Еміграційна журналістика. “Громади” М. Драгоманова

Загальні уявлення про еміграцію та діаспору. Її типи. Три хвилі української еміграції. Зародження української журналістики на еміграції. Видавнича діяльність Агапія Гончаренка: газета “Вестник Аляски” (1868 – 1872) та її українські матеріали. М. Драгоманов як видавець “Громади”. Громади як явища суспільно-культурного життя України. Громадівство в інтерпретації М. Драгоманова. Початок видавничої діяльності: “Лихі люди” Панаса Мирного як третя книжка “Громади”: новаторство змісту і форми. Перший том “Громади” і програма М. Драгоманова; теоретична: громадівство, безначальство, еволюція, федералізм; і ужиткова: добиватись скасування царської і чиновницької сваволі, працювати для українського мужика, виступити проти попівства, закласти українську пресу. Другий том “Громади”: відділ “Вісті з України” з рубриками “Здирство”, “Начальство”, “Темнота”; праця М. Драгоманова “Народні школи” в рубриці “Темнота”; огляд Ф. Вовка “Що нового по газетах?”; праця М. Драгоманова “Україна і центри”; логіка розвитку змістового дискурсу книжки. Четвертий том “Громади”: шевченківські матеріали: стаття Ф. Вовка “Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя” і праця М. Драгоманова “Шевченко, українофіли і соціалізм”. Система арґументів М. Драгоманова: відсутність належного оточення, релігійна концепція особи в творчості, віра в Бога, відсутність творів про нерівність у родині, жіночу емансипацію, дитячу неволю, прихильність до своєї породи, а не до інтернаціональних ідей, неправильна картина майбутнього, де панує індивідуальна, а не спільна праця, відсутність уявлень про суспільний поступ. Висновок: Шевченко не соціаліст. Форма його поезій необроблена. Завдання громадівців у Росії: затримати українську породу. Інші матеріали четвертого тому. Перетворення збірників на журнал “Громада”. Його загальна характеристика та найголовніші матеріали: “Програма “Громади”, статті С. Подолинського “Громадівство й теорія Дарвіна”, “Громадівський рух в Англії й Ірландії”, “Перегляд громадівського руху в Західній Європі”. Участь М. Павлика в журналі: початок повісті “Вихора”, огляди “Україна Австрійська”, “Новини з Австрійської України”. Статті сестер М. Павлика: Анни “Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда” та Параски, “Он хто робить порядок межи людьми”. Праця М. Драгоманова в журналі, зокрема стаття “Україна Російська: мужицькі бунти й письменні бунтарі в 1880 р.” та інші твори. Припинення видання журналу. П’ята книжка “Громади” та її матеріали: нарис Л. Л. “Дорога по Полтавщині в 1876 р.”, стаття В. Навроцького “П’янство й пропінація в Галичині”, розділ М. Драгоманова “Звістки з України” та інші статті. Занепад “Громади” та її значення. Газета о. І. Волянського “Америка” (1886 – 1890). Заснування о. Г. Грушкою газети “Свобода” (1893).

Розгляд української еміграційної журналістики необхідно попередити викладом загальних теоретичних понять.

“Еміграція – (від лат. еmigratio – виселення, виїзд) вимушене або добровільне переміщення населення з країн постійного проживання в інші країни”[417] – таке визначення даному поняттю дає “Українська радянська енциклопедія”. При цьому слід врахувати умовний характер поняття “добровільна еміграція”; як правило під нею розуміються ситуації, коли людина приймає рішення про виїзд сама, але під тиском обставин, які не залишають для неї іншого виходу; нормативною є така думка: жодна людина добровільно не відмовиться від своєї батьківщини, як жодна дитина не відмовиться від своєї матері. Слід уточнити й поняття “країна постійного проживання”, яка має бути потрактована як етнічна батьківщина. Унаслідок цих уточнень отримаємо більш досконале визначення: еміграція – вимушене внаслідок дії несприятливих обставин (економічного, політичного, екологічного і т. д. характеру) переселення з етнічної батьківщини.

Для ХІХ століття головними типами еміграції були економічний і політичний її різновиди. Екологічна еміграція – явище виключно ХХ століття.

Економічна (трудова) еміграція – вимушений виїзд з етнічної батьківщини в пошуках праці, кращих умов життя.

Політична еміграція – вимушений виїзд, втеча або насильницьке виселення з батьківщини, причиною котрого є переслідування державою, політичним режимом.

Еміграція буває тимчасова і постійна. Тимчасовий характер має еміграція на початковому етапі своєї історії, коли люди твердо переконані, що емігрують з метою заробітку, щоб повернутися додому і газдувати на зароблені на чужині гроші. Але потім, коли стає зрозуміло, що умови життя на батьківщині не поліпшуються, еміграція набуває постійного характеру. Згодом вона перетворюється на діаспору.

“Діаспора – (з грец. διασπορά – розсіяння) перебування значної частини народу (етнічної спільності) поза межами країни його походження. Діаспори утворилися в результаті насильницького виселення, загрози геноциду, діяння економічних і географічних факторів”[418]. Діаспора – це та частина населення даної національності, яка вже сама нікуди не емігрувала, але стало живе в інших країнах, не тратячи своєї національної тотожності. Діаспора має тенденцію до асиміляції. За твердженням спеціалістів їй важко утримувати свою національну тотожність понад три покоління. Далі вже виростають нащадки, які хоч і пам’ятають своє коріння, але психічно й культурно вже перебувають в іншому національному просторі і за батьківщину сприймають нову країну, де вони народилися і яка насправді є їхньою батьківщиною.

Причини української еміграції в ХІХ столітті полягали в колоніальному становищі нашої батьківщини. Тут зокрема важливу роль відіграли такі фактори. По-перше, і в Росії, і в Австро-Угорщині українські території належали до національних окраїн з могутніми залишками феодального, сільськогосподарського виробництва й нерозвиненістю капіталізму, який забирає на фабрики й заводи надлишок робочих рук. По-друге, велика густота населення (понад 120 чол. на кв. км.) в Галичині зробила її стабільним джерелом еміграції; це була країна дрібних селянських господарств, які мали тенденцію до дальшого подрібнення; брак землі робив неефективним сільськогосподарське виробництво; емігрували пауперизовані селяни, що втратили надію вибитися з крайньої нужди на батьківщині.

Еміграція розпочалася в 1860-х роках з тимчасових виїздів українських селян на заробітки до Німеччини й Франції. У 1870-х роках розгорнулася міжконтинентальна еміграція. 1877 рік вважається роком початку масового еміграційного руху українців до США. У 1880-ті роки українці почали освоювати Латинську Америку, переважно Бразилію. У 1891 році започаткована еміграція до Канади.

Історія української еміграції нараховує три хвилі. Перша охоплює кінець ХІХ століття і початок ХХ, має переважно економічний характер. Друга хвиля припадає на час після російської соціалістичної революції й громадянської війни. Мала вона політичний характер. Але із Західної України продовжувалася трудова еміграція, яка тривала до окупації цих земель Радянським Союзом у 1939 році. Третя хвиля припала на 1943 – 1945 роки, коли по закінчення другої світової війни значна частина українців опинилася за кордоном. Це була виключно політична хвиля. 1990-ті роки розпочали четверту хвилю еміграції.

У наше завдання входить – розглянути розвиток української журналістики на еміграції в межах ХІХ століття. Її шляхи багато в чому нагадують початковий етап становлення української журналістики, зокрема таку її особливість: вона виникає не українською мовою, хоча твориться етнічними українцями. Вона була заснована тут політичними емігрантами.

Першим українським журналістом на еміграції слід вважати Агапія Гончаренка. Це був літературний псевдонім Гумницького Андрія Онуфрійовича (1832 – 1916). Він народився на Київщині в родині священика, навчався в бурсі й духовній семінарії, яку закінчив 1853 року, і тоді ж став ченцем Києво-Печерської лаври. Працював у канцелярії митрополита Філарета, багато подорожував по Україні в митрополичих справах. У 1857 році він був призначений ієродияконом православної церкви при російському посольстві в Афінах. За кордоном А. Гумницький зав’язав листування з О. Герценом і М. Огарьовим, розпочав журналістську діяльність під псевдонімом Агапій Гончаренко з публікацій у “Колоколе” викривальних статей про російське духівництво (“Монастирське кріпосне право”). У 1860 році був за це заарештований і відпроваджений до Росії для суду. Але друзі організували йому втечу з корабля. Півтора року він працював у Лондоні складачем у вільній російській друкарні, вмістивши в “Колоколе”, зокрема, розгорнутий некролог по Шевченкові (1 квітня 1861). Повернувшись до Греції, мав на меті знайти притулок у російських монастирях, але пересвідчився, що російська влада не покинула наміру захопити непокірного монаха. Заручившись численними рекомендаціями, він 1 січня 1864 року прибув до Бостона (США)[419].

Спочатку він оселився у Нью-Йорку. Згодом заробивши грошей, купив кириличний шрифт і переїхав до Сан-Франциско, де заснував друкарню. Невдовзі він отримав пропозицію від уряду США вести пропаґандистську роботу серед російського населення Аляски, адже цей величезний півострів ще зовсім недавно був російським, але в 1867 році був проданий Росією за 7,2 млн. дол. США на 100 років. За цю працю А. Гончаренкові була встановлена висока як на ті часи платня – 50 дол. місячно.

1 березня 1868 року він розпочав у Сан-Франциско видання двотижневої газети англійською і російською мовами “The Alaska Herald – Вестник Аляски”. Газета мала знайомити читачів з американськими законами й політикою американського уряду. У відриві від батьківщини в А. Гончаренка пробудилася й розвинулася національна свідомість. Російський монах став українським журналістом. У першому числі (1868) своєї газети він вмістив статтю “Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка”, яка складалася з прозового перекладу поеми “Кавказ” і стислого коментаря до нього з роз’ясненням колоніальної політики царського уряду щодо України. Проте редактор не спинився на цьому і надалі публікував твори Т. Шевченка в своїй англо-російській газеті українською мовою: “І мертвим, і живим…” (1868, № 16), “Кавказ” (1868, №№ 16 – 17), “Думи мої, думи мої” (1869, 1 і 15 лютого). А. Гончаренко став піонером англомовної шевченкіани.

У своїй газеті він приділяв велику увагу українському питанню, зокрема, вмістивши статтю про військо українських козаків, які за наказом царського уряду перейшли Берингову протоку для освоєння нової області Російської імперії – Аляски. Після продажу Аляски вони отримала наказ повернутися в Росію, але не виконали його й залишилися на еміграції, розселившись по Алясці та Алеутських островах. На думку, А. Гончаренка, їх було близько 20 тис.

А. Гончаренко відстоював права своїх читачів перед владою. 1 липня 1868 року він вмістив у газеті статтю із закликами до росіян і алеутів вимагати від американських підприємців зарплату 5 дол. денно, виступав проти зловживань військової влади в Алясці та проти експлуатації місцевого населення та емігрантів американськими підприємцями. Через таку позицію стосунки А. Гончаренка з урядом зіпсувалися. У травні 1872 року він продав англійську частину свого видання американцеві А. Стікнею, і газета припинила своє існування.

Замість неї А. Гончаренко почав видавати російський журнал “Свобода, простая речь, издаваемая Агапіем Гончаренко” (1873). Вийшло 5 чисел “Свободи”, де були вміщені статті А. Гончаренка про М. Гоголя, К. Рилєєва, О. Герцена. Але журнал особливого успіху не мав. А. Гончаренко припинив видавничу діяльність і оселився на хуторі біля містечка Гейвард у Каліфорнії. У 1890-ті роки він зав’язав листування з М. Павликом, наслідком чого стали публікації в журналі “Народ” його статей “Волі, вічної, святої волі” (1893, № 23-24) та “Країна козаків у Північній Америці, або Аляска” (1894, № 2). Окремою книжкою в 1894 році в Коломиї М. Павлик видав “Споминки” А. Гончаренка, де він розповів про своє життя в Америці. Від першої світової війни він чекав визволення України, але помер (5.05 1916) на своєму хуторі незадовго до проголошення Української народної республіки.

Другим видатним діячем української еміграційної журналістики є також політичний емігрант М. Драгоманов, який у 1877 – 1882 роках у своїй вільній українській друкарні в Женеві (Швейцарія) видавав збірники й журнал “Громада”.

Розмову про “Громаду” необхідно розпочати з самої громади. Так називалися осередки української інтеліґенції, що провадили національно-культурну і громадсько-політичну працю в другій половин ХІХ – на початку ХХ століття в межах Російської імперії. Громади виникла в кінці 1850-х років у великих містах: Петербурзі, Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові. Серед них чільне місце належало Київській громаді на чолі з В. Антоновичем і Т. Рильським; у 1862 році вона нараховувала 200 чоловік. Це були студенти, викладачі університету, вчителі гімназій, діячі недільних шкіл.

У Росії йшла епоха великих реформ, відбувалася революція згори, готувалася реформа зі скасування кріпацтва, демократизувалося суспільне життя, пожвавилася журналістика. Загальна демократизація позначилася й на національному житті, наслідком чого стало виникнення громад. Діяльність громад була зорієнтована на 1) поширення освіти серед народу українською мовою шляхом запровадження недільних шкіл; 2) створення та видання для цих недільних шкіл підручників українською мовою; 3) видання інших українських книжок для початкового читання; 4) збирання та видання пам’яток фольклору; 5) публікацію документів з минулого українського народу; 6) пробудження загального інтересу до української культури. Польське національно-визвольне повстання, що вибухнуло в січні 1863 року, поставило під удар українські громади. Царський уряд вирішив, що за допомогою української книжки й освіти повсталі поляки привертають на свій бік українське селянство. Недільні школи були заборонені, розпочалося переслідування ліберальних громадівців. О. Кониський, П. Єфименко були вислані з України. Після Валуєвського циркуляру кількість членів українських громад значно поменшала.

Але в кінці 1860 – на початку 1870-х років перша розгубленість минула, київський гурток, який дістав назву “Стара Громада”, пожвавив свою діяльність. До нього належали: В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, М. Ковалевський, М. Лисенко, М. Старицький, М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Зібер, П. Косач, І. Білик та деякі ін. Навколо них гуртувалися менш значні діячі. Старій громаді вдалося на якийсь час обманути царський уряд і під виглядом Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства розгорнути активну діяльність. За доносом М. В. Юзефовича 1875 року уряд звинуватив громадівців у “сепаратизмі”, заборонив діяльність відділу географічного товариства; невдовзі був підписаний Емський указ. Деяких громадівців було заарештовано й відправлено на заслання. Деяким запропонували самим подати у відставку. Чимало громадівців емігрувало: М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Мальований. За кордоном вони продовжили свою діяльність.

Поставлений адміністрацією перед загрозою звільнення з Київського університету, М. Драгоманов подав у відставку й 1875 року виїхав за кордон. Він мав повноваження від Старої громади заснувати вільну українську друкарню й налагодити в ній видання часописів і книжок. Для створення журналу творчих сил і коштів бракувало, тому М. Драгоманов розпочав видання безцензурного збірника без визначеної періодичності. Назва для нього була давно готова. Він міг називатися тільки “Громада”.

Це слово було дороге для М. Драгоманова ще й з ідеологічних причин. У своїх українських текстах він любив підшукувати національні відповідники для усталених інтернаціоналізмів, користуючись нерозвиненістю наукового стилю української мови: він вживав слово “порода” в значенні “нація”, “гурт” – “партія”, “врода” – “талант”, “розумовці” – “раціоналісти”. Словом “громадівство” він переклав українською мовою термін “соціалізм”. Про те, що М. Драгоманов був і декларував себе соціалістом, уже йшлося. Отже, назва “Громада” була подвійно дорога для М. Драгоманова: вона означала й той гурт на батьківщині, з яким він був генетично пов’язаний, і домінанту його світогляду, а відтак і видаваних ним збірників.

Коло співробітників М. Драгоманова не було сталим. У різний час у його виданнях брали участь С. Подолинський, Ф. Вовк, М. Павлик, А. Ляхоцький. Головною підоймою “Громади” був сам М. Драгоманов.

Поки йшла робота над першими двома збірниками, організатор видання надрукував у січні 1877 року третю книжку “Громади”, помістивши в ній наявний у нього вже готовий текст, можливо, вивезений з України. Це була повість Панаса Мирного “Лихі люди”, опублікована анонімно. Твір вражав своїм новаторством: у ньому вперше зображався образ професійного українофіла, революційного діяча. Цей образ опрацьовувався на двох рівнях: теоретичному і практичному. Перший варіант представляв Петро Телепень, який виростав у повісті на відомого письменника, який своїми творами служить народові, пробуджує його свідомість. Другий варіант представляв мужній і сміливий Жук. Зустрілися друзі на Дніпровому березі, куди Телепень з товаришами приходить вивчати народ, записувати народні пісні. Жук не вивчає народ, бо сам є тим народом, він живе серед рибальської артілі. Письменник ніде виразно не вказує на те, що Жук виступає представником “ходіння в народ”. Проходить час, і вони обидва опиняються в’язнями однієї тюрми. Та якщо Жук сприймає це як чергове випробування, то Телепень – як катастрофу. У розпачі від принижень на допитах він кінчає життя самогубством. Допитував його колишній шкільний товариш – прокурор Шестірний, а ховав – також шкільний товариш Попенко. Різними шляхами розійшлися колишні товариші.

Окрім виразного революційного змісту цього хрестоматійного твору, звертало на себе увагу його художнє новаторство. У порівнянні з оповідною домінантою прози Марка Вовчка і О. Стороженка, взірцевою настановою на об’єктивність І. Нечуя-Левицького Панас Мирний вперше в українській літературі запропонував новий рівень психологізму. Створення глибоко індивідуальних типів чотирьох товаришів, використання прийому щоденникових записів, передача внутрішнього мовлення героя, використання невласне авторської мови, – усе це було новим в українській прозі. Як новаторським був і сам прийом відтворення життя у вигляді тюремних марень Петра Телепня, котрий знемагає в гарячці від нервового перенапруження. Твір відзначався революційністю змісту і форми, і М. Драгоманов цілком виправдано обрав його для репрезентації свого видання. Щоб закінчити тему, слід додати, що успіх повісті, яка нелегально поширювалася в Україні, спричинився до того, що невдовзі видавцеві “Громади” був переданий і роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Івана Білика та Панаса Мирного. Він був опублікований у женевській друкарні лише в 1880 році. Певною мірою це пояснюється тим, що М. Драгоманов постійно відчував брак коштів і на нього працював у друкарні лише один набірник.

Перший випуск “Громади” вийшов на початку 1878 року і містив “Переднє слово”, що являло собою політичний маніфест М. Драгоманова. Це найважливіший твір для з’ясування світогляду діяча, а якщо врахувати, що під його могутнім впливом перебувала передова Галичина (М. Павлик, І. Франко, О. Терлецький та ін.), то слід зрозуміти його ідеологічну концепцію як надзвичайно важливу і впливову. Її головні положення можна представити у вигляді таких концептів:

1. Громадівство. Людина живе в суспільстві, тобто є членом певного колективу (громади), а відтак цей колектив мусить бути таким, аби гарантував індивіду цілковиту особисту волю і незалежність. За М. Драгомановим, метою суспільного розвитку є опанування людиною своєї власної сутності, що можливе через повне її розкріпачення, самовираження, розкриття внутрішнього потенціалу. Духовно багата людина є гарантом заможного процвітаючого демократичного суспільства. “Громада, – відзначав М. Драгоманов, – потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб ”[420] (тут і далі курсив М. Драгоманова. – І. М.).

Особисту волю й незалежність гарантує власність. Різна міра власності породжує нерівність осіб. Для того, щоб забезпечити ідеал волі особи, необхідно встановити рівність людей перед власністю. “ В рівності й в спільному господарстві, – твердив М. Драгоманов, – над всім, що потрібно людям, і єсть корінь волі й для людей маючих свої держави й не маючих їх”[421]. От таке товариство, яке є спілкою вільних осіб, створене на засадах рівності й спільності господарства, М. Драгоманов називав “громадою”.

Легко зрозуміти, що “громада” М. Драгоманова – клітинка життя соціалістичного суспільства, у якому ведеться спільне господарство, здійснюється справедливий розподіл, відсутня власність, а відтак панує рівність. Таким чином, драгоманівське “громадівство” – це не що інше як соціалізм.

2. Безначальство. У громади люди посходились добровільно для вільної праці й допомоги одне одному. Така спільнота не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Її мета – “ безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств ”[422]. Рівність передбачає відсутність примусового підпорядкування людини іншій людині. Вона несумісна з насильницькою владою, не може спиратися на багнети армії чи поліції, а передбачає тільки добровільну угоду про об’єднання в спілки. Прихильників таких порядків уже багато в світі, – відзначає М. Драгоманов, – “то партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці ”[423]. Термін “анархізм” (від грецького “безвладдя”) М. Драгоманов переклав словом “безначальство”, так само його термін “громадський”, “громадівський” у значенні “соціалістичний” виник як переклад терміну “комуністичний”, що походить від латинського слова “communis” – “спільний”, “загальний”. Логіка в цьому, зрозуміло ж, була, хоча для сучасного читача, який звик до іншого слововжитку, така термінологія утруднює сприйняття текстів М. Драгоманова. Драгоманівська концепція громадівства й виражала його розуміння соціалізму.

Публіцист вважав, що Україна має міцні традиції безначальства. При цьому він посилався на досвід Запорізької Січі, як української держави, що в минулому будувалася на таких демократичних засадах, до яких лише зараз доходять передові уми соціалістів.

Своє “Переднє слово” М. Драгоманов розпочав з окреслення територій, замешканих українським етносом, посилаючись при цьому на недостатню ознайомленість світу з українським народом та його країною. Після викладу географії він перейшов до історії, стисло оглянувши основні віхи життя українців на тлі європейських подій. Вказавши на розшматування нашого краю між двома імперіями, Росією й Австрією, він відзначив особливо тяжке становище України в Росії, де заборонене саме українське слово. “Причому, – писав він, – знову показалась або байдужість до цього нечуваного в Європі діла, або й явне ворогування проти українства з боку московського й помосковленого панства, навіть з самих вольнодумців. Та байдужість і те ворогування тільки осмілили царське начальство робити, що здума, над Україною”[424].

Таким чином, за М. Драгомановим, Україна, яка мала питомий нахил до безначальства й громадівства і найближче стояла до їх запровадження, зараз найдалі відкинута в боротьбі за ці світові ідеї.

3. Еволюція (а не революція). Запровадження громадівства М. Драгоманов бачив на шляху формування вільної особи і наступного об’єднання таких осіб у вільні товариства. Він категорично відкидав повстання як спосіб насильницької заміни старих порядків. “Зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, – переконував він, – особливо громадські й господарські, вертаються безперемінно “на другий день повстання”, коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк та вдовольнялись, а з тими потребами люди не ждуть довго”[425]. А тому не заколоти, спрямовані на захоплення влади, повинні складати мету громадівців (соціалістів), а щоденна діяльність задля “зросту малих і великих товариств між людьми, зміни звичаїв і думок людських по всіх громадах якої країни, коли не всіх країн, хоч би на перший раз самих європейських, в цілім ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових ”[426].

4. Федералізм. Воля і рівність повинні бути засадами стосунків і між найбільшими спільнотами, якими є породи людей або нації. Вважаючи волю особи метою суспільної еволюції, М. Драгоманов розглядав національність як щось неістотне, випадкове, тимчасове на шляху всесвітнього поступу. Він вважав фантомом національний характер. В кожній країні й нації мусять бути “осібні підходи й приводи до однакової цілі”[427] (тут і далі підкреслення мої. – І. М.).

Помилка М. Драгоманова полягала в нерозумінні того простого факту, що свою волю й рівність, самовираження й талант особа може реалізувати лише на національному ґрунті.

Якщо мета у всіх націй одна, то набуває безглуздості національно-визвольна боротьба, адже особі повинна бути байдужа її національна приналежність, аби була воля та рівність – це і є “однакова ціль” М. Драгоманова. “Українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу, – запевняв він, – […] ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей з других країв і пород”[428]. М. Драгоманов боїться утворення “централізованої України”[429] через нібито наявну загрозу позбавити волі й рівності національні меншини і ній самій.

Публіцист ніяк не може розв’язати суперечності між своїм космополітизмом і патріотизмом. Він критикує російських соціал-демократів, точно підмітивши появу серед них централістів. Останнім часом з’ясувалося, – пише він, – “що в декого з “інтернаціоналістів” слово народ (nation) значить держава, так що ті інтернаціоналісти зовсім і не вбачають недержавних пород, а іноді й людей малих держав”[430]; що слова про братерство і рівність у деяких людей з державних націй, навіть і соціалістів, “любісінько живуть поряд з звичками верховодити над другими по приміру держав тих, в котрих повиростали ті люди, і з зневагою до “темних” і недержавних людей”[431]. Розуміючи, що в світі всяка сила поступається тільки перед силою ж, М. Драгоманов однаково не радить українцям будувати свою державу.

Перейшовши до прагматичної частини своєї програми, він передбачає, що “усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу, українство” [432]. Одежа – це те, що можна зняти з себе й одягти інше вбрання. “Звісно, те “українство”, – додає він, боячись, що його не зрозуміють, – не може бути в цілях праці”[433].

Його ужиткова програма виглядає такою:

1. Добиватись скасування царської й чиновницької сваволі, запровадити республіку. Зменшення чиновницької сваволі підірве державну централізацію й полегшить націям умовитись і впорядкуватись між собою на засадах рівності.

Як він збирається домовлятися з російськими централістами соціалістичного зразка, М. Драгоманов не пояснює. Він наївно вірить, що це можна буде зробити. Історія спростувала його ілюзії.

2. Працювати для українського мужика. Писемні українці “мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, – єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки”[434].

Як бачимо, у “Листах з України Наддніпрянської” Б. Грінченко мало не дослівно повторив наведену тезу. Як М. Драгоманов мав намір реалізувати цю максималістську програму з своїми поклонами в бік російської культури, не зрозуміло, так само і як це поєднувалося з роз’ясненнями про непотрібність української держави.

3. Громадівці мусять виступити проти попівства. Воно в Росії пристало до чужого начальства й панства, а в Австрії виробилося на свої панство. От де теоретичні джерела Павликової ненависті до духівництва. М. Драгоманов пише далі так: “Наші громадівці мусять виступити проти попівства дужче, ніж це досі роблено було громадівцями, напр. в Московщині. В Австрії наші громадівці мусять виступити проти попівства, може, ще дужче, ніж в Україні малоросійській, власне, через те, що там попівство не так явно одцуралось од української породи й іноді манить себе й других і самі мужицькі громади, буцімто воно стоїть за ті громади й може полегшити їхню долю”[435].

Помилка М. Драгоманова полягала в тому, що в Галичині й в Україні існувала достатньо попівства, яке не “буцімто”, а насправді захищало народні інтереси. Національні інтереси вимагали не вбивати клин класової боротьби між мужиком і уявним його експлуататором – попом, а навпаки, роз’яснити єдність їхніх інтересів у визвольних змаганнях.

4. Громадівці мусять для здійснення своїх завдань закласти українську пресу. Преса зробить велику справу, якщо покаже докладно теперішній стан України, поможе тим з українців, які хочуть зробити щось добре для своїх громад, сконсолідує їх, вияснить, як працювати й до чого прямувати. Оскільки ні в Австрії, ні тим більше в Росії закласти вільну українську пресу неможливо, то, проголошує М. Драгоманов, ми й закладаємо її в Швейцарії і запрошуємо до співробітництва усіх, охочих прислужитися своєму народові.

Другий том “Громади”, що вийшов того ж 1878 року і став свідченням співпраці в українській підцензурній пресі значної кількості кореспондентів. Це був найбільший за обсягом том, що вважається найбільш змістовним. Після невеличкого вступного слова “Од впорядчика” йшов великий розділ “Вісті з України”. Упорядником його був М. Драгоманов, але спирався він на численні листи кореспондентів з України, які використав текстуально. Матеріал він розділив за рубриками “Здирство”, “Начальство”, “Темнота”. У кожній рубриці йшов коментар упорядника й петитом наводилися листи з місць. М. Драгоманов з конспіративною метою не назвав жодного з своїх кореспондентів, лише вказав повіт і губернію як найзагальнішу адресу повідомлень. Усе це надало збірці документального характеру.

Перша глава “Здирство” мала підзаголовок “Багатирі й бідні” і поділялася на розділи “Поділ землі”, “У наймах” та “Мошенства панів і підпанків”. Глава “Начальство” поділялася на розділи “Крестьянське начальство”, “Царське начальство” і “Земство”.

Загальна картина, яка вимальовувалася з-під пера М. Драгоманова і його кореспондентів, була позначена чорною барвою. Економічний стан народу був тяжким, відзначався бідністю, джерелами якої були брак землі, тобто несправедливий її розподіл. Селяни йшли в найми, але заробити достатню для життя суму й вибитися з нужди не давали шахрайства панів і підпанків. Начальство ж ставало на захист заможних верств.

Окремо виділялася глава “Темнота”, де була вміщена велика за обсягом (майже на 10 др. ар.) розвідка М. Драгоманова “Народні школи”. Тут публіцист зібрав усі свої думки з даного питання, подав широкі витяги зі своєї статті “Антракт з історії українофільства (1863 – 1872 р.)”, що друкувалася в журналі “Правда” в 1876 році. Праця “Народні школи” стала вичерпною історичною розвідкою про народну освіту в Росії від часу появи недільних шкіл у кінці 1850-х років до 1872 року. М. Драгоманов доводив потребу національної освіти, запровадження української мови у початкову освіту, наводив численні факти боротьби царського уряду з українським словом і книжкою, що й призводило до безпросвітної темряви народу й неспроможності його протистояти економічному приниженню, здирству, сваволі панів. Таким міцним вузлом були зв’язані усі три розділи. У них існував свій сюжет, вони розвивали і обґрунтовували одну думку: життя в Росії таке нестерпне, що глухе, стихійне народне обурення скоро переросте у відкритий бунт, розіллється великим повстанням.

Далі йшов великий розділ “Що нового по газетах?” Під ним стояв підпис – “С–ого”, який належав Федорові Вовкові. Тут було вміщено огляд провідних російських газет, що переважно виходили в українських містах. Праця поділялася на п’ять розділів. У першому оглядача привабили теми селянського життя, причини бідноти переважної частини українського народу, капіталістичне господарство на селі, що призводило до розорення старого панства і появи нових господарів. З сільського господарства увага автора у другому розділі переносилася на робітниче життя в панів, на заводах і фабриках, розкривалися факти каліцтва і загибелі робітників на підприємствах. Предметом висвітлення в третьому розділі був державний устрій. Для прикладу наведемо його підзаголовок: “Казене здирство: подушне і інші податки. – Казені порядки в чужих землях і в нас. – З чиїх грошей закладаються в руському царстві казна і на що йдуть наші податки. – Вибивання податків і недоїмки. – Земські і общественні податки” (с. 328). Такими підзаголовками, що орієнтували читача, відкривався кожний розділ. Четвертий розділ був присвячений подіям російсько-турецької війни 1877 – 1878 років. П’ятий – вартості цієї війни для народу. Окрім людських жертв, оглядач звертав увагу на величезні витрати на ведення війни з державної скарбівні (бюджету), яка наповнюється податками з народної праці. За його підрахунками виходило, що війна стосувалася кожної родини, бо на ведення війни держава мусила витрачати чималі сили й кошти.

Якщо перший розділ “Вісті з України” був упорядкований за дописами анонімних кореспондентів, то цей, як бачимо, обертався навколо майже тих самих тем (збагачений хіба що війною), але висвітлені вони були на матеріалі документальних газетних повідомлень.

На завершення тому друкувалася велика праця все того ж М. Драгоманова “Україна і центри”, яка розвивала федералістичні ідеї М. Драгоманова. Спираючись на численні факти, він доводив, що жалюгідне становище українського народу в галузі економіки, освіти, культури, власне усе, про що йшлося в попередніх главах другого тому, спричинене його перебуванням у Російській імперії, яка по-хижацькому ставиться до національних окраїн, грабує надра, винародовлює громадянство, тримає народ у темряві. Як історик він порівняв становище України в той час, коли вона мала хоча б обмежену автономію (у часи Гетьманщини), і сучасність, коли вона цілком адаптована в адміністративно-територіальну систему Росії. Порівняння вийшло не на користь сучасності. За М. Драгомановим, лише федерація може бути системою державної організації такої держави, як Росія.

У цілому ж другий том “Громади”, попри всю його інформаційну строкатість, відзначався змістовою цілісністю. Він був присвячений підросійській Україні і являв собою практичне втілення того плану створення безцензурної української преси, про який ішла мова в “Передньому слові [до “Громади” 1878 р.]” Це була відкрита розмова про наболіле, про бідність і незадовільні державні порядки, про здирство законне і шахрайське, про темноту народну, вигідну правлячим класам, про причину цього, яка, на думку упорядника, полягала в класовій нерівності, капіталістичному способі господарювання, в централізованій системі державної організації Росії.