай би втопили”), але в його серці палає ще інша любов – до України. Поет обіцяє принести їй свої дари в таких рядках:

І принесу в дари коханому краю,

Не злато, не гроші – пісню голосну;

Ту пісню старую про волю новую,

Про рівність, братерство – та тоді і вмру… (с. 58).

І метрика даного вірша і римування засвідчують дилетантський рівень поезії О. Кониського, наявність у нього бажання бути поетом і відсутність таланту для цього.

У вірші “Скорбна пісня” (“Листя пожовкле опало”) висловлена банальна думка про минущість молодості; як у “Журбі” Л. Глібова розвивалася метафора: природа і людське життя.

Осінь панує надворі,

Прийде небавом зима…

Вбогий, голодний і хворий,

Певно, замерзну і я (с. 9).

Ця нудна осіння картина будить спогади про літо й весну:

Сонечка шкода ясного,

Жаль молодої весни!

Віку не маєм другого,

Вдруге не маєм весни (с. 10).

Усі вірші О. Кониського відзначалися подібним примітивним художнім рівнем. Вважати їх через це здобутком альманаху не можна. Позитивне значення праці цього діяча полягало в проведенні організаторської роботи. Йому вдалося залучити до участі в альманахові “Луна” І. Нечуя-Левицького, який опублікував тут два свої твори: оповідання “Приятелі” і нарис “Шевченкова могила”.

Оповідання “Приятелі” розгорталося як історія двох друзів, які ще змалку товаришували, Кузьми Коваля та Кузьми Гуляя. У їх образах вияскравлювалися питомі риси українського національного характеру. Торжество моральних засад чесності, непідкупності навіть коштом товариського авторитету демонстрував Кузьма Коваль, викриваючи свого приятеля в злочині. Разом з тим І. Нечуй повертався до своєї улюбленої теми: протистояння в Україні самих українців та чужорідних етнічних елементів. На злочин підбиває Кузьму Гуляя єврей Шмуль, спочатку переховуючи в нього крадене добро, а потім і втягуючи його з сином Василем у злочинну банду. Проте, якщо українців заслали на Сибір з жінками й дітьми, то євреєві все минулося без наслідків: “що ж йому... панує собі нівроку...” (с. 54), – так закінчував оповідач розповідь про пригоду. Оповідання відзначалося властивою письменникові пластичністю в описах характерів та ситуацій, розвивало традиційну ідеологію питомої цінності України та українського простолюду як моральних чинників суспільного життя. Навіть під тиском зовнішньої сили, якою є єврейство в Україні, національний характер не зазнає руйнування, а первісна налаштованість на честь і справедливість торжествує в ньому.

В альманасі “Луна” був опублікований і нарис І. Нечуя-Левицького “Шевченкова могила”. Цей твір постав унаслідок перших відвідин письменником Канева на літніх канікулах 1880 року. Його метою було описати “надзвичайно пишні картини природи з могили”, як зазначив сам автор у листі до О. Кониського від 29 грудня 1880 року. У нарисі міметичні властивості мистецтва доведені до максимальної фотографічної точності зображення самої могили та краєвидів, побачених з неї. Саме в таких творах виправдовується визначення І. Франка, дане І. Нечуєві-Левицькому: “Ів. Левицький – се великий артист хору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України”[466].

І. Нечуй-Левицький підніс своєю участю художній авторитет альманаху “Луна”. Ще одним успіхом О. Кониського як організатора видання було залучення до участі в ньому М. Старицького. Він опублікував тут добірку поезій і водевіль на одну дію “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.

М. Старицький відрізнявся від О. Кониського вищим рівнем поетичної культури, недарма окремі його твори (“Виклик”) стали народними піснями. У його добірці зазвучали виразно особисті мотиви. Особливо вражав вірш “Перед труною”, що описував почуття батька від смерті донечки. Вірш “Серце моє нудне, серце моє трудне…” був побудований як звертання до свого “іржавого серця”, яке точать людські стогони і думки про народне лихо. Поет хоче спочити від цих дум і клопотів, але йому не вдається це зробити, надто чутливим він є до невлаштованості зовнішнього світу. Про це вірш “Зимовий вечір” (“Надворі крутить заверюха…”). Його поет будує у формі антитези: у його хаті тепло, сухо, але він не має спокою від гризоти про голоту, яка страждає в цю мить. Поетова уява розбудовує картину убогої хатки, де мати вкриває драним рядном замерзлих дітей, що сплять на соломі, а сама при каганці виконує якусь роботу, щоб заробити на хліб для них.

І вищий рівень зображених картин життя, і внутрішньо-психологічних переживань, і поетичної культури, – усе це свідчило, що в особі М. Старицького українська поезія шукала нових шляхів опанування дійсності. Недарма І. Франко вважав М. Старицького “першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості”[467].

У збірці “Луна” були опубліковані ще по одному віршу Я. Щоголева і В. Мови, але вони не могли змінити загальної картини поетичного дискурсу книжки, який характеризувався суперечливим протистоянням між бездарністю Я. Кониського і талантом М. Старицького. З творів останнього тут був опублікований ще водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”. Побудований на побутовому конфлікті, наповнений цікавими ситуаціями й висловлюваннями, він все ж відзначався дріб’язковістю змісту. Твір висміював сільську старшину, яка не прокидалася від безкінечної пиятики; а разом з нею й дріб’язковість селян, які позивалися через дрібниці, але знаходили спільну мову, як тільки на столі з’являлася горілка й закуска. Водевіль мав сценічне життя завдяки авторській винахідливості й дотепності, повноцінності й виразності характерів. Зрештою, публікація п’єси була свідченням скорого зародження українського театру.

Альманах “Луна” був зустрінутий неоднозначно. Українство чекало від нього дуже багато. Після Емського указу серед української інтеліґенції запанувала розгубленість. Василь Лукич в огляді “Закордонська Україна в 1881 році” з сумом відзначив, що між 1876 і 1880 роками число українських книжок, виданих в Росії “не доходить навіть до 10”[468]. На цьому тлі видання “Луни” було давно очікуваною подією: перед тим два роки ходили чутки, поширювані великими газетами “Порядок”, “Труд”, “Одесский вестник”, що російський уряд дозволив О. Кониському видавати раз на місяць літературний часопис; потім – що цей часопис буде виходити неперіодичними випусками. Альманах “Луна” і був сприйнятий як початок значного видавничого проекту, тим паче, що на його обкладинці знову стояли обнадійливі слова: “Частина перша”.

“Луну” чекали як жаданого гостя, писав про це Василь Лукич. Але ось у грудні 1881 року книжка вийшла, “і вже побіжний перегляд єі розвіяв наші дожидання”[469]. Зміст альманаху виявився бідним. “Що ж доперва говорити о враженню, яке викликала у нас пильна студія над тим плодом одної части українських літераторів! – писав далі критик. – Справді сором і нічо більше…”[470]. Давно відомий Шевченків вірш “Хустина”, що відкривав книжку, не міг мати програмового значення. Віршовані добірки Я. Щоголева, О. Ш., О. Кониського, В. Ламанського та М. Старицького не сягали висоти класичних надбань, а сприймалися як рядові твори. “Решта ж так званих поетичних творів інших авторів не надається до поважної критики, – писав про віршовані добірки “Луни” Василь Лукич, – бо не достає в них найповажнішого, т. є. поезії (…)”[471].

Оповідання І. Нечуя-Левицького “Приятелі” так само було прохідним у творчості великого прозаїка, зображувало неприродні характери у не менш химерних ситуаціях. Після “Миколи Джері” й “Кайдашевої сім’ї” “Приятелі” сприймалися як поразка відомого автора. Нарис “Шевченкова могила” розглядався як твір, що має суто журналістське, але не літературне значення. Водевіль М. Старицького “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” також був слабким твором. “Вже сам заголовок є надто тривіальним і дише юродством”[472], – відзначав Василь Лукич. Очікуваної програмовості чи хоча б художньої досконалості від “Луни” публіка не дочекалася. Це й викликало розчарування. Василь Лукич завершував рецензію побажанням до редакторів, якщо видання триватиме далі, здійснювати кращий відбір творів, а не друкувати усе, що пришлють автори без огляду на художню вартість.

Але побажання критика виконати не вдалося. Друга книжка альманаху не побачила світ. Значення “Луни” полягало в тому, що цей був перший альманах після тривалої перерви; він засвідчив можливість реалізації подібного роду проектів; показав дорогу іншим авторам та видавцям; зокрема підштовхнув до видавничої діяльності М. Старицького. Проти О. Кониського він був людиною зовсім іншого рівня: з ширшим світоглядом і глибшим мистецьким талантом, – що негайно позначилося й на його альманахові.

“Рада. Український альманах на 1883 рік. Частина перша. Видання М. Старицького” вийшов у світ у Києві 1883 року. Виріс він з того ж кореня, що й “Луна”: редактор намагався організувати видання літературного журналу, але дозвіл вдалося отримати лише на альманах. “Рада” являла собою грубу книжку на 470 сторінок, де було зібрано багато многоцінного матеріалу.

Після короткого слова “От іздателя” йшла добірка програмових віршів М. Старицького. Змістову домінанту прокладали тут дві присвяти “До України” й “До М. Л-ка” (Миколи Лисенка). Перший рядок першого вірша, що відкривав альманах: “Моя Україно! Як я тебе любив!” – правив за епіграф до книжки. Вірш створював образ ліричного героя, якого та “мучена любов” тепер “жене в далекую чужину”. Вірш тримається на фігурі поетичного синтаксису – анафорі. П’ять строф мають початок “Як я любив…”, розташовуючи почуття героя в минулому, наповнюючи його тугою прощання з батьківщиною. Але в шостій строфі герой переводить своє почуття з минулого у сучасне, його голос зміцнів і набрався мужності:

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили…

Як я люблю твої сумні могили,

Україно! Як я люблю тебе! (с. 2).

Але мінорний настрій присвяти “До України” змінювався мажором наступного вірша, адресованого М. Лисенкові. Вірш містив у собі імперативні настанови, був побудований на домінанті дієслів наказового способу. Не грай жалібної мелодії, – вимагав герой від адресата, –

А утни мені пісню одну,

І широку, й веселу, як воля, –

Щоб, почувши співочу струну,

Усміхнулась і мачуха-доля! (с. 2).

Поетові потрібний оптимізм не для власного задоволення. Він свідомий свого обов’язку перед народом і високого призначення в світі:

Сльози – неміч жіноча, слаба,

А нам треба розбуркати сили,

Щоб піднять того брата з могили,

Просвітить вікового раба (с. 3).

Два заспівні вірші “Ради” були як удар камертона перед виконанням оркестром складного музичного твору. Вони зосереджували в собі програму видання: любов до України, прагнення “просвітить вікового раба”, – ось які завдання ставив перед альманахом його видавець. Три наступні вірші, що завершали початкову добірку М. Старицького, були позначені як переспіви, але без зазначення авторів. Вони розширювали два головних мотиви попередніх творів: любові до батьківщини (“Дочка Ієфая”) і любові до людей (“Забутливі люди”, “Потайні ученики”). Усі разом ці вірші створювали гарний початок альманахові, образно розкривали його призначення, орієнтували читацькі очікування.

У першому томі “Ради” містилася ще одна добірка віршів М. Старицького. Розміщалася вона в самому кінці художнього розділу, перед публікаціями наукових праць. Тут було так само, як і на початку, надруковано п’ять віршів. У них було значно більше епічного елементу і будувалися вони на змістових протиставленнях. Найбільш характерним для цього циклу був вірш “Учта”. Поет потрапляє на бенкет вельмож. Він старанно описує, як “столи аж гнуться під вагою Потрав розкішних, дорогих”, дзвенять келихи, грає музика, але у цьому товаристві його уява викликає інші картини:

Голодний люд без хліба, солі

В своїх нетоплених хлівах,

Де не прогляне світ ніколи,

Де глупа ніч, де рабський страх (с. 360).

Ці картини виростали в оскарження панського світу, який живе за рахунок народу, але не дбає про нього. Цю тему підхопив вірш “Сумно і темряво. В вікна заплакані…” У ньому розповідалося, як поет врятував від проїжджого пана дівчинку. Пан ударив її батогом, бо невчасно переходила дорогу. Поет приніс її додому, обігрів, напоїв чаєм. Але думка про марність людського життя, що проходить у кривді й ненастанній боротьбі за шматок хліба, не дає йому спокою.

На протиставленні світу природи й людей ґрунтувалися вірші “На морі” і “Посвята моїй дочці Людмилі”. Пейзаж першого супроводжувався авторськими сентенціями про те, що десь “дубіє люд по селах та лісах”. І навіть свою доньку, яку поет катає на човні морем, поет навчає:

Куди глянь по світу – горе,

Пан тут – голод і мороз…

Чи не більше б вийшло море

З людських виплаканих сльоз? (с. 365).

Завершав добірку вірш “Коли засну навіки в домовині”, несподіваний у своєму ліризмі й романтичній скорботі поета. Він замислювався над тим питанням, чи хто пригадає його після смерті, чи прийде до нього на могилу. Кому ж прийти? – запитує він, коли я свої думи складав у “святій самотині”, йшов невідомим шляхом, “життя пішло на боротьбу з бідою, Не взначившись уславленим трудом” (с. 366).

Завершальна добірка істотно відрізнялася від початкової. У ній з’явилися картини життя, увиразнився образ ліричного героя. Шкода, що прямолінійно проведений народницький дискурс, призвів до певної одноманітності в змісті.

Другий поетом, представленим у “Раді”, був П. Куліш, що виступив під псевдонімом П. Ратай. Він помістив тут три вірші, але вони складали змістову єдність, оберталися навколо теми поета та його ролі в суспільстві. П. Куліш створив образ романтичного самітника, який у спілкування з музою шукає душевної розради. У вірші “Поет”, до якого епіграфом були взяті знамениті слова О. Пушкіна “Поэт, не дорожи любовию народной”, автор українізував пішкінський мотив:

Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,

Ні на письменницьку огуду за пісні,

І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:

Дзвони собі, співай в святій самотині (с. 351).

Для поета пропонувалася формула: “Ти – невмирущий цар, ти над панами пан”. Головна думка вірша полягала в тому, що поет є сам собі закон і мірило цінності власної творчості.

Цей мотив знаходив розвиток у вірші “До кобзи та до музи”. Тут він ліризувався, набував уже не філософської абстрактності, а особистої конкретності. П. Куліш писав не про поета взагалі, а про себе. Кобза, символ творчості, називалася його єдиною втіхою, вона мала “загримати на лихих докором вічним”. Поет посилав свою музу “на береги Дніпра”:

Там люди в темряві сидять глибокій,

Ти їх освітиш сяєвом небесним,

Я ж тут од мук спочину, одинокий.

Дознаю щастя прахом безсловесним (с. 354).

Завершальний вірш “На чужій чужині” – своєрідний “Пам’ятник” П. Куліша. Твір побудований на зштовхуванні двох антитетичних ідей. Перша – мене забудуть після смерті. Друга – Україна мене не забуде. Поки жива українська мова, і пам’ять про мене буде жити.

Добірка віршів П. Куліша передавала глибоко суб’єктивні переживання зрілого поета, який перебував у такому віці, що вже замислювався над долею своєї поетичної спадщини. Він суґестує свою прийдешню славу.

“Рада” стала місцем дебюту в Україні двох поетів: Олени Пчілки і Бориса Грінченка, які вже опублікували свої перші твори в галицьких часописах. Олена Пчілка виступила з поезією “Волинські спогади” (с. 173 – 181), де живописала новий для себе реґіон України, куди переїхала разом з чоловіком П. Косачем. Вірш, однак, відбивав певні поверхові враження, без спроби глибшої філософії, оригінальних образних знахідок, яскравих спостережень. Ось як описувала поетка Звягель:

Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!

Ми з вами пак довго живали!

Найкращії літа з життя сього світа

Мої проміж вас пролітали! (с. 178).

Вісьмома віршами був представлений Б. Грінченко. Вони подавалися під псевдонімом Б. Д. і доводили до художніх крайнощів народницький дискурс: абстрактні нарікання на долю і такі ж абстрактні заклики до служіння народові, жаль за козацьким минулим, туга від власного безсилля, – такі головні настрої та ідеї панували в його добірці.

У цілому ж поезія альманаху “Рада”, представлена виключно українцями, хоч і викликала зауваження й відзначалася певною художньою нерівністю, демонструвала пересічно вищий рівень, ніж поезія в галицькій журналістиці. Патріотизм і народолюбство як провідні змістові ознаки втілювалися тут у досконалішу, ніж на Заході, поетичну форму. Особливе значення мала поезія М. Старицького.

Але видавець розумів, що літературно-художній журнал, праобразом якого був його альманах, сильний передусім прозою, яка здібна не тимчасово, а стабільно утримувати інтерес читача. Керуючись цим, він запропонував читацькій увазі такі твори, які стали класикою української літератури. Знаючи, що галицькі видання недоступні українському читачеві, він умістив у “Раді” повість І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, яка ще 1878 року була надрукована в журналі “Правда”. Поява цього класичного твору Росії примножила авторитет української літератури.

Але ще більше значення мала публікація в альманасі “Рада” “роману з народного життя” Панаса Мирного “Повія”. Дві з чотирьох частин роману були опубліковані відповідно в першому й другому томах альманаху. Третя частина побачила світ лише в 1917 році в журналі “Літературно-науковий вісник”, а повний текст твору – посмертно, у 1924 році. Честь “прочитання” і видання останньої частини належить видатному історикові літератури Сергію Єфремову. “Який це колосальний твір, – писав науковець про “Повію”, – він скоряє тебе своїм розмахом, своєю силою. Читаєш – і не одірвешся, невважаючи на всі недоладності чорнового тексту. На велику міру закроєний був цей талант. Але чиновництво з’їло його мало не ввесь”[473].

Доля дівчини Христі Притики, що через убожество йде на заробітки в місто і там, зведена паничем, стає повією, втягує в роман величезну кількість життєвого матеріалу. Христя проходить своєрідну суспільну вертикаль. Краса піднімає її щаблями соціальної драбини. Але дівоча краса не вічна, багатство Христиних господарів виявляється нажите нечесним шляхом; це призводить до того, що дівчина опиняється поза суспільством. Місто викидає її як непотріб. Але й село не спроможне прийняти таку людину. Христя замерзає на порозі своєї хати, перетвореної на шинок.

Роман відзначався глибоким психологізмом образу головної героїні. Письменник показував, як чиста від природи дівоча натура стає жертвою дрібноміщанського середовища. Будучи людиною безправною й незахищеною, вона нездібна відстояти свою честь, змушена пливти за течією подій. Не знімаючи провини з особи, письменник все ж показав її залежність від середовища, формування її долі під тиском зовнішніх обставин. Роман оскаржував соціальну дійсність, що приводила до занедбання чисту від природу натуру. У жанровому вимірі твір, представляючи історію особи й подаючи широку панораму українського життя кінця ХІХ століття, являв собою вершинний зразок реалістичного соціального роману. Його публікація мала величезне значення для подальшого розвитку української прози і в цілому художнього мислення.

Проза альманаху “Рада” була представлена ще цілим рядом дрібніших творів, серед яких автобіографічний нарис “Скажи, місяченьку” Д. Мордовцева, оповідання “Новобранець” Гната Карого (І. К. Тобілевича), “Бурлака”, “Лірник” Бабенка (А. М. Бібіка), “Дід” Лопуха (А. Грабенка – за І. Бойком, А. Конощенка – за О. Деєм). Кожен з цих творів був по-своєму прикметним, виконаним не без майстерності, але до вершинних здобутків альманаху не дорівнявся.

Зате драматургію репрезентував твір, який міцно увійшов до української класики, – драма М. Старицького “Не судилось”. Протиставлення “панського болота” (такою була первісна назва) народній моралі утримувало художній конфлікт твору. П’єса відображала реалії кінця ХІХ століття з удаваним панським народолюбством, появою української інтеліґенції, яка прагнула щиро служити народові, з героями з народу, які виявляли свою моральну вищість у порівнянні з ледачим панством. Усе це розмаїття характерів і настроїв було об’єднано навколо єдиного сюжету, брало участь у розвитку цілісного художнього конфлікту.

За жанром п’єса являла собою народну соціально-побутову траґедію: доведена нервовим перенапруженням до психічного надлому, Катря випивала отруту і гинула в фіналі, своєю смертю оскаржуючи соціальну нерівність, що розвела її з коханим по різні боки невидимого, але тим не менш цілком реального станового муру. Твір мав велику сценічну історію в театрі корифеїв і в наступні часи. У ролі Катрі особливо любила виступати Марія Заньковецька.

Завершався перший том альманаху “Рада” науковими працями. У статті В. В - нка (В. І. Василенка) “Про спілки хліборобські” відображалась економічна картина українського села, розшарування на багатих і бідних, наростання процесу зруйнування селянських господарств. Автор як метод порятунку пропонував кооперацію: спільний обробіток землі, спільний продаж наслідків праці. Його стаття була сповнена турботи про сільську бідноту, пропонувала реальні шляхи допомоги їй.

У короткій етнографічній статті “Песиголовці” Грицька Десятина (Г. Лук’янова) досліджувалися народні вірування на назване явище.

Але найбільше значення у науковому відділі мала публікація упорядкованого М. Комаровим “Бібліографічного покажчика нової української літератури (1798 – 1883)” та двох додатків до нього під назвами “Найголовніші спільні писання про українську мову, літературу і про українське питання” і “Якого року скільки книжок було надруковано”. М. Комаров не врахував галицьких видань, допустив деякі пропуски в бібліографії української книги в Росії. Тим не менше значення цього покажчика важко переоцінити: він був першим українським бібліографічним реєстром, який виразно показував, як наростала духовна праця українців за сприятливих умов і як вона була утруднена в Росії після державних заборон. Покажчик М. Комарова і сьогодні відіграє роль важливого бібліографічного джерела.

Перший том альманаху “Рада” був видатним явищем української культури. У белетристичній частині видавець зібрав твори найкращих сучасних йому письменників, а наявність наукової частини свідчила про універсальну (журнальну) засаду упорядкування альманаху. М. Старицький мав поважні наміри перетворити альманах на періодичне видання і розпочав збирання матеріалів для другого тому. Але нове захоплення театром, яке припало саме на цей час, відволікло його увагу від попереднього видавничого проекту. Зібрані матеріали він передав для редагування в інші руки.

Другий том альманаху вийшов у світ наступного 1884 року без зазначення імені видавця. Був цей том більш ніж удвічі меншим за перший (222 с.) і містив твори випадкових авторів: якихось Т. Алатонченка, Антоненка, Устенка. Мало чим відрізнялася від розміщеної в першому томі добірка віршів Б. Грінченка. Оповідання Ганни Барвінок “Вірна пара” репрезентувало вчорашній день української прози – етнографічний реалізм, стилізацію оповіді з народних уст, з усіма її атрибутами: примітивним сюжетом, ескізно накресленими характерами, убогою мотивацією вчинків і т. д.

Вірші самого М. Старицького на цей раз вилучила цензура з огляду на їх тенденційність. Рятували книжку поема Олени Пчілки “Козачка Олена”, друга частина роману Панаса Мирного “Повія” та його ж “образки з життя” “Як ведеться, так і живеться”: “День на пастівнику” і “Батьки”.

Епічна поема займала близько сорока сторінок тексту. Це була розлога віршована повість про козацькі часи. Поетка відкинула українську традицію зображати жінку-страдницю, жінку – об’єкт історії. Олена Пчілка відкрила нову традицію. Головна героїня її поеми відзначалася чоловічою мужністю, активним ставленням до життя. вона сама формувала свою долю. Її коханий одружився з іншою, але вона переборола прірву особистого розпачу і, коли він відправився у військовий похід, прийшла проститися з ним і подарувала хустину. Поки Василь воював за волю України, його дружина померла, він лишився удівцем. Тільки тепер він пропонує Олені вийти за нього заміж, але та, пам’ятаючи про попередню зневагу, відмовила йому. Відбувся новий похід, з якого Василь повернувся тяжко поранений. Помираючи, він доручив Олені виховати свого сина. Олена заснувала шпиталь і доглядала в ньому поранених козаків. Вона лишилася самотньою, але знайшла щастя в служінні Вітчизні. Висока патріотична ідея не була, однак, підкріплена таким же рівнем художності твору. Написана коломийковим віршем, поема була далека від Шевченкової органічності й простоти. Точну характеристику творові дав свого часу І. Франко: “Незважаючи на гуманну тенденцію, – писав він, – поема з історичного боку досить бліда, а з поетичного – досить слаба”[474].

“Образки з життя” “Як ведеться, так і живеться” були присвячені улюбленій темі Панаса Мирного – залишкам кріпацтва у сучасному житті. Узяту в особливих аспектах цю проблематику знаходимо і в романах прозаїка “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія”. У новому творі, який так само, безсумнівно, замилювався як роман, про що свідчать опубліковані посмертно розділи: “Дома”, “У школі”, “Брат і сестра”, “Панич”, “Татарин братик, татарин”, – у центр зображення була поставлена родина Грицаїв з містечкового передмістя.

Метод Панаса Мирного відзначався ґрунтовністю, прагненням вичерпати мотиваційні підвалини людських вчинків, зануритися в характери. У старого Онисима Грицая двоє синів: Яків і Йосип. Яків має оженитися й лишитися на батьковому господарстві; Йосип – іти в москалі. Але Йосип несподівано закохався в Параску, доньку двірської ключниці Оришки й пана Ратієва. Він не хоче йти в москалі замість старшого брата, а так само претендує на місце в звичному для себе батьківському просторі. Витягши з батькової скрині гроші, тобто пограбувавши батьків, він одружився з Параскою. Стари